«Діана» Борис Харчук

Читати онлайн повість Бориса Харчука «Діана»

A- A+ A A1 A2 A3

Але Діані домівка не сподобалася, як колись і той ящик з-під яблук. Марта застелила хатку дідусевим галіфе, але собачка найбільше любила сидіти й лежати на голому цементному порозі перед верандою. їй, певно, кортіло весь час бути ближче до дівчинки. А спалося їй охочіше під вікном.

Вона не злюбила нашийничка, хоч ніхто не мав і гадки її прив’язувати. Розцяцькований понікельованими блискітками-бляшечками поясок повісили на шию для прикраси. Дівчинка мала намір прив’язувати до кільця повідець, щоб водити на ньому свою вихованку, якщо вирушать колись далеко. Побоювалася, що без повідця відіб’ється й загубиться. Та не так воно сталося. Сіренька швидко розправилася зі своїм нашийничком, хоч його й було натягнуто туго.

Спочатку вона силкувалася скинути лапами. Пищала, перекидалася, але поясок тримався. Коло хати паркан. Діана встромила голову між штахети, крутила нею, крутила, аж поки нашийник не повис на паркани Ніхто цього її не вчив. Як вона здогадалася? Не терпіла прикрас і любила волю.

Хоч днювала на порозі, хоч спала під вікном, за яким довго не вмовкав телевізор, а свою буду-вулик, виявляється, цінувала й берегла. Інколи Марта заганяла її силоміць, запихала, і сама встромляла туди голову. Діана поскімлювала. Та тільки-но дівчинка відступалася, собака виплигувала із своєї домівки, як відпущена пружина.

Спровадивши з порога, заганяла її й бабуся.

— Ану, марш до буди! — гримала й тупала ногою. — Ти бач, чи в тебе своєї хати нема?

Діана всідалася на горбочку коло лави: хвіст на землі, передні лапи наструнко — дивилися мило й трішки насмішкувато.

Та коли сусідська ряба кішка зважилася з трьома біленькими в червонястих плямах кошенятами покрадьки забратися в її домівку, як зчинилася несусвітна веремія.

Лежачи на порозі, собачка очікувала дівчинку. Не лише до хати, на веранду вона ніколи не заходила. Поріг для неї був кордоном. Хтось у гості, дзявулить з порога.

Коли кішка з’явилася з кошенятами, які хоробро котилися клубочками, Діана собі ліньки спостерігала. Лапи простягнуті, хребет видовжений. Та ось кішка, злодійкувато оглядаючись, наблизилася до буди-вулика. Вона задерла голову, нюхнула повітря і повагом, як господиня, ступила під дашок, пішла далі. Скоро її розвусена мордочка виглянула з-під дашка. Кішка нявкнула, покликала кошенят. І сама буда-вулик, і кубельце в ньому їй до душі. Кошенята одне за одним встрибували до кішки.

Діана так хвацько плигнула з порога, начеб нею хтось вистрілив.

Ряба кішка засичала. Поставивши очі страхом, була готова вп’ястися випазуреними кігтями. Надималася, випазурювалася й сичала. За нею і собі, горблячись, ставили очі страхом і сичали кошенята. Під цинковим дахом задзижчало, загуло, як не дзижчало й не гуло, коли жили тисячі бджіл.

Ще вище наставивши свої вуха і присівши, щоб напасти, Діана рішуче махнула лапою і змела кішку геть із ганочка своєї домівки. Кішка перекидьки опинилася коло лави. Спам’ятавшись, вона прожогом виметнулася на дровітню і, зігнувшись у дугу, нявкотіла, гучала, як надтріснутий рипливий барабан, — лементувала з хмизу й кропиви.

Собачка вимітала кошенят. "Ач, які непрошені гості", — лютувала вона. І кошеня стрімголов летіло в кропиву. Одне, друге. А третє, уперте, забившись усередину її хатки, металося по ній з кутка в куток, потім учепилося кігтями в підстилку. Вона й витягла його заразом із латаним галіфе й витріпнула.

Кішка ще надривно кричала, догукуючи свій виводок, а Діана поважно сіла перед будою-вуликом. На її чорненькому носикові запікалася крапелька крові. Але й не злизнула її. Кішка таки дотяглася своїм голчастим кігтем.

Коли дівчинка злякано вимчала з веранди, було вже по бойовищу.

Діана, вивищуючись на горбочку, пишалася перемогою.

Марта помітила на її носику краплю крові, витерла її пучкою. І вони пустилися вдвох кружка-кружка подвір’ям.

Довго ніхто не міг звикнути до її імені. Навіть бабуся.

"Як-як? — перепитувала онуку, недовірливо знизуючи плечима. — Діана?" А вона відразу прийняла його й ніколи не бігла, якщо бабуся кликала її інакше.

А ще вона не терпіла, коли на неї витрішкувато дивилися. Мовби знала, що в цьому є щось безсоромне. Одначе вони могли довго-довго дивитися одна на одну — дівчинка на неї, а вона на дівчинку. Звичайно, дозволяти дивитися на себе комусь одному, та й то, щоб ніхто не підглядав, бути тому одному вірним, а дозволяти позиркувати на себе всім, кому не ліньки, й не відвертатися, вживлюватися у підлесливість, виставляти себе напоказ і смішки-втішки, а продаватися, торгуючи усім, що в тебе найкращого: красою і вродою. Хіба це не безсоромно, не огидно?

Сіренька ніяково відверталася від набридливих очей, начеб їй ставало соромно за них, надокучливих і нахабних.

Такою ж була і дівчинка. Вона паленіла, згоряючи, коли на неї хтось надто задивлявся, знічев’я допитуючись, на кого це воно подібне? Відходила, утікала, коли про неї щось мовилося, особливо коли її хвалили.

Дівчинка з собачкою бігли собі до джерела. Діанина стежка за Мартою почалася зі сходинок від комірчини-гаража, по якій вона вигицувала, як з мостика на мостик. Куди, врослі у землю, ці камінці-сходинки її заведуть?

Джерело било під Ясинецьким лісом. До нього добиратися високою голою греблею.

Вони мчали наввипередки — видніли з усіх боків. Дорога вибоїста. Болото позасихало, узявшись сторчаками. Але що їм? Вони моріжком[23], хоч, правда, страшнувато щурів, які гніздяться у тих місцях, де плетені тини стоять у воді, загороджуючи греблю, щоб її не розмило.

Під лісом, який здіймається тераса над терасою, що вища, то зеленіша, дівчинка круто завертає ліворуч, покинувши греблю і ставок. Тут треба йти під дротяною сіткою. У найбільшу спеку вузька доріжка не просихає, і щоб на ній втриматися, руки чіпляються за дріт. Доріжка з опоки, слизька. Марта показує, а Діані абищо. Її сліди блищать, як печатки.

Тягнеться, загинається дротяна сітка. На вигині, між двома стовпцями-бетоняками, у ній зяє овальна діра, і туди стежка. Там, унизу, клекоче джерело. За ним — сажалки, форельне господарство. Тому й загорожа. З вечора й до ранку долину висвітлюють, перехрещуючись, прожектори. І ні єдиного дерева. Хоча б на сміх якась верба.

Дівчинка прошмигнула через прорвану сітку і, тримаючись за соснове вориння, повільно спускалася прикрою стежкою до джерела. Воно побулькувало з-під гори і розтікалося круглою криницею, навколо якої росли осока, очерет. Лежала дошка — кладочка, що прогинається під ногами. Напитися води лежма — не нап’єшся. Черпай долонями. Вода холодна, крутить зуби. Ковтай помаленьку, бо застудишся. Над джерелом з пообвалюваної, похмурої, загрозливої стіни, на якій не може вчепитися ніякий корінчик і котра біліє крупчастими кристаликами крейди, цідяться сльози, так ніби гора плаче за джерелом, за водою, що втікає від неї.

А в джерелі найсмачніша, найздоровіша в усьому світі вода. У ній відбивається небо і сонце.

Дівчинка стала на кладочку, не боячись, що замочить ноги. Діана стала й собі. Вони задивлялися у чисту криницю-джерело. У ній відбивалися верхів’я лісу і без маленької хмарини небо. Вони дивилися на це небо. Там, у глибині криниці-джерела, відбившись, летіла чайка. Верхів’я лісу, небо, чайка і їхні голови… Чайка махнула крилом, і вже її нема, бо перекинуте у воді небо невелике, його мало. Вони позадирали голови — чайка летіла над ними. Чиста криниця-джерело вчила їх, малих, бачити високе небо. І що вони ростимуть, то й небо ширшатиме над ними. Воно буде текти над їхніми головами, як тече у джерельній течії.

Марта зачерпнула долонею. Губи торкнулися до води в живому корячку, бризки з підборіддя закапали на шию, на груди. Обпекли, й дівчинка здригнулася. Кладочка захиталася під ногами. Діана схилилася до джерела, лизнула й нашорошилася.

Пили воду а чи небо?

Верталися від джерела, як з великого світу.

У садку падали яблука. Бабуся немолода, а сад ще давніший.

Корякуваті, крихкі яблуні з дуплами і з порепаною корою груша-спасівка, здавалося, уже не могли родити. Садок був особливо заниджений напровесні. Навіть серед зими не стояв такий сумний. Засипаний глибоким снігом, зарослий інеєм, озивався розкотистим голосом сойки. На деревах, начеб хтось порозвішував ялинкові прикраси, сиділи червоногруді снігурі. Спурхнувши, збивали сріблясту куряву, і, коли вона розвіювалася, на нечіпаній білій габі[24] видніло безліч пташиних лапок, як таємничі, сині, обведені позолотою письмена забутих царств.

Напровесні з пагорба швидко збігли струмки, чорнів город, руділи осілі купки гною, стояли полинялі вулики — чотири пні, п’ятий порожняком, і за ними бовванів садок, який захищав їх, а сам незахищений. Здалеку від хати над дорогою-трасою було видно всихаючі крони. Звисали поламані бурями й вітрами віти, утримуючись на корі, як на благенькому ликові. Скарлючені вигаслі маківки дерев кололи око. Темніли дупла, стовбурами сторожко повзали повзики, вишукуючи зернятка, які позашпаровували з осені. І тільки висока край садка береза зі шпаківнею, розпустивши велику силу дзвонистих сережок на своєму гінкому прутті, біліла у весну. Пахла.

На груші озивався дятел. Починав роботу, коли село ще спало. Він працював у садку і взимку, але за хугами[25] його не було чутно. А напровесні з досвітку так затято бив дзьобом, що скрипіли дерева й розлягалися луни.

Бабуся брала залізні граблі, йшла в садок. Дятел її не боявся, вистукував угорі, в неї над головою, а вона згрібала сухе галуззя, сухе листя і заскороджувала траву.

(Продовження на наступній сторінці)