Меджіне затулила лице руками й заплакала, та гречанка продовжувала сміятися.
— Не зважай на неї,— знову почувся голос матері.— Він залишиться навіки з тобою, якщо ти тільки дуже захочеш цього...
Меджіне прокинулася. Серце сполохано билося, мов пташка в тісній клітці. Голова боліла. Почувала себе кволою, розбитою. Довго лежала в ліжку, нікого не викликаючи до себе. Тупим поглядом блукала по стелі й стінах. Зрештою задивилася у вікно на чисте, прозоре небо. Нараз чиясь тінь упала на підвіконня.
Меджіне напівзвелась, сперлась на руки, зазирнула крізь відчинене вікно у двір. Там стояла Міріам, не зводячи очей з Юсупового хліва. Змарніла, почорніла. Навіть нерозчесана. Невже мати так само переживала за своїм першим чоловіком? У неї там, на тій Україні, мабуть, теж були діти... її, Меджіне, брати й сестри... Може, і їм випала така доля, як і Міріам. А може, ще гірша... О аллах! Всемогутній аллах! Дай сили...
Міріам обернулася. Сріблясті сльозинки тремтіли на її віях, котилися по запалих щоках, спадали на руки, притулені до грудей.
— Міріам! — покликала Меджіне.
Та стрепенулася, змахнула з очей сльози, кинулася до вікна.
— Я слухаю вас, пані,— обізвалася глухим голосом.
— А ти... ти... не втечеш разом з ними? — стиха запитала Меджіне.
— Ні, пані, ні, золотко моє. Як же я кину вас? Клянусь, пані,— зашепотіла Марія.
Меджіне взяла зі столика скриньку, розкрила її, почала нишпорити там. Зрештою вийняла звідтіль невеличкий блискучий перстень.
— Візьми,— простягнула Марії.— За нього можна десять невільників купити, не те що підкупити якогось там наглядача...
Марія припала гарячими губами до пухкої руки господині, почала палко цілувати її:
— Спасибі, матінко, спасибі, голубко. Хай вас доля не цурається, хай вас аллах не забуває.
— Іди,— штовхнула Марію Меджіне.— Тільки пам'ятай: коли щось трапиться, я нічого не знаю. Нічого не чула, нічого не бачила, нічого нікому не давала. Ти сама, усе сама... А перстень, якщо попадешся, украла. Чуєш? Украла.
— Чую, чую, золотко моє,— белькотіла Марія, відступаючи від вікна.— Чую, лебідонько моя.
Мустафа, як тільки побачив перстень, загорівся:
— Давай! Тільки ж і викуп не забувай.
— Ні, Мустафо, я не забуду. Не додержати слова в нас — це найтяжчий злочин. А я злочинцем не була й не збираюся бути. Тільки персня зараз тобі я не дам.
Мустафа зблід, затремтів.
— Я... я... Ібрагіму скажу,— засіпався зрештою.
— Тоді ти персня не те що не матимеш, а й не бачитимеш більше...
— Я... я...— мінився на обличчі Мустафа.
— Я дам тобі перстень тоді, коли випустимо з хліва веслярів і вони будуть у безпеці,— твердо мовила Марія.— Я чекаю тебе, Мустафо, опівночі біля тину. Не надумайся нічого лихого, бо й персня не матимеш, і викупу... Та ще й сам постраждаєш... Я скажу...
— Не треба, Міріам, не треба я прийду,— налилось густою червоною фарбою лице Мустафи.— Я прийду. Жди.
Вони вже закінчували рити прохід під стіною, коли опівночі крайній у вервечці, Петро Сокира, почув, що хтось похапцем відмикає замок.
— Братці, затуляйте дірку,— прошепотів він сусіду. Сигнал тривоги блискавкою прокотився по вервечці,
й Олексій Рябий, якому саме випала черга рити, виповз на поверхню й разом з Данилом прикрили своїми тілами дірку. Замок довго не відмикався. Певне, той, що орудував біля нього, дуже поспішав.
— Це не наглядач,— підхопився Данило, кинув на дірку оберемок соломи й почалапав до дверей, тягнучи за собою й сусідів, притулився до одвірка. Було чути, як ключ дрібно стукотить об замок, ковзає по ньому.
— Не поспішай, друже,— стиха мовив Данило.— Заспокойся.
Нарешті щось клацнуло, стукнула штаб а, стулка воріт відхилилася, й на блідій теміні неба вирізнилася висока тонка жіноча постать. Данило затремтів. Відчув, як підкошуються ноги, як шалено, нестямно-радісно й водночас тривожно-болісно заборсалося, закалатало, загупало вкрай збентежене серце.
— Маріє, ти?! — простягнув руки до жінки.
Вона мовчки впала йому на груди, дихнула в лице гаряче, палко, рідно:
— Даниле, рідний мій...
Всі здивовано загомоніли. Марія отямилась першою:
— Ось ключ. Відмикайте ланцюги — й тікайте. Лід розтав, поспішайте на галеру. Тільки ж наглядача не забудьте...
Данило вивільнився перший, ухопив Марію за руки..
— Нарешті ми разом. Як я ждав тебе, як ждав...
— Ні, Даниле, ми ще не разом.
— Як? — жахнувся Данило.— Чому не разом? Ти...
— Ні, ні, милий. Я була тільки твоєю, твоєю й залишуся до кінця віку свого... Але... Я слово дала Мустафі, яки а заарканив вашого наглядача, що ти привезеш викуп за вас та й за нас, за мене й Степанка, викупиш нас.
— Якого Степанка? — стиснув руку Марії Данило.— Хто це?
— Наш син, Даниле.
Данило підхопив Марію на руки, припав до її вуст:
— Син? Наш син? — радісно вигукнув.— Син! Чуєте? В мене син!
— Тс-с-с, — зупинила його Марія.— Почують же. Тікайте пошвидше, тікайте! Ми чекатимемо тебе, Даниле. День і ніч чекатимемо.
— Маріє! Де Степанко? Заберем його...
— Ні, Даниле,— зболіло скрикнула Марія.— Ні, милий. Почують слуги, прокинеться Ібрагім. Ні, не треба. Погубимо себе й людей. Та й слово ж я дала... Я не можу порушити його... Поспішайте. А ще, Даню,— вона відвела Данила вбік, зашепотіла,— а ще, милий, передай на Січ, що наступного літа, підслухала я, як Ібрагім розповідав дружині, турецьке військо на чолі з Іскандер-пашою і татари з Джані-бек-Гіреєм, сто тисяч шабель, рушать через Волощину на Ляхистан. У серпні нібито. Поспішай, милий, друзі твої вже он і наглядача потягли.
— Я ж Степанка тільки мигцем бачив. Та й не знав, що то мій син,— простогнав Данило.— Як гнали нас, два хлопчики бігли. Один Степанком звався...
— То він, він, милий. Гарний такий. На тебе схожий. Поспішай, рідний...
Данило ще раз обняв дружину, ще раз поцілував і кинувся до моря.
До галери першими дісталися Олексій Рябий, Петро Сокира й Кирило Осика, озброєні шаблею і пістолями, відібраними в наглядача. Тихцем прошмигнувши через східці, вони знишка піднялися на палубу. Біля поручнів дрімав азаб. Олексій махнув шаблею, переступив через труп і помацки попрямував до капітанського містка. За ним поспішили Петро Сокира й Кирило Осика. Біля дверей будки сидів, скоцюрбившись, ще один азаб. Він не спав. Почувши притишені кроки, підхопився, вийняв пістоль, але вистрілити не встиг: Олексій розкраяв йому голову навпіл. Під палубою тьмяно блимав вогник. Пригнувшись, Олексій став спускатися до весел. Петро й Кирило не відставали від нього. На першій лаві, прикрившись овчинами, спокійно хропіли ще три азаби. Олексій розкрив першого, витягнув у нього з-за пояса пістоль, відчепив шаблю. Показав друзям на решту азабів. За хвилину турки були обеззброєні. Тим часом на галеру піднімалися веслярі. Вони швидко простували до весел.
— Стій, братці,— зупинив Данило друзів.— До галери припнуті два сандали. Не станемо ж ми їх тягнути за собою. Петре й Кириле,— попросив він Сокиру й Осику,— метніться до них, відв'яжіть.
Через якийсь час знизу долинув густий бас Петра:
— Та куди ж їх відв'язувати? Тут же урюк, інжир, ще щось у лантухах. Добиратися додому нам доведеться не день і не два, а це ж, як не є, а харч. І, здається, непоганий харч.
— А в тебе, Кириле, що? — гукнув Данило.
— Луки, стріли, ще щось там. Ага... здається, шаблі...
— Ого! — радісно вигукував Данило.— Дорогою всього може бути. Ану, хлопці, ось ці три десятки — переносьте лантухи з харчами, а зосталі — по зброю!
Не минуло й півгодини, як вантаж з обох сандалів був перенесений на галеру.
— За весла! — гукнув Данило.
— Стій, братці! — зупинив усіх Кодряну.— Військо без отамана, все7дно, що череда без личмана . Треба ж, аби хтось і про лад дбав, і за морем стежив, і нас підганяв.
— Треба! Треба! — підтримав друга Петро Сокира.
— От я й кажу,— продовжував Кодряну,— хай хлопці, які турків полонили, посадять їх замість себе, а самі на палубі порядкують.
— А за старшого,— перебив його Сокира.— Данило Києвець хай буде.
— Нехай! — одностайно обізвалися веслярі.
— Як так, друзі, то й так,— згодився Данило.— Тоді в путь-дорогу. Он уже турки з гори біжать. Час ушиватися!
Дружно злетіли вгору весла, вдарили по воді. Галера сіпнулася й зірвалася з місця.
— З богом! — перехрестився Данило.— Чекайте, Маріє й Степанку,— прошепотів.— Я повернусь. Що 6 там не сталося, повернусь.
Тепер галера не повзла, а летіла. Не покрикували наглядачі, не свистіла таволга, та весла злітали вище, падали стрімкіше, вода за кормою пінилась сильніше. Данило, піднявшись на капітанський місток, пильно розглядався в усі боки.
Надвечір на небокраї замаячили якісь чорні купки. Данило спустився під палубу.
— Братці! — гукнув до всіх. — Хто знає, як поводитись з отими малими гарматами?
(Продовження на наступній сторінці)