— Я бачив, як хлопчаки-татари били камінням одного сивого-сивого дідуся. Він був рабом Алі-паші. Гарним рабом. Усе вмів робити. А тепер став немічним. От його і віддали хлопцям, аби вони вбили його камінням. А він став перед ними та як крикне: "Бийте, собаки! Мене, недішло-го , вам легко вбити, та, дай боже, стрітися вам із козаками. Побачите тоді, чого варті кяфіри". Він так і помер... Стоячи. Не просив помилування. Мимо йшов дервіш 7. Він сказав: "Гине, як справжній козак".
— Так, Османчику, він загинув, як справжній козак. Козаки не бояться ні ворогів, ні хвороби, ні смерті.
— А яничар і сипахів? 8
— Не бояться, Османчику. Нікого не бояться.— забувшись, розпалювалась вона дедалі більше й більше.
Урхан підслухав і ту розмову. І того разу він прибіг до Меджіне, залементував:
— Славна господине! Кяфірка Міріам вихваляє перед Османком козаків. Каже, що вони нікого не бояться.
* 6 Недішлий — слабовитий, кволий.
7 Дервіш — мусульманський чернець-жебрак.
8 Яничари — регулярна піхота в Туреччині. Спочатку набиралися з військовополонених, а потім поповнювались за рахунок християнських хлопчиків у віці від 7 до 12 років, які виховувались у сім'ях турецьких селян (тут же вони наверталися в іслам), після чого проходили спеціальну підготовку в закладі, що звався аджемі огланлари ("чужоземні хлопчики").
9 С и п а х и — воїни-вершники, основна військова сила Османської імперії в. середні віки.
— І що ж? — звузила й так вузькі очі Меджіне. — Хіба це погано? Справжній воїн не може недооцінювати ворога. Він мусить знати і слабість і силу того, проти кого збирається воювати. Геть!
А їй, Марії, господиня сказала:
— Дивись, Міріам! Почую ще раз, що навертаєш мого Османа в свою віру, накажу в склепі згноїти.
І тоді Марія знову, як і в перші дні неволі, нестямно затужила за рідним краєм, за дорогим Києвом. Біла хатинка в густому вишняку, старенький батько у білім полотнянім одінні на призьбі, клопітлива мати біля квітника з м'ятою й чебрецем у руках не зникали з-перед очей ні вдень, ні вночі.
— Мамо, про що ти думаєш? — питав Степанко.
— Про Київ, синку.
— Він гарний, мамо? Кращий цієї Кафи?
— Гарний, синку. Дуже гарний. Свята Софія, Печерсь-кий і Братський монастирі — несказанні. Золотом сяють, мов у казці. А людей там сила-силенна. У печери йдуть святим мощам поклонитися, бога попросити, аби заступився за них.
— А хіба й там тяжко жити? — допитувався син.
— Тяжко, Степанку. Тяжко. Там польські пани, які колись заграбастали наш край, знущаються над людьми. Від рання до смеркання примушують на полях працювати, у свою віру навертають.
— Вони теж мусульмани, мамо?
— Ні, християни, як і ми. Католиками тільки звуться. По-іншому богу моляться, священики їхні інакше одягаються.
— І тут пани, і там пани. Кругом пани.
— Атож, синку. Кругом пани. Та хіба можна без них?
— А чому козаки не виженуть їх, мамо?
— Не знаю, синку, не знаю, — щиро зізналася вона.— Літ двадцять тому, а може, й більше, не пам'ятаю вже, маленькою була я, такою оце, як ти, козаки пробували вигнати. Був у них гетьман Наливайко. Сміливий такий, дужий. Нікого не боявся. Зібрав він козаків і всяких бідних людей — і пішов на панів. Довго воювали. Багатьох панів побили, а всіх здужати не змогли. Пани зібрали ще більше військо, ніж спершу мали,— і перемогли козаків чи обхитрили, не знаю, як воно там було, тільки й пам'ятаю, що Наливайка в полон захопили, відвезли до Варшави — це в них місто таке, як у нас Київ, у турків Цареград, — та й замордували там.
— У-у-у! — заскреготів зубами Степанко.— Я, коли виросту, теж, як Наливайко, зберу сміливців і піду бити панів.
— Що ти, синку! — зойкнула Марія.— Гріх думати таке,— суворо глянула на сина.— Так... так богові угодно, іцоб були багаті і бідні.
— А людям?
— А людям терпіти треба... та ждати царства небесного.
— Дорослі тільки й знають: треба ждати,— скривився Степанко.
Підбігши до них, Османчик застрибав на одній ніжці, вигукнув:
— А я чув, про що ви шепотілися! Чув! Чув!
— Та ми ж не шепотілися,— стурбувалася Марія.— У нас секретів од тебе, Османчику, нема.
— Про Варшаву говорили! — викрикнув хлопчик.— А Варшава — це Ляхистан! Я, коли виросту, піду воювати Ляхистан! А ти, Степанку?
— І я піду,— пообіцяв Степанко.
— Кяфір проти кяфірів? — здивувався Османчик.
— А хіба правовірні не воюють проти правовірних?
— Воюють, але проти поганих правовірних,— відрізав Османчик.
— І я буду битися з поганими християнами,— сказав Степанко.
— І з мусульманами?
— Не знаю,— зиркнув Степанко на матір.— З ким козаки битимуться, з тим і я,— додав опісля.
— І проти мене воюватимеш? — нахмурився Османчик.
— Незнаю,— знову глянув Степанко на матір.— Проти тебе я не хочу битися. І... не буду.
— І я проти тебе не буду,— пообіцяв Османчик.
— Гаразд, гаразд, дітки,— заспокоїла їх Марія.— Підем ліпше до моря. Купатися пора.
— Пора! Пора! — закричали діти.
Море було тихе, спокійне. Дрібні хвилі накочувалися на берег, виполіскували пісок і відкочувалися назад, прикриваючи свої гребені білими баранцями. Хлопці бігали по піску, підбирали черепашки, шукали крабів.
— Є! — закричав Османчик.— Стій! Куди тікаєш?
— І в мене є! Аж два є! — кричав і собі Степанко. Вони стрибали, розмахували руками, мов торговці на
ринку, сміялися.
"Радійте, радійте, поки малі,— шепотіла Марія, дивлячись на них. — А станете дорослими...",— і важко зітхнула.
Знов золотоверхий Київ сплив перед очі, рідна хатина на схилі Щекавиці.
"Ти бавишся з дітьми, а я гибію на галері",— почувся голос Данила. Марія сіпнулася, підхопилася, оглянулася. На березі, крім дітей, нікого не було.
— Даниле, Даниле,— зашепотіла,— я про тебе і день і ніч думаю. Очі виплакала, душу зсушила. А ти... Не нарікай на мене, голубчику. Я ж сама невільниця. Чим же я зараджу нашому лиху? Добре, хоч Степанко не мучиться.
А Степанко дедалі більше й більше задумувався над своєю та материною долею. Якось він підбіг до неї, збуджено заговорив:
— Мамо, чула? Від Мустафи-алі втекло аж троє невільників, їх шукали-шукали і не знайшли! Посилали погоню аж до Ор-Капі — і дарма.
Марія крадькома перехрестилася, тихцем проговорила:
— Щасти їм, боже.
— Мамо,— гаряче зашепотів Степанко,— а ми., могли б... утекти?
— Що ти, синку? — сплеснула вона руками.— Куди?
Як?
— До Києва! Куди ж,— насупився син.— Доберемося, люди добираються ж.
— Далеко то, синку. Та й дорога трудна. Дуже трудна. Не всі втікачі долають її. Одні знову потрапляють в руки людоловів, інші гинуть у дорозі — то від хвороб, то від голоду, то від холоду, і тільки найсильніші, найздоровіші, наймужніші добиваються до своєї домівки. А ми ж... Я безпорадна жінка, а ти... дитина ще...
Степанко запалився.
— Я дитина? Мамо, і це ти таке кажеш? А всі турченята говорять, що я дужий, як ведмідь, спритний, як шайтан. Османчик теж так думає.
— А як же ми кинули б його?
— А навіщо його кидати, мамо? Він же мій друг. А друзі завжди разом. Заберемо його з собою.
— А мама його?
— Вона — лиха людина. Вона кричить на тебе, лає. Мене теж не любить. Вона й Османчика не любить...
— Не можна такого казати, синку. Почує Урхан — лихо буде.
— Ми того каплуна втопимо! — зненацька вибухнув Степанко.
— Та що ти, синку? — занепокоїлась Марія.— Звідки це в тебе?
— Він лихий. Дуже лихий. І підлий. А підлих людей, сама ти казала, козаки знищують. Османчик мені допоможе,— розпалювався більше й більше син.
— Степанку, не смій і думати про таке. Чуєш? — припала вона до синової голови.— Нам треба дочекатися татуся. Він не забув нас. Він сам визволиться і нас визволить.
— На золотій галері появиться, мамо? — заіскрилися очі Степанка.
— На золотій,— мрійно посміхнулася Марія.
— Розкажи мені, мамо, про золоту галеру. З-за кущів вибіг Османчик.
— Я теж хочу! Теж хочу! — почав стрибати довкруж Степанка.— Я теж люблю казки. Розказуй, швидше.
(Продовження на наступній сторінці)