З того часу здобути для приятеля трон стало життєвою метою Татіана. Поглибивши прихильність до себе з боку августи Плотіни, він протягом кількох років вів послідовний і мудрий наступ на Траяна. Справа стала на певний грунт, коли Татіанові пощастило одружити Адріана з Сабіною, родичкою Плотіни. Було цілком природним, що бездітний Траян незабаром усиновить Адріана й призначить його спадкоємцем свого трону.
Це сталося 117 року нашої ери. 11 серпня того ж таки року Адріан обняв владу над Римською імперією. Чесний, прямодушний, вчений і митець, Адріан і на цезарському троні не скидав з себе білого плаща філософів і не забував про услугу Татіана.
Та щодалі біг час, тим менше сходились приятелі у своїх поглядах. Здебільшого імперськими справами порядкував Татіан. Але так, що того й не підозрівав цезар. А коли біля Адріана став найближчою особою Адріанів земляк, теж з Іберії родом, Аврелій Антонін, і коли потім, з подорожі по Бітинії, Адріан привіз із собою красного юнака Антіноя, якого називали Адріановим сином, Татіан все частіше покидав Рим для своїх безмежних маєтків у Сіцілії, невдоволений з поведінки цезаря.
Для гри він висунув на місце наступника цезаря Люція Вера, хворого на сухоти патриція, чому дуже співчувала Сабіна, яка враз зненавиділа Антіноя, сина християнки чи невільниці. Татіан добре знав, що Вер ніколи не досягне трону. Але ним можна було "грати".
Адріан ніколи і ні в чому не згоджувався з Сабіною і Вера не любив. Із-за нього ставав у гостру суперечку з сенатом, який мав тоді велику силу.
Про Антіноя враз постала чутка, що він потаємний християнин, бо носить завжди на шиї медаль, на якій зображене ягня і дві грецькі літери: альфа і омега, Антіной сам казав, що ця медалька — його єдина пам'ятка про матір. І Татіан враз вирішив, що це під впливом християн, від яких август привіз Антіноя, так збільшилась смішна й прикра забобонність Адріана. Але вирішив також, що варто цю забобонність використати. І переконав Адріана, що коли вже вони в Єгипті, то варто мати пророцтво від найвищого пророка славної святині Серапіса.
***
По відвідинах у Сабіни Татіан побував і в цезаря, і в різних визначних осіб Александрії та цезаревого почету і повернувся додому лише на обід, тобто перед заходом сонця. Антістос чекав вже його. По обіді приятелі перейшли до таблінуму.
— Знаєш,— зауважив Антістос, простягаючись на ложі й заложивши руки під. голову,— коли ми повернулись з храму на симпозіон до Доріс, Пріск дуже недвозначно підкреслював мені, що так добре полагодили справу виключно завдяки йому. Як це тобі подобається?
— Дуже мало, але не дивує,— Татіан відпив із чари.— Правду кажучи, без Пріска ми на цю арістофанівську комедію не зважились би. Він може так думати, але висловлювати такі думки — необачно.
— Так. Справедливо: необачно всім нам, але чи не найбільше...
— Очевидно, йому. Бубон він! Я ніколи не був закоханий до вояків. У них занадто дужі голоси, неелегантний лексикон і багато темпераменту. Ну, й похвальби. Це, може, й добре у полі, але не в спокої і не в храмі.
— Істинно. Саме про це я міркував сьогодні. До того ж мені прикро, що Пріск не вміє "грати для гри". А враз хоче виграшу, вірячи згаданому тобою Арістофанові, що впевняв ніби: де нема нагороди — там нема й мистецтва.
— Такі незмінно програють,— згодився Татіан.
— Таж з ними можуть програти й ті, що були в їхньому товаристві.
— Отож це мене й непокоїть, Татіане. Ми допустились помилки.
— І що ж? — спокійно, як і раніше, запитав Татіан.— Вчасно помічена помилка не страшна. Її легко направити. Упертими в помилках лишаються тільки дурні.
— То дозволь, я докінчу,— підвівся на ложі Антістос.— Помилку треба виправити враз і досконало.
І він повернув додому, до землі великий палець правої руки. Це був рух званий pollice verso, яким у цирку глядачі дозволяли переможцеві-гладіаторові вбити переможеного.
-— Безумовно. Для спокою імперії це буде найдосконаліше. Але не варто доручати такої справи рабам чи піратам з острова Фароса. Як гадаєш — хто?
— Найпевніше, щоб подбав про це я сам.
— Bene. А я, їдучи завтра з цезарем до сфінксів, не забуду помирити його з Пріском.
— Добре. Киньмо цю тему. Маю ще друге питання. Чи не варто було б порозумітись з Діодором, або якось порадити йому на якийсь час подорож по оазах?
— Що ж? "Роби, як визнаєш за краще",— Діодоровим голосом промовив Татіан.
Приятелі зайшлися сміхом. За дверима голосно гикнув раб. Антістос з питанням поглянув на Татіана.
— Це — раб, що пильнує, щоб ніхто нас не підслухував. Німий, як і більшість моїх хатніх придверників.
Раб гикнув знову.
— Але він діє мені на нерви! Може б, ти... подарував його Сабіні? А біля дверей посадив пса. Як роблю я,— порадив Антістос.
— Слухняність — чеснота жерців,— знову передражнив Татіан.— Виконаю твоє бажання. Ага, хотів тобі сказати, що пророк — милий дідусь, і мені дуже сподобався. Гадаю, що такий мудрий чоловік зрозуміє ліпше за Пріска вигоду мовчання, коли... пошився...
— В легати,— підкинув Антістос.— А подарунки йому послано?
— Вдвічі більші проти первісного наказу цезаря. Хай знає, що ми вміємо дотримувати обіцянки.
Випили по чарі.
За дверима знову, ніби впав зі скелі, гикнув придверник. Татіан встав, відчинив двері і зробив знак.
За хвилинку перед приятелями став інший слуга.
— Вина! І заміни придверника.
— З пророком чудово,— почав Антістос,— з Пріском також буде добре. А от не йде мені з думки Сабіна... Мовчати — чеснота не для неї.
— Але! Що з того? Стара, розмальована лялька. "А лялька, зрештою, розбивається",— згадав Татіан Сабінині слова.
— Це непогана думка,— згодився Антістос.
— Не моя, а її.
— Авторство не важне. Я чогось згадав про подорож Агріппіни. Цікаво було б побачити таку галеру. Кажуть, гарна була.
— Агріппіна? Ще б пак, коли навіть Нерон здивувався, побачивши її мертву.
— Ні, я не про Агріппіну, а про галеру.Чи ти бачив ту, що її готують для подорожі цезаря до Тебів?
— Ні.
— Варто подивитись. Ми ж на ній також попливемо.
—Добре. Від моря, певно, віє прохолодою, а тут немов трохи парно.
За хвилю раби готували приятелям одяг й лектику для прогулянки.
V. ЦЕСАРКИ
О Еросе, прекрасний Еросе!
Ти довго панував ще перед тим,
Як було створено цей світ.
Помпейська епіталама
Був день відпочинку.
Але Ізіні цесарки з досвіта працювали, як найняті: безперестанку хитали розмальованими голівками, то збігались докупи, то розкочувались по обійстю, дрібно клепаючи, мов пальовими паличками по ебенових теорбах. Аж зрябіло Мареотійське озеро. Здавалося, не буде кінця запальним змаганням птиць, що творили гамір, дужчий за сварку перекупок з Рибного торгу.
Не лише в Ізіному домику, а й у сусідів, переважно людей тяжкої праці, попрокидались раніше, ніж мали в святочний день. Але не гнівались; у кожного виникала думка: чи не пророкують цесарки дощу, що його майже п’ять років не бачила Александрія? Стробус вийшов умиватись до фонтана й зустрів там Афру, яка набирала воду.
— От, завела наша цикада цокотух. Усіх цикад заглушать! — усміхнувся філософ до Афри.
— Всяке дихання най хвалить Сотворителя, як вміє,— лагідно відповіла вона, добре знаючи, що Стробус і сам, з власних грошей, докупив чимало до Ізіного табунця.
— Чи не на дощ розговорились? Не дали тобі виспатись.
— Ні, сьогодні я їм вдячний. Мушу якнайшвидше з дому.
Він похапцем умився, нашвидку з'їв жменю солоних оливок, випив гладущик ячмінного пива, накинув святочний, свіжо вичищений у фулоніці білий плащ і знову вийшов у двір.
— І тебе звели на ноги цесарки? —привітав він грекиню, що, сидячи під перголою, тримала в лівій руці снідання, а правою моделювала на дошці барельєф.
— Може, на громовицю,— озвалась Гелене.— От хоч би. Відколи я в Александрії, ще не бачила тут дощу.
— Можливо: вітер же "з Рима",— відповів Стробус утертим жартом, яким характеризували вітер з Європи.— Так пообіцяй, Гелене, офіру Гермесові. Маю надію сьогодні закінчити з Лізієм. Оце іду просто до Хризіс.
— На щастя! Але, не погнівайся на мене: як скінчите, не заходь по дорозі до Состена.
— Не бійся,— усміхнувся філософ,— сам пам'ятаю, що грошам не слід вірити. І оминаю попіни, коли в кисеті більше, як треба на день.
Перед ворітьми побачив Ізі, що саме верталась з чергового бенкету:
— Скажи, дитино, Стробусові: "на щастя".
Ізі привела до порядку хату, свою і Стробусову, переодяглась і вийшла надвір. Сіла на кам'яну лаву проти Гелене, обхопивши руками коліна, й дивилась у далечину. Була сумна. Навіть виняткове цокотіння цесарок не притягло її уваги.
Гелене швидко моделювала, коли-не-коли поглядаючи на Ізі, і стримувалась: гадала, що та довго не втерпить і заговорить.
Але Ізі мовчала надто довго.
— Чи спиш, дівчино? Чи щось тобі сталося?
— Я думаю, Геленіон... думаю, думаю... І нічого не можу вигадати..
— Здається, ті думки змінили й твою вдачу. Ти — не цикада, а смутний кипарис.
(Продовження на наступній сторінці)