"Початок і мета — Любов!" — писав стилос жриці. А рука її немов обтяглась ясною імлою. "Тобі, Клавдіє, Любов була така чужа, що ти не впізнала її, коли вона взяла тебе за руку, щоб попровадити до вишин. У цьому все: минуле й майбутнє".
Стилос спинився. Світляні очі зникли[462].
Сонце нового дня кинуло пригорщі сяйва й засипало ним море… Прокула розплющила очі й побачила схилену над собою Аполлодору. Ранок цілковито розцвів… Барвистою вартою стояли на його честь високі мальви коло фонтана.
— Дивний сон… — почала було матрона.
Але жриця поклала собі палець на уста:
— Закрий мовчанням посвятну таємницю, доміно! Її відслонили боги тобі. Нехай же в міцно стулених скойках душі утворюється дорогоцінна перла… Цієї ночі нас торкнувся промінь Надземного Світла…
Прокулин погляд шукає Паренді: вона лежить обличчям до підлоги, як у німому глибокому поклоні.
— Паренді… мертва, — тихо впало пекучою іскрою в Прокулине серце. Матрона звелась із ложа, взяла з вівтаря гірлянду квітів і мовчки поклала її на стужавіле тіло…
А думкою пропливло:
"Так мусило бути! Та, що не пчмічала життя, не помітила й смерті… Її існуванням була творчість. А творчість — безсмертна… Скільком обтяженим журбою, смутком, знесиленим дала Паренді облегшення… забуття болісті… відпочинок!.."
XIV. ТІЛЬКИ ЛЮДИНА
Простий човен важко просувався зеленим Роданом.
Силуети двох плавців чітко вимальовувались у прозорому повітрі тихого вечора, що таки, нарешті, прийшов по десятиденних дощах та хуртовинах[463].
Молодий варвар-весляр злегка повернув розкудовчену голову.
На його загорілій від сонця бронзовій шиї натяглися пружні виразні м’язи. Руки міцніш налягли на весла, а весла запінили воду довкола човна. Гребець ніби сперся на них, немов застромив їх у воду, як у землю, і з зусиллям просунув човна далі.
— Вже більше дощів не буде! — вказав рухом голови на молоденького серпка майже прозорого місяця. — Он як підняв уже вгору свої ріжки!
І радісно засміявся.
Загорнений у теплий плащ, керманич мовчки кивнув головою на знак згоди.
З-під спущеної на очі кобки його погляд побіг за блискучою борозною, що її лишала за собою керма. А за поглядом полинула й скупчена в собі його думка. Обоє згубились у свіжій тіні лісових хащ, схилених над водою.
Керманич обернувся знов обличчям до човна й подивився на молодого весляра.
Мілин тут нема, особливо тепер, по цих довгих дощах. Підводних скель чи каміння також нема. Аби лише не віднесло прудкою течією…
Але молодому весляреві тяжко замкнутись у мовчанні.
Міцно вдихнув у себе повітря, що пахло зів’ялим листям та нагрітою за дня водою, і, посміхаючись ясним усміхом, звів очі на керманича:
— Аж тяжко йняти віри, щоб по таких щоденних громовицях стала от така тиша!
Керманич повернув стерно: обминув стовбур дерева, вкинутий бурею в воду.
Весляр дужче наліг на весла.
Але мовчати не міг.
— І що того дерева!.. Що того бурелому!.. І все погнало в море! Буде рибалкам топливо! І в ліс не мусять… Все в тому морі є, все!
Просунулись ще вперед за черговий закрут.
Юнак знов заговорив:
— А Цідон — мисливець, знаєш його, отче Лазаре, вчора приплив з лісу саме цією дорогою!.. Так казав він, Цідон тобто, що бачив мертвого однорога! У загаті, що вище печери… Каже: як олень завбільшки! Каже: зовсім білий… А черево отакенне, роздуте, з води висунулося… — урвав налякано.
Відкинув спітніле волосся з чола й несміливо продовжував:
— Пробач, отче Лазаре! Так сама й лізе на язик ота… стародавня… нечиста сила!.. Я вже стільки часу про ту Беліссену й не згадував! А воно, бач, не здихаєшся!.. З лісу, мабуть, лізе!.. Бо де ж їй і бути, як не тут? Вкупі з василісками[464], однорогами[465], гаддям…
І замовчав, не отримавши відповіді.
Але за кілька хвилин пробував вже з іншого боку:
— Do Aquae Sextae[466], пастирю, річ видима, догребемось!.. То ж то зрадіє пастир Максимін[467]!.. То радітиме!.. Але чи застанемо ще живим єпископа Трофима[468]? Казав брат, що то прибув з листами, ніби привезено єпископа звідкілясь, із грецького міста… еге ж, з Мілета, казав! Зо-о— всім немічного! — протяг, ще й головою захитав. — Немічного зовсім! — ще повторив. — А коли його той брат бачив?.. Ще ж і хуртовина в дорозі того брата затримала!.. Щоб не спізнитись!.. Бо що ж тоді робити?
— Не бійся, брате Севере, — озвався нарешті спокійно й лагідно єпископ Массілії, витанійський Лазар. — Як буде на те воля Божа, то й із смертного ложа зведеться. Знаєш-бо сам: і я був мертвий — аж чотири дні.
Северові очі розплющились до можливих меж. Великі й наївно дитячі, дивились так, ніби несподівано побачили не живу людину, а примару.
Дарма що, як і всі массілійці-християни, знав, що учитель воскресив з— під важкого могильного каменя їхнього пастиря Лазара. Знав і те, що пастир Лазар найдобріший і наймудріший між усіма відомими йому людьми. Але й удома щоразу, коли бувала згадка про те воскресіння, робилося моторошно.
А що ж допіру тут, у диких хащах чи на широкій воді, де повно таємних істот?.. Та ще й при місяці, в присмерку!..
"Воно ж бо воскреслий із мертвих — те саме, що покійник!.. Із гробу вийшов!.. Але ж там був як кожний мертвий! — міркував молодий варвар. І гусяча шкіра одягла голу спину Севера… А холодний піт, немов мокрим рядном, відразу обліпив усе тіло…
"Міцні ж оці чари християнські!" — з побожною пошаною думав юнак.
І кінцем весла у правій руці зробив на воді ледве помітний знак хреста.
Подивився на єпископа, що, як і раніш, сидів майже нерухомо на кормі, замкнений у своїх думках, мов дім, обведений певною стіною.
Потроху заспокоївся. Але вже не говорив. Хапався мовчки за думку-згадку, що жвавіше почала вирувати в голові…
От майже ніхто не відважувався вже, без найбільшої конечності, зайти до лісу… тепер… після Дня Зустрічі Дужів… Та що Дужі?
Вони злетілись та й відлетіли!.. Хіба мало було блискавок? Було на чому вернутися, кому куди треба!.. Але біда, що в лісах, де ніколи не було великого хижого звір’я, оселилася та облуда-потвора… Одно слово: Тараска!
Такої-бо істоти навіть за часів Дужів, що то посвятний камінь-каллаїс у своїх могилах стережуть, напевно світ не бачив!..
І стає Северові, як жива, перед очима ота страховинна Тараска…
Голова у неї, як у розлюченого бика. А очі — людські! Тіло смугасте, як у дикого кота, тільки ж велике… Більше за кінське! А лапи… страшні! Могутні, костисті, сили неймовірної! А замість хвоста — живий гад!
Север ще з дитячих літ не боявся ніколи ні бика найлютішого, ні гада найбільшого. Але тут… знов мокрим полотном накриває страх порябілу спину.
Бо ж, якби ж то Тараска дихала, як всі тварини! А то в неї вухами дим виходить! Коли ж зареве, вогняні іскри та живе полум’я з пащі вилітають… А це її отруйне дихання всі сили відбирає тому, хто Тараску побачить…
Бо можна її углядіти тільки сам на сам. Хто ж відважиться таку потвору сам-один напасти?
Север глянув знову на єпископа. І відлягло від серця… дарма, що пастир Лазар — "живий мертвець"!
Бо ж таки сестра єпископова, Марта, тую страховинну облуду-Тараску зловила! І не тільки зловила, а своїм поясом ув’язала, як звичайного пса! Та й вивела геть… "Їж, — каже, — облудо несита, будяки, мох, гаддя різне!.. І буде тобі добре! А людям чи тваринам жодної шкоди чинити не смій!"
Ні, таки ж великі чари християнські!
І Север не має кого боятися від того часу, як став християнином! А й поготів, коли з них сам добрий єпископ Лазар, що чотири дні… Ну, про це ліпше, все ж таки, не згадувати! Бо знову сама собою ряба гусяча шкіра на спині набігає…
Цілком споночіло…
Почорніли темні хвилі… Відплив з неба й молоденький місяць. Звісно, радий спати! Як дитина! Бо молоденький!
А по зарослих хащами берегах не сплять желви. Звуками, мов разками намиста, скляного, крихкого, дзвінкого, визначають лінію берегів…
Тепло буде! Ще довго буде тепло, коли в цю пору відзиваються желви!
Однак Север спинив на закруті човна й натяг на себе свою галлійську туніку з довгими рукавами. Ще й запнув її кістяною шпонькою під шиєю.
Не було йому зимно — де ж би! Але ставало темно. Можна було не помітити, як десь хитнеться човен, і туніка сповзе у воду…
Подивився на єпископа, хотів йому пояснити затримку човна. Але побачив, що пастир молиться, як мав це у звичаю, коли день кінчався.
Тоді Север знов пустив човна на середину ріки. Намагаючись не хитати його, наліг на весла.
Вже недалеко!
Але коли б не занадто пізно допливти до печери!
Шкода, що нема вже там другої сестри єпископової, Марії! І навіщо вона відійшла з цієї печери? Кажуть: кудись у гори подалась…
Невелика ця покутницька печера. Але Лазар-єпископ та Север у ній добре відпочинуть…
Завжди там є напоготові хмиз сухий і добре кресало на ретязьку, прикріплене до входу.
Север запалить вогонь… І духи нечисті його бояться. Добра це річ — вогонь!
(Продовження на наступній сторінці)