Ясний настрій спокою і вдоволення наповнював перистиль. Навіть обличчя чорного раба, що обвівав прокуратора пінистим віялом із струсевих пер, на мить розгладилось і освітилося відблиском усміху…
Понтій Пилат відпочивав.
Не думав про раз у раз готову вибухнути розрухами або й повстанням бурхливу Юдею. Забув про розпалену ненависть проконсула Вітелія[34], який ніколи не пропускав нагоди вчинити Пилатові якнайбільшу прикрість. Не згадував про завзяту й постійну злість тетрарха Ірода Антипи[35]…
Усі вони, саме останніми часами, немов у спільній змові, виразно вишкірювали проти нього свої зуби і знову показували, вже не раз обтяті Пилатом, кігті. Та в золотім спокою цього погасаючого дня про всіх цих юдейських гадюк хотілося цілком забути.
Слух, і зір, і ціла втомлена щоденною крутаниною душа вимагали дозвілля й відпочинку від лукавих облич, улесливих, зрадливих слів, підлих, колючих поглядів та облесної пошани, що була плащиком для палкої невгасимої ненависті. Це ж бо та природна атмосфера Юдеї, в якій так швидко посивіли Пилатова голова й душа.
Раптом танок перейшов у несподівану інтермедію: цапок легким скоком майнув у повітря і вже скубав квіти біля фонтану. Але прудкий, як малий фавн, хлопчик-танцюрист також одним скоком опинився біля свого партнера і з іскрами сміху в голосі й очах тяг козенятко за м’які вушка далі від квіток.
Відкинувшись на подушки, Пилат сміявся, аж трусив м’ясистими щоками, виголеними до лискучості єдвабної тканини. Потім зробив легкий рух у сторону невільника-підлітка, що прикуцнув біля низенької лавочки-підніжка.
Раб перебіг мозаїкою долівки до фонтану й витяг з басейну охолоджену водою запечатану воском глиняну амфору[36] з вином.
Другий раб уже стояв на досяг прокураторової руки з тацею солодкого печива та овочів.
Пилат кинув танцюристові пригорщу солодощів та гроно винограду і простяг руку по келех із вином. Не вчув легких кроків Клавдії Прокули. Обернувсь аж тоді, як випещена і прикрашена дорогими оздобами рука дружини лягла йому на рамено.
— Дивись! Чудово! — вказав Пилат очима на танцюриста з цапком.
І посунувся на лаві, роблячи Прокулі місце біля себе.
Струни зазвучали знову, і перистиль немов наповнився співом опоєних сонцем голосистих цикад.
Прокула відіслала віялоносця й сіла побіч Пилата.
— Коли щось дійсно повелось ідумейцеві, — задоволено продовжував прокуратор, — то хіба цей винахід! За цей дарунок, — вказав на хлопчика та козлика, — варто йому щось і вибачити!
Клавдія посміхнулася:
— Не май сумніву: очевидно, що вибачати доведеться. І не одно^щось. Це ж звичайний наслідок Іродових дарів!
— Не боюся данайців[37]!
— А я трохи стурбована… хоч і не данайцями…
Пилат обернувся до дружини. Обняв ласкавим поглядом гладенько зачесану голову, прикрашену лише білою стьожкою патриціанок[38]… І безжурний вираз утік із його обличчя.
Очі дивилися сторожко, із запитом, а від того риси враз витяглись і постаріли.
— Сталося щось? — спитав без жадного здивування. Бо ж був певен, що в його Преторії чергова прикрість завжди стоїть при дверях. От вона вже й перекреслила сяйливу апофеозу спокійного вечора своєю тінню.
Суворо оглянувся на мовчазного раба, від якого падала тінь на підлогу. Раб покірно стояв із схрещеними на грудях руками, чекаючи пайового запитання.
— Ну?!
— Шляхетний пан із Єрусалима… звелів оголосити себе як "приятеля" світлого прокуратора…
— Жадних "приятелів"!.. Аж до завтрішнього ранку… — терпко злетіло з Понтієвих уст.
А попередній лагідний вираз утік остаточно і вже не вернувся. Втома стягла кутки губ додолу. Пилат ніби споночів:
— Ходімо, Клавдіє, в сад! Бо ж і тут, як у Преторії, прохачі хапатимуть мене за ремінці сандаль.
Важко підвівся з місця й махнув рукою музикантам.
Клавдія вже ступала попереду широкими сходами тераси.
Раптом затрималася: відчула на собі вагу великого прохання, тремтячий "дотик надії".
Напівоглянулася: раб усе ще покірно стояв у тій самій позі поміж двох колон, маючи повні очі темного смутку. Матрона знизала раменами.
Чи ж прокуратор колись відкликав раз промовлене слово?
І промовила вголос:
— Маєш наказ! Іди!..
Срібними жилами штучних струмочків розливалося життя в палацових садах. Спадаючи на туге листя лотосів, дзвінкі крапелини переказували дрімливим квітам мелодію, перехоплену при вмиранні там у перистилі!..
Збуджений свіжістю морського подиху аромат плив у повітрі широкими колами, як хвиля на зрушеній поверхні тихого ставу.
Пилат забув якийсь давно забутий аромат… Немов сад дихнув милою згадкою й налив прокураторову думку милими пахощами давноминулого…
Але на цю згадку, як на горличку, шулікою кинулось і забило її недоговорене Прокулою речення.
— Так чого ти боїшся, Клавдіє?
Слухав слів дружини про сина, що майже день у день перебував у Калірое й цілком відбився від дому…
Прокула зрозуміла, що Кай уже дорослий мужчина й мусить знайти собі коханку… Але не юдейку! А до всього, ще це дивне товариство… філософів, які хочуть "змінити обличчя світу"!
Пилат розширив ніздрі: той милий аромат, як примара далекої юності, що виступила з забуття, заступився за Кая..
Чи ж іншим, ніж Кай Понтій, був Понтій Пилат… у Таррагоні? Скільки прекрасних діб пережив він сам за філософією, схилившись над сувоями!.. Над думками тих, що вже давно не ступають по землі!.. Тоді палкий юнак, Понтій Пилат щиро й віддано називав їх своїми вчителями.
Хіба ж він не уболівав цілою душею, що гине безкомпромісова, тверда й чиста, як холодний кришталь, староримська чеснота?.. Вірив навіть у чисту Істину, єдину й незмінну! І так її шукав!
Але ж чи не затримувався також при цих шуканнях… на проявах краси?.. Якби-то бодай у натхненній Деотимі[39]! Але ж у кожній огненноокій чи мрійній танцівниці гадитанці[40]… Аж поки не прийшла його справжня німфа Еґерія[41], Клавдія Прокула…
Лагідний погляд Пилата спочив на дружині, що виглядала ще такою молодою і принадною…
Однак це правда: Кай уже дійсно дорослий. Тож батькам нема чого так турбуватися його частими відвідинами в Калірое.
І, здається, що красуня з Магдали, що перебувала тепер у цім улюбленім Тиверіадою літниську, не цілком навіть юдейка… Казали, що гебрайського в ній нема нічого…
А молодість мусить вишуміти, щоб із "виноградного соку" юності вигралося добре вино виробленої та усталеної вдачі.
Може, навіть, ліпшої ферментації, як перебування в товаристві тієї гелленки духом — Маріам, Кай тут не знайде. Кай — дорослий мужчина, каже Клавдія Прокула… Але, власне, він ще не мужчина, лише юнак!
І це якраз впору прийшло на Кая, бо ж саме тепер він виробляє свій світогляд.
У гелленів завжди було:
"Ліпше мертвий лев, ніж живий пес!"
А довкола — у юдеїв:
"Ліпше живий пес, ніж мертвий лев…"
— Дуже мені жаль, що ти сама досі не бачила Маріам. Маєш велику втрату… Повір мені: вище всяких слів!
— Чую це часто від Кая та інших. Мушу знайти нагоду… — всміхнулася Клавдія. І враз споважніла:
— Та я думаю не лише про неї, але й про товариство…
— У мандрівках із галилейськими перипатетиками?
Пилат підняв угору широкі, без єдиного сивого волоска брови.
Клавдія надає цим перипатетикам аж надто великого значення!.. Кожна філософія і кожний філософ завжди змагали до того, щоб змінити обличчя світу! І жодному ще не пощастило зробити цього.
А жиди прищепити Каєві нічого не зможуть. Бо ж своєї філософії вони не мають. З усіх явищ та ідей вони лише "виписують закони". І, власне, ці закони — навіть не закони, а лише приписи для практичного життя. Каєве ж життя ніколи не зійдеться з їхнім!
Адже Клавдія знає: Пилат посилав на довший час переодягненого сотника Корнелія[42]. І хіба тільки його одного? Дуже довго й докладно стежили за тим назаретським учителем, що зацікавив і Кая.
Прокула не має чого турбуватися: Кай цікавиться цим знічев’я, як новою філософією…
Але не менше цікавиться цією філософією, і то не знічев’я, але із обов’язку, прокуратор… як своєрідним народним рухом…
Легкі квапливі кроки швидко наздоганяли Клавдію та Пилата.
Улюблена невільниця прокураторової дружини Аретуза подала своїй пані таблички-диптихон.
Прокула пробігла очима написане:
"Йосиф із Ариматеї, член найвищої жидівської ради в Єрусалимі, благає світлу доміну вможливити йому негайне побачення з прокуратором у справі, якої не можна відкласти".
— Скажи радникові, хай докладно напише, чого бажає. Якщо це можливе до виконання, все буде виконане. Але — завтра. Сьогодні неможливо! — промовив Пилат до Аретузи, своїм звичаєм двічі притакнувши головою. — Я сказав.
Поклав руку на рамено дружини й пішов з нею далі, міркуючи вголос:
— Безумовно, світогляд цих східних мрійників не годиться для нас, римлян.
Ось маєш: Йосиф, безперечно, найліпший, найсерйозніший із них усіх. Але і в нього нема жодного почуття системи й порядку. Такі люди не можуть мати впливу на Кая!
(Продовження на наступній сторінці)