Навіть і тоді — перед 30-ма роками, — коли гуляла і по Волині "мітла татарська" хан Менглі-Гірей — і тоді захистив Господь твердинею лісів та мочарів ці землі.
Давно вже не було й "кари небесної" — "чорної смерти"[251], що часто страховищем ходить довкола, люд хрещений, зляканий "поміром" та "повітрям"[252] до хащів, немов звіря лісового заганяючи.
Тихо в Борках.
Відколи "загинув у бою з волохами дідич Адам", а старший його брат, рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке, лишились посілості в лісах над Стирою[253] в руках "пані дядини".
— "Пані Теофіля — невіста розшафна[254], жона запопадлива" — говорили про вдову в сусідньому місті Луцьку.
Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в "науку добру" — лікування зелами втаємничена. Не забувала вона й про "страх Божий", як писав про неї Василеві єпископ віленський[255].
Побожна бо литвинка була. І видно добре знав це навіть і сам пастир.
"Вибирання меду" відбувалось водночас із великою, лісовою виправою.
По цілому Підборі збирали гриби. Влітку, бо вельми гаддям ліс затроєний!
Копали "лікувальне коріння".
А мисливці — з собакарями, — били птицю. Бо ж:
— "Не літь є з лісу йти, та здобичі не нести!"
При "пані дядині" — три невідлучні тіні: маленька внучка Тея[256], сирітка по наймолодшій доньці, та два дівчатка "служебні духи" старої пані й товаришки Теїних забав.
У біленьких сорочечках з вишиваними на плечах хрестами[257] Раїна й Фаїна[258], заквітчані "вовчим хмелем" носять за панею кошики з вінками.
Цілу ніч плели їх "покойові дівчата", мішаючи "семеро квіття до дев’ятьох зел". Бо ж не зраджує побожна пані Теофіля й стародавнього "лісового звичаю".
Раніше, як бризкають іскрами вогники багаття під рукою бортника, пані дядина повісить віночок на галузку дуплястого осокора "щоб не злякалась душа дерева". І заспокоює її ласкавими словами:
— Не тікай, душе зелена! Не лякайся вогню доброго, святого, свяченою свічкою розпаленого. Дай нам мед на потребу, віск — на офіру. Мед при нас. Дим — від нас, на ліси, на діброви, на дряговини, на оболоні. Як було, так най буде! Міцне слово моє. Амінь[259].
— Гей-гей!.. Бу-вай-та![260] — раз-по-раз долітає з лісу.
Але пісень збирачки грибів не співають, бо:
— "За піснею не вчуєш небезпеки".
— Гоп-гоп! Чу-ва-є-мо! — відгукуються хлопці та драби[261].
До ніг старої пані з сухим шелестінням злетів горішок.
— Вивериця!.. Вивірка! Ось! Ось! — радісно простягла ручки Тея.
Але пухнатий віхтик рудою блискавкою зник у листві.
— Це — гості до нас! — засвітилось усміхом обличчя пані Теофілі. — "На погощення" Божа тваринка посилає!
Підібрала вивірчин дарунок рукою в плетеному "нарукавничку", надягненому "заради гостця".
— А ось чмелик, бабуню!
— Не руш, дитино! Не полоши добрих вістей! — дивилась приязно на маленького "осіннього" чмелика, що волохатою краплиною звісився з синьої квітки кампанулі, немов дзвонив нею.
Тея з Фаїною і Раїною побігли шукати жабку-"рахкавку", що покликала їх із крислатого дуба.
А стара пані намірилась до коней і затрималась, прислухаючись до легкої хвилі, що пробігла по верховіттях. Вони шелестіли тихо, тужно роняючи мідяний лист. Нова хвиля вітру погнала в далечінь… Пані Теофіля похитала головою:
— "Лукаві дні" по радості віщують дерева! Прийде жура… як по ясному дні приходить присмерк вечоровий…
Підняла було руку на "охоронний рух" і знерухоміла, відчувши в новому шелестінні ніби далеке, похоронне "подзвіння"…
— Кому дзвонять повітряні дзвони? Мені? — болісно відбилось у серці. — Ах, Боже! Хоч би вже швидче виростала та до розуму доходила мала Тея! Сум мене обіймає: на кого покину старе "гніздо лебедине"?
І почала молитву до Святої Діви. Але вітер уже потяг у другий бік і заспівав лагідніше.
— Так не по мені дзвониш? — розмовляла з лісом, як із приятелем стара литвинка.
— Твоя правда, знову, друже зелений!.. Леч[262] призволь нам бути ясними та лагідними як ти! Це, істно[263], найліпша рада!..
Звеліла машталірові:
— Сурмити збір!
Старший доїзджаючий із гуртом радісно-втомлених псів під’їздив до пані дядини.
— Що ж там, Хрудоше?
— Та, дай Боже, — зіскочив із коня Хрудош і кинув поводи цюрі[264] —помішникові.
— Все добре, ясна пані! Стопи багато. Звірова до наших лісів хорониться. З півночі ту барзе[265] паде!
Усміхнувся ясно:
— Спокій нам пан Бог шле! Звір бо познаває[266], де іскритись[267] може. Тоно[268] борзо вепр ізбестився[269] і коні дикі толочать. Тепера спіткався з півчвартаста[270].
— Невроку. Най на пострах застрілять кілька огирів… Завтра ще тепло буде — рахкавки скрегочуть! —— то най Трещула по жолуддя пошле. Та всіх! Щоб вистачило безрогам хотя до Водохреща. Бо ж виджу: букви[271] в лісі мало. Та й пора вже на зиму дороги перекопати й човни зволікти, опачини сушити…
На пасіку[272] — галявину викочувались вози з грибами.
Тея з радісним вигуком кинулась до збирачів: ще здалеку вгляділа на возі двох високих — мов із криці різьблених — журавлів.
— Піших імили! Від ключа відбились! — сповіщали всі нараз дівчата.
— Томні були веселики![273] Але не старі! Кість мняку мають — висвітлював один із дідів.
— Коли опочинок дати, то навикнуть. А чей же ніт?.. [274]
— От, не журу б імили! — трохи невдоволено промовила пані Теофіля. — Тейо! Не підставляй їм зріниці! Та й ви, дівчата, довгоносим гервісам[275] віри не доймайте!
І оглядала гриби.
— Деморацькій пригадайте, щоб не сплутала, як оноді, ліски з кружаниць під губи[276] дала!
Затрималася біля коней.
— Чи ж то ти, діду, пускав пустопаш[277] на попас? Бач, як муха побила! Так і заюшилися кров’ю! Хрудоше! Підсади но панну на "Бобрика"! — вказала на волохатого, невеличкого, татарського бахмата.
— Йди-йди! Не оскиряйся, — поманила пальцем Тею. — Така вже велика! Ось-ось буде вже сімка! Сором, як малій, поперед бабуні на сідлі тулитись!
І доглянула як унучка, вся зарум’янена з гордощів, умощувалась "сама" на коника.
Жіноцтво теж всідало на вози. Мисливці скидали до них забитих глушців. Хтось кинув зайця.
— То — шкода! Не варт вганяти по хащах! Дики й зайці самі з холодом під замок прийдуть, "горло даватимуть".
— Зима все з’їсть і ще запросить! — озвався дід-"солільник"[278], тримаючи за коралеві голівки тяжких глушців. Важив їх на руці:
— До-о-о-брі! Та ж ліпше їх мати в солі чи в салі, як на вільному вітрі, у лісі!
Хрудош підставив старій пані зложені одна на одну долоні.
Пані сперлася рукою на рамено доїзджачого, другою вхопилась кульбаки, діткнулась одною ногою підставлених рук і "легким черком" — як на її п’ятдесятку — всіла в сідло.
Мимохіть помацала рукою "корделяс"[279] при поясі. Але ж, з коня — нема ліпше над спис!..
— Дай но, Олехно, оштєп!.. Стільки нас — борзо ліс сполошили! То не дивота, як із нерозуму вепр шугне!.. Ну, — оглянула валку, — з Богом, людоньки! Їзда!
Тільки що в’їхали у "пригородок" замку, як пані Теофіля завважила, що ліс "віщував" їй правду.
В більшому подвір’ї, перед "мешкальним будинком" тісним гуртом покойові дівчата й замкові драби-вартові стояли проти гостей.
Ключниця — Деморацька та управитель "бурґрав" Трещула розпитували новин. А кобзар Ковдуш, щорічний гість Борковського замку, сивий як наморозь, а співучий, як гірський потік його рідних Карпат, оповідав, де бував, що чував-бачив у світах.
— Вітай, старче Божий! — щиро вигукнула перша, зрадівши гостеві, замкова пані. — От, і наш гірський сиз-орел![280] Так, що ж: зимувати до нас, старче Симеоне?
— Най Господь благословить щастям, здоров’ям, гараздом! Як став[281] — з вістями, ясна пані. А по припочивку тра далі ступати: до Луцьку. Відтіль — до панів Масальських у Вільно. Ще торік передавали "на світло" — в Лавру Печерську, бо ж двоє Божих угодників із роду їхнього[282], у Київських Печерах відпочивають. Мусів бим звіт іздати, що в Києві звидів та звідав, аби мі лихі язики об дідові пусте не щебетали…
Довкола журавлів точились Раїна й Фаїна:
— Чути пісні, чути співи: бір співа!
Будуть пісні, будуть дива ще й дива…
Одно диво — на діди,
Друге диво — на баби,
Третє диво — на дівки… Ха-ха-ха!
І, не доспівавши, кидались одна до одної цілуватися "з радощів"…
(Продовження на наступній сторінці)