Я за себе не ображався ніколи. Бо ж дійсно: хоч і працював я багато, але знаю мало. Та шкода мені було Бертольда, бо ж здібності цей чоловік мав великі. І я все вірив, що він отямиться й правдиву науку зневажати різними химерами перестане, Бо ж повинні люди науку добру не менше шанувати, як і саму теологію. Бо ж наука правдива дає людині радощі великі, нічим не зрівнянні. Таж, здається мені, що й теологію в останній час наш Бертольд зовсім занехаяв... Бідний чоловік, та й годі!"
Фізикус так заглибився у свої жалі, що й не зауважив, як відчинились двері й в лабораторію увійшов Гото — його слуга й фамулюс в одній особі. Старий вчений дуже цінив його за дійсно надприродну здібність мовчати, хоч би й по кілька день. Мова була зайвим даром ній дивовижній людині, і за це алхімік вибачав йому всі його численні хиби. Тепер Гото приніс із сусіднього шиночку вечерю собі й своєму панові, бо пан рішуче не дозволяє приправляти їжі вдома, будучи певним, що неминуче помилково до їжі може втрапити якась з його солей, силу котрих перевірити на собі самому він не мав найменшого бажання. Слуга вийняв з кошика й поставив на край меншого, трохи вільнішого від хімічного посуду, столу глиняний дзбан з пивом, окраєць хліба, шматок печеної свинини та два кислі огірки. Якусь хвилю дивився на фізикуса, ніби вагаючись: чи має йому перешкоджати, чи ні? — й потім, ніби відповідаючи сам собі, махнув мовчки рукою, вийняв причеплений до паса ніж, відбатував шматок хліба, врізав свинини й сів біля горна. Дивився у вогонь і не поспішаючи жував, уважно й серйозно. А фізикус тим часом писав далі.
"І от, вигадали ці двоє — захожий так званий "вчений" та наш, злополучної пам'яті Бертольд, якесь "чорнозолото". Чому — чорне? Це — їхня таємниця. Мало ж воно бути цінне тим, що нібито не тільки все золото світу воно дало б тому, хто його мав, але ж ще й славу, владу, і хто знає, які ще дурниці. Подумайте самі: яка безглузда ідея! Коли взагалі треба всіма способами змагати до того, щоб золото знищити, як причину всіх бід та лиха людського, вони були такі великорозумні вчені, що мимо жовтого природного ще завзялися вигадати штучне, чорне!
І щось таки, кінець кінцем, вигадали. Про те мені зволив сказати навіть сам Бертольд. Одначе, в чім саме річ, мене не втаємничив. Звісно, у них усе було таємниця, мало не окультна! Бо ж ці новітні вчені забули, що наука існує для блага широкого людства, інакше ж вона — лише зло! Здобутки правдивої науки вимагають якнайбільшого розголосу, щоб якнайшвидше стати загальним надбанням. Вони ж кажу, як псевдовчені, зробили з науки маєток окремих осіб. І навіть продавали її, як Симон Маг продавав свої чари.
Брати розповідали, що навіть сам патер гвардіян, цей найліпший з людей, з душею чистою та богобоязливою, ще й в науці чимало тямучий, і він на Бертольдові таємниці зловився. Дарма що ніколи золото його не цікавило, дарма що на жодні світські речі ласий не був, а от же тією лихою вигадкою так зацікавився, так Бертольдом чи тим другим зачарований був, що й сам бажав, щоб того чорнозолота було в кляшторі якнайбільше. Кажуть, чимало бочок його в кляшторних льохах стояло, а ті "золотарі" все далі й далі виробляли. Отож і бачать тутешні люди в небувалій катастрофі тій кару Господню на грішних ченців. За останні-бо часи таки й всім стала помітною в них переміна. Як сказано в святому письмі: "Славу людську більш-бо як славу Божу возлюбили". Дійсно, всі вони про скарби все говорили, про славу марну думали, замість того щоб, як слід ченцям порядним, "славу Божу співати перед лицем анголів", як це й робили вони раніш, коли ще їхній кляштор далеко й широко мав славу кляштора праведного.
Отож, кажуть люди, бачив не один (і верхній вартмістр був серед тих, що бачили!), як архангел Михайло з неба у вихорі вогненному злетів. І вигляд його був грізний, а гнів — страшний. Мечем своїм по вежі кляшторній він вдарив. І від того удару кляштор розпався.
Сам я, як уже й казав, нічого того на власні очі не бачив, понеже лежав саме під своїм "Конрадом", накритий. Однак, гадаю, що це могло бути. Бо ж не один вже раз вогнем гнів Божий в історії людства проявляється, як пригадка людям, що міра Божої терпеливості може й переповнитись. По-друге, всемогутності Божій однаково легко й природно дати початок пожежі від вогненного меча архангельського, так само, як і від переверненого каганчика.
Але гадаю, що не могло добром скінчитись те, що робилось у Бертольдовій лабораторії. Бо коли голову полонить нездорова мрія, скажу просто: грубий забобон,— тяжко вберегтися, щоб не захопила вона всіх, як пошесть з зіпсованого повітря.
Грізна ж ця катастрофа могла з'явитися внаслідок звичайного збігу обставин. Природне-бо це явище там, де не наука панує, не тверезий погляд на закони природи признається,— лише самі забобони та самовпевненість неуків.
Константин занадто прямував до всього невідомого, нового, необгрунтованого. Бавився не тільки наукою, а й ясною логікою та висновками здорового розуму. Міняв при цьому свої захоплення і засади, як дівчина оздоби. Свої здібності, хоч і великі, занадто перецінював. Але ж гордощі анклітценовські раз у раз засліплювали його й можна сказати, що просто диявольська гординя сиділа в людині цій. А це саме вченому ніколи не буває на добро. Бо ж із зарозумілості завжди виходить самий шпик або й щось гірше. В останні мої відвідини добросердий патер Герхард, гвардіян, з сумом казав мені знаменну, вельми знаменну річ, що вся завзята Бертольдова праця останніми часами або не доводила до жодних практичних висновків, або навіть витрачалася на те, щоб псувати вже раніш зроблені здобутки на різних полях його вигадливості. Тобто праця його Богом благословенна не була, а він, бідний, сам того й не помічав. Отож святий Марцел, патрон наш, може, й відає, чого він намішував у свої таємничі тинктури. І от винахід його, що ним він так був пишався, навіки втрачений, згинув. Ім'я ж Бертольдове, яке він так намагався вчинити несмертельним (він сам з погордою про це мені признався), чи буде воно комусь відоме?
Таж не це все мені гірко. А болісно мені, що от на що вже зійшов, може, найздібніший (після Колумби, звичайно) мій учень! Гірко мені тепер, що полюбив був я його, як сина. Він же й відносно свого кревного батька був лише "сином марнотратним". А все ж таки я дуже хочу пошукати його ще по льохах, а тому й прошу приїхати якнайшвидше: удвох-бо це зробимо ліпше".
Зітхання глибокого задоволення відірвало алхіміка від його довгого листа. Він різко оглянувся й побачив свого фамулюса, який тільки що проковтнув останній шматок своєї вечері.
— Звідки ти тут узявся?
Фамулюс помовчав хвильку, а тоді показав пальцем на двері.
— Увійшов. Дверима,— висвітлив спокійно.
Алхімікові ж здалося, що усміх заграв у Гото на губах.
Це роздратувало фізикуса:
— Знаю, що дверима, бо ж нема тобі потреби влітати комином. Але ж ти ані не привітався, входячи. Тому я й зауважив тобі!
Гото підніс на пана здивовані свої очі:
— Таж я й не прощався з вами, виходячи. То чого й вітатися?
Алхімік відмахнувся рукою й схилився знову над листом. Запечатуючи вже його воском, вияснював слугові, як саме та кудою він має їхати найкоротшим шляхом де Міллерів, у Найштадті...
XIII. "БРАТИ" ШВАРЦИ
В законі жодна літера не гине.
Леся Українка
— А може, й більше, як сто років минуло вже. Напевне! — Ветхий пустельник почав вираховувати: — От поміркуймо та помізкуймо! Батькові моєму тоді було, може, з п'ять, а може, з сім годочків. З пастушками він був за підпасича. У горах. Тоді ж ото й онімів був. А я народився, як батькові вже сповнилось... Не знаю, скільки, тільки вже на шостий десяток пішло, то — напевне. Тепер же мені поверх дев'яноста: дев'ять-десять і чотири маю...
Отож і кажу: саме тоді був батько в горах. Тоді ж і знищив пекельний вогонь той кляштор неправедний. Я сказав: пекельний? А от дехто знов говорить: не пекельний, а небесний вогонь то був, з небес на землю впав. Може! Одно правда: була то кара Божа, бо ж відхилилася братія від дороги спасіння. У мудрість лукаву чорної магії заглибилася. Найчорнішої,— підвів оповідач вгору сухий, чорний палець з кігтястим нігтем. — Най-чор-нішої! Бо ж двоє було їх там, не при хаті згадуючи, між ченцями. Бертольд звався один, Бертрам — знов — другий. Обидва ж однаково Шварцами називалися, дарма, що один був — дійсно — з обличчя, як мурин, а другий, хоч і обличчя мав біляве, таж на прізвище — однаково — Негр. По-нашому отож обидва, виходить, були Шварци. Й було двох Шварців саме тих, що гнів Божий накликали, вогонь пекельний, а може, кажу, й небесний на кляштор привернули...
Кажуть люди...— чого ті люди не кажуть? — що принаймні один з них напевно був той, чиє наймення прокляте. Тільки ж котрий саме, ніхто не знає. Мабуть, той Чорний Шварц. А може, й Білий. Або й обидва. Га?..
Звуки духової музики, співи, сміх, вигуки долітали здалеку до пустельникової келії-печери й творили звукове тло до його оповідання. По вибухах реготу не тяжко було догадуватись, що пиво відіграє чималу роль у його вібраціях. Та це не псувало поезії свіжого весняного дня, бо тиха лагідність ароматних променів, що напоювала відживаючу землю, зм'ягчала людську грубість. Лагідний і величавий шум столітніх дубів, вкритих м'якими світло-зеленими шатами, часом покривав всі інші звуки за винятком віолончельного баска невдоволеного пухнатого чмелика, що не міг знайти дверей з анахоретової щілини. Та сонячні зайчики, що забігали аж в печеру, викликали його надвір і показали пестрий килим квітів на зеленій прогалині.
(Продовження на наступній сторінці)