Перший отямився старий Анклітцен. Труснувши головою, він відогнав від себе містичний сполох, що охопив також і його. Бо, крім несподіванки, враз згадав і родинну легенду, котра повідала, що хто з Анклітценового роду несподівано вглядить цього "ченця-вартівника", той мусить померти в найближчому часі. Бо ж чернець вартує, щоб вчасно вписати належне наймення до свого сувою — memento.
Востаннє це сталось перед смертю Константинової матері, й тоді ж лицар звелів викинути портрет із замку. Він не знав, що син випадково натрапив на нього в порожній вежі, де колись була стара катівня, й хитро вигаданим механізмом прикріпив той портрет в спільну з материною картиною раму. Часто, коли бував сам, юнак відтуляв портрет ченця й закохано дивився на нього. Хоч як бував би тоді роздратований чи сумний,— враз в тих прозорих очах знаходив спокій і рівновагу.
Хто саме був цей "вартівник", коли і як потрапив у "замок на Шпичаку" — Константин ні в кого не міг докладно розпитатися і тому постать ченця була для нього ще більше повною містичності.
Анклітцен струснувся ще раз і, вихопивши меч, обернувся до сина. Тепер його п'яну голову залило кров'ю роздратування, оп'яняючись гнівом, більш як вином. Константин не ворухнувся. Він не мав сумніву, що батько зараз уб'є його тут же, на місці. Але одночасно його підносило почуття тріумфу. Дух вже ніби відділився від тіла, а тому не було й страху. Блакитна безодня в очах Вартівника всмоктувала його в себе і він неначе плив у повітрі. На губах починав грати блаженний усміх.
Тим часом Зігварт, що вже також отямився, цілою вагою свого тіла повис на руці Анклітцена. Але розлючений союзник шалено пручався, струшував його й рвався на сина. Зненацька між батьком і сином виросла колоритна постать блазня.
— Не ображай, лицарю, шляхетного меча,— спокійно, ніби лише продовжуючи припинену розмову, проказав Лекерле. — На того, хто забуває про четверту заповідь, вистачить і блазня,— й він, не моргаючи, вдивлявся на налиті кров'ю очі свого господаря.
Старий замахнувся на блазня й міцно штовхнув його. Лекерле хитнувся, але не впав. Очі блиснули, мов лезо кинджала на сонці, одначе вмить стали знову спокійними й притягуючими.
— Геть, псе! — хрипів Анклітцен на адресу Лекерле, що заступав йому Константина.
Дехто з гостей, отямившись, повернули до хати й з переляком дивилися на боротьбу, що мала скінчитися, без сумніву, трагічно. Але Зігварт все ще тримав за руку господаря, напружуючи всі сили й мало що бачачи, бо рясний піт цілком заливав йому очі.
— Геть! — кричав разом блазневі й Зігвартові старий.— Геть!.. Вб'ю оте скажене щеня!
— Тому ж і тримаю тебе, що вб'єш! — відповідав засапаний Зігварт переконано.
— Ба, ні! — промовив Лекерле. — Не вб'є, бо не може ж він знищити власною рукою цілий рід. Константин — це ж останній Анклітцен!
Анклітцен опустив додолу меч й зітхнув, переставши пручатись. Червоність помалу збігла з його обличчя, а жили на шиї зменшувались.
— І не дивись на мене так, чорте! — вже без крику промовив він до блазня. — Маєш правду: я ще не зовсім збожеволів!
Сперся на Зігварта й тяжко зітхнув ще раз. Потер рукою чоло, потім стягнув зі своїх грудей важкий золотий ланцюг майстерної флорентійської праці й кинув його на Лекерле.
— Такого пса варто припнути на золотий ретязь,— з задоволенням і з досадою сказав до Зігварта.
Дехто з гостей дивився на Лекерле з явною заздрістю, а він підхопив ланцюг, але не промовив слова подяки. Обличчя його було бліде, погляд втуплений в підлогу.
— А ти, щеня скажене... Не вдарю тебе сьогодні, бо моя п’яна рука занадто важка. Постривай до завтра: поговоримо на самоті... Завтра...— і раптом упав, похитнувшись. Був би упав, як зрубаний дуб. Але його підхопили й винесли непритомного.
Знов запанувала тиша. Люди повільно виходили з Константинової лабораторії, без слів.
Константин поглянув з презирством на рейвах, на загиджені килими й відвернувся до вікна. Заскреготав зубами й напівголосно промовив:
— Нема чого говорити: або ти, або я!..— й помацав держално сарацинського кинджала при боці.
— Гони диявола! — знову гукнув з-під вікна безпокійний Абель.
— Замовкни там,— роздражнено крикнув йому юнак і повернув очі на таємний портрет. Освітлений знизу мигтячими свічками, з яких вже довго ніхто не познімав згарі, він згори був облитий м'яким зеленкуватим світлом місяця. Очі фосфоресціювали й зневажливо усміхались. Константин повернув фотель, що в ньому перед тим сидів батько, й умостився проти портрета. Спокій помалу входив у його душу...
— Тихо! — прошепотів блазень капеланові, стоячи на дверях лабораторії. — Спить. Я дав йому сонних крапель.
Капелан мовчки накреслив на чолі Лекерле хрестик і навшпиньки відійшов. Коли ж його кроки вже почулися аж в— долині, блазень увійшов у покій.
— Молодий пане,— потрусив за плече Константина,—— мусите підготуватись на завтра.
— Тут тобі не жити, не жити! — долітало вікном сонне Абелеве бурмотіння...
II. МАНІВЦІ
Ой далеко зайшов сокіл
К морю птиці бити
"Слово о полку Ігоревім"
Слуги не здивувались, що на світанку молодому панові заманулося вибратись на полювання без супроводу. Не схотів навіть брати пса, а із зброї взяв лише самостріл. Але сокольничий, що саме в той час годував соколів, запитавсь, чи не зволить пан взяти якогось з птахів?
— Ну, про мене! — відповів Константин.— Дай Арістофана Кіпрського.
А приймаючи від сокільничого рукавицю й обрядженого ловця, коротко додав:
— І вабик!
Клунок з їжею та припасом виніс сам з своєї вежі й поспитав: чи повставали вже капелан та Лекерле, а довідавшись, що ще сплять,— нічого більш не говорячи, цілком спокійно вскочив у сідло. Виїхав тихим кроком і не оглянувся на замок. Але ж коли копита коня задудніли на мості, юнакові заплигало серце й ударів його не міг заглушити гулкий кінський тупіт.
"Вже не бу-де во-ро-ття! Вже не бу-де во-ро-ття!"— неначе гудів міст, і ті ж самі слова ще голосніше повторяло серце: Так-так, так-так: вже не бу-де во-ро-ття!"
Свіжий, аж різкий подих ранішнього вітру вдарив юнакові в груди, як він вимкнувся на чисте поле, й збудив його і смутних думок. Константин глибоко втяг у себе повітря, немов напився з нього бадьорості, й гукнув на коня. Той з місця взяв вскач. За хвилину вже їздець пірнув у зелений присмерк старого лісу. Перевів кінський алюр на спокійний чвал і прислухався. Над головою шуміли, немов переливаючись, зелені хвилі, долі ж була тиша. Ще бліде сонячне сяйво безгучно розрізувало навскоси променистими веслами зелену глибінь.
"Мов під водою",— подумалось чомусь, неначе сподіваючись, що ось-ось зачується гудіння легендарного підводного дзвона. Прислухався — справді дуже здалеку нерівною хвилею пробивався знайомий замковий дзвін: це капелан править в каплиці службу Божу. — Без сумніву, помолиться й за мене. Він — добрий! — сказав впівголоса, скинув берет і, обернувшись на коні, кілька разів побожно перехрестився.
— Ех, життя! — знову взяла досада.
Але немов відчув на собі погляд блазневих непереможних очей і заспокоївся остаточно.
"Не блазнем би йому бути, а вояком",— подумав чомусь.
Вважав вояків за особливу відміну людей, яким ніколи не бажав бути подібним. Не любив боротьби, змагання. Коли ж не було змоги уникнути суперечки, виступав лише з хвилевим, хоч часом і одчайдушним протестом.
Але його завзяття взагалі падало раптово, немов зривався з високості, й тоді лишався долі без бажання дряпатись знову вгору. "Солом'яний віхоть",— дратуючись, говорив інколи про нього батько, що бажав би бачити іншу вдачу в останньому в роді Анклітценів...
Кінь почав прясти вухами. Константин потяг повід і спинився. Десь здалеку долітав спів, немов церковного хору.
— Не дроворуби,— сказав сам собі. — Хіба похорон? Але чого б же ховали в лісових хащах?!
Згадались оповідання про блукаючі душі, що просять молитов та погребіння в освяченій землі. По спині пробіг холодок і сховався у волоссі, дмухнувши зимним подихом по шиї. Юнак помацав квапливо: чи не забув нагрудного хреста — римської реліквії, благословення небіжки-матері. Хрест, що був оправою для шматочка з правдивого хреста Господнього, був на місці. Не страшно. І справді: чого боятись зустрічі з духами, коли ж ні привиди, ні мана не ходять при сонячному світлі. А все ж таки їхав уперед помалу. Спів усе наближався: співав чоловічий, досить значний хор. Мелодія коливалась, як човен на хвилі, впадаючи в лад крокам. Ухилятись з дороги в гущавину було й небезпечно, щоб не здибатись я диком чи ведмедем, тож лишилось одно: їхати напроти. Адже ж розбишаки не будуть виспівувати пісень побожних, а тим більше — так довго. Нарешті вдалині, де лісова доріжка творила зелений тунель, замаячив на високому держалні білий хрест, за яким повільним кроком посувалась чимала палка темних постатей. Проща!..
Константин придивлявся до сіро-гнідих, запорошених одягів, формою подібних до капуцинських. Підперезані мотузками люди мали па пасі гарбузяні пляшки на воду, високі пілігримські палиці, дехто, повен дум побожних, не хотів дивитись на грішний світ і мав спущену аж на очі кобку. Йшли гуртками, але творили один довгий похід в доброму порядку, як личило побожній прощі.
(Продовження на наступній сторінці)