Це була ніч, коли кожному нараз
прояснилася його обмеженість у собі
птиці зрозуміли своє нещастя у крилах,
дерева своє —у стовбурах та корінні і
я своє — у моєму, нехай би навіть
найкращому, тілі, обличчі...
Настільки заглиблені, аж недосяжні,
замкнені і віддалені так, що й побачити
іншого — ніяк, розокремлені власною формою,
всі ми даремно тягнулися до протилежного, не бути
собою зникнути? чи це дорівнює бути всім?
І ґнотик свічки що сама згасила
себе, заповнює хату темінню, але ж стіни!
І глечик радіє, розмиваючи свої боки,
але ж знову звичайна калюжа де те синє
без форми й без кольору?!
І я хочу в тебе, як задубіла у
листопаді яблуня назад у зернину,
у твоє розпростерте тіло — канути
у безмежних доземних і підземних
джерелах при твоєму початку
ця ніч не минає...