1 Прапервінь
У чомусь незнаному, зеленовихрому
гуляло невидимо: цвіло безпричинно —
буяло безлисто, сміялось безгучно —
ридало безслізно, жило безупинно
і дихало сріберно, а що — невідомо.
І себе являло то зблиском, то променем,
дощу крапелиною, сном надозерним,
а як — не збагнути. Лиш тільки побачено
й названо його, —змаліло й спинилося:
що перше — те лугом, що друге — косулею.
Безмежна неназваність в імені — берег.
2 Я тебе не назву
Дивишся так далеко, наче далеко в себе:
не тривожся, ні, —я тебе не назву.
Ген ріки круглі течуть за зграйками риб,
що примхливо пролинули тут удосвіта,
коли ще дені не усталився, —ти дивишся
в них далеко, наче далеко в себе.
Табуни безликих і чистих вогнищ
блукають по бездоріжжях,
шукаючи призабуті яерела світла,
щоб ввійти у нього, —ти дивишся
в них далеко, наче далеко в себе.
Хміль плететься і крутиться,
запрагши уподібнитись дневі
і сховати в прозорості тих звірят,
котрі ще не зазнали від наших
поглядів обов’язковості тіла:
не тривожся, ні,-я тебе не назву.
3 Дим на вустах
Ім’я твоє — це берег мого існування.
Благословляється на світ твоїм
розсвітним іменем. Ним означаю
кожен день, молюся ним беззвучно
й цілющо сповідаюся.
Твоїм найменням заклинаю трави
і викликаю п’янкі дощі, велю твоїм
ім’ям цвісти степам і лукам. Мовчу
так іменем твоїм, аж терпне в роті,
і дим священний гіркне на вустах.