Кує зозуля, що життя минає,
і полягає літо у покосах.
Головами наклавши,
духмяніють що є сили трави
по цей бік і по той бік часу.
Куку-куку — і день за днем щербиться,
куку-куку —вервечкою із лугу
ідуть жінки з граблями
надвечір до порома.
Та хто перевезе їх на цей берег?
Старий поромник
із виїсто-світлозорим сутінком
й ранесеньким молодиком,
що знесподівана поранив небо,
вже подалися на село.
Маліє літо, і зозуля тане, та завмирає
течія ріки і часу...Це ще не ніч,
це лиш печаль незбутня схололої води.
На березі пологому вже тихо, а тут цвіркун
когось благає: вернись... вернись...