Пам’яті сіл,
вимерлих під час голоду
1
Грудневі сутінки
Літ тіні хижака в провалля.
Почовгана ногами
із-під землі то тут, то там луска холодна.
Розкидано хати,
як вибілені вітром щелепи.
Нависають із-під стріх
гостренні зуби крижані.
Зловісний час.
І, скільки видно, аж до обрію,
понакошлачувався сірий смух.
У височеннім інії
Безвихідно блукають люди.
2
У безвісті Глибшають хати, як западини,
і вирячають на туман великі більма вікон.
Заносить гостру клешню вечірній Рак
з вологим золотим піском на спині.
А глибоко внизу у кожній із осель давно минулих,
безверхих і безстінних лежать часові непідвладно
горілиць і дивляться у небо люди.
І коливається у їхніх пучках по пломінчику.
Метаються, Страхаючись і безнадійно вириваючись, тіні.
3
Піщаний голос Змагання людей і землі —
могили незмінно глибшають.
Чи буде у них світати? Чи засяє темінь земна? —
Піски білозубі довкола, піски павутинні
і дерево це, і гніздо з пташенятами, троянда дівоча
і перстень, як знак вечірнього сонця, —
це все піщане. А люди —вони у проваллях сердець.