Став Сруль також троха обставати за Сиреньким, за своїм робітником; але більшість перемогла, ухвалила, щоби наочно переконатися. Всі удалися на місце злочину. Відметали терня, забралося аж трьох з рискалями, копають землю щораз глибше... Добули паку, витягнули з ями, розбили верхні дошки... єсть правда Микити Сиренького, не збрехав! Єсть півтора кірчика бульби, що Сиренький закопав вночі, щоби діти не знали і не витягли по одній так, як тамтого року, що тільки пустий копець лишився. Думали радники конечно щось більше знайти, та не удалося. Висипали бульбу з паки коло гною та дали дітям нагоду до великої утіхи.
— Бульба! бульба! — скричали малі жеребці Сиренького. Стали хапати, кожде собі то за пазуху, то в гюдолок, що саранча голодна присіла до того дробу.
Микита Сиренький, знать, не міг з горя удержатися на ногах, бо присів на куп'яку гною. Не зважав на гурт світлої комісії, лише глядів, мов страдальний Йов на свою жінку і молив її взором, щоби йому так не цабанила при дітях.
— Ти, бездушнику! — говорила йому з плачем розжалена невіста.— Де в тебе совість?.. І тото от при грудях з мене душу цмоком тягне... Не лучче було мене закопати, щоби я уже не мучилася, не гляділа на їх муку!...
Микита тихомирив жінку, що так зле не думав; попечителі слухали, часом притакували.
— Жінко, опам'ятайся! — благав він.— Що ти говориш?.. Не пори, не ріж мене без ножа!.. Я їм також отець і тобі чоловік... Я для вас закопав... Пригадай собі, кілько днів тої весни відробив Срулеві за корець дробу, кілько ти відробила?
— Мамуню, мамуню, дивіться!.. Удавився, удавив! — кричали діти, показуючи на найменшого дволітнього громадянина, що вхопив сиру бульбу і нею задавився.
Невіста вхопила дитину на руки, витягнула насилу кусник бульби малому з рученяти, наставила йому суху грудь, щоби втихомирити. Дітвак, очевидно, знав, що там в тій груді не знайде для себе ніякої поживи, та напи-рався на землю до сирої бульби.
— Тихо, малий крикливий правиборче, тихо! — остерігав присяжний.— Не тикай бульби, бо тобі в голоднім черевці багнетом дірочку виверчу і ще в ланцюги закую.
Шандар усміхнувся, запалив папіроску, винісся перший з начальником, а за ними посунули звагом радники, проклинаючи в душі неудалу комісію. Лишився тільки при Микиті орендар Сруль та дивився, як малі ховшні Сиренького тащили бараболю до хати. Микита сидів все ще на гною, мов без життя; Сруля, орендаря, перед собою не бачив.
— Слухайте, Микито! — заговорив жид.— Чому ви не хотіли панам законтрактувати своєї нивки під верчене, чому! Я вам добре радив, а ви не хотіли. Нужда сего року така велика! Бідні мужики, навіть кметі, вирікаються своєї ріллі; спродали би за що-небудь, щоби тілько хто хотів купувати.
Микита мовчав. Він дивився, як послідню бульбу діти несли до хати; дивився на незаметане гробовище.
— Який ви отець своїм дітям?.. Бульбу закопали, челядь ваша з голоду гине,— говорив Сруль і положив свою руку на голову Сиренького.
Діти в тій хвилі скричали весело в хаті; троє вибігло на двір.
— Татуню, татуню! Васильцьо уже третю бульбу схрупав...
Микита потряс головою, скинув з неї Срулькову руку і сказав:
— Знаєш, Срульку, нехай буде уже так, як ти радиш: я законтрактую.
— Але кому? — питав жид.— Тепер ваш кусень уже замалий до контрактованя. Пани нафтярі знайшли собі дешевих контрактівників; аж просяться, щоби купувати. Вчора приїздив піп з Перегінська до нашого директора і розповідав, що в него громадських грунтів толоки гук до законтрактованя.
— Та я тобі, Срульку, продам, а ти уже собі якось порадиш.
— Я також немудрий до такого гешефту. Я на тім не розуміюся добре; а грошей тілько не маю, щоби самому до верченя забиратися.
— А що ж би ти дав за мою нивку, під чотири кірці висіву?
— Чотири кірці висіву, то правда... На добрий рік, як справите, то зберете тото, що посієте; але сего року з неї не маєте нічого. Я вам обіцяю за кожду вежу, що займе тілько місця, як ваше обійстє, п'ятдесят ренських при підписаню контракту дам также п'ятдесятку і вісім процент доходу з кип'ячки.
Розпочався торг направду. Сиренький не міг поняти, як той процент виглядає, чи з руками, чи з ногами, чи полумацьком, чи з кватиркою. Сруль знов не умів витолкувати; і стало на тім, що замість вісім процент при обіцязs жид Сиренькому при підписанні контракту круглу сотку, а від кождої вежі п'ятдесятку.
Дивна пригода з закопаною бульбою дала інший оборот життю Сиренького. Ще того самого дня, замість іти на роботу, поїхав Микита з Срульком до нотаря контрактувати свою нивку, свою батьківщину, що нею так дорожив і майже кілька літ опирався покусі, тій грошовій мамоні.
"Сотка кругла зараз, п'ятдесятка пізніше від кождої вежі на двацять п'ять літ; а потому все Сиренького Микити: і грунт, і всі машини, будинки, коли Сруль в місяць пізніше по минулім речинці всего не забере".— Так було написано в тім контракті нотаревім і так перечитали Сиренькому при свідках.
Микита згодився радо на ті услів'я, взяв за перо,— значило, підписався, і дістав за тото круглу сотку.
З такою сумою грошей ще Микита ніколи не носився; треба було щось зробити. Не видав він грошей справді на горівку, бо до неї зроду не мав потягу, лише купив кілька кірців бульби, купив капусти для челядки, і коровиця, і поросятко відозвалося коло хати,— а все з тої сотки, постарався о огортку для дітей, о вибиванку для відданиці найстаршої; сотка розминулася не на дурницю. В хаті Сиренького воцарився рай земський; не так зле з контрактованиям сталося, як Сиренький собі виображав.
"Щоби тілько стали вертіти, то буде знов по п'ятдесятці від кождої вежі,— думав Микита.— А як буде десять веж на моїй нивці, то буду мати десять п'ятдесятою То буде страх много грошей; навіть не знати, кілько було би то на ренські?.. То, мабуть, сума неперечислена!"
Минув рік: на нивці Сиренького не вертіли. Минув другий рік, так само. Ніхто не допитувався, а Срулько также не любив о тім згадувати. Видно, що й йому не пощастилося1 тим разом. Сиренькому байдуже: бог дав, якось запомігся тою соткою; видно, взяв її в щасливу годину. І вівсик, що посіяв, зародив, і бульба своя, і робота при хаті кождому ведеться.
— Щоби уже не вертіли, щоби можна Срулькові віддати сотку, то було би найліпше,— розважав часто Сиренький і став з орендарем направду заходити в торг, щоби відступив від контракту, як свої гроші дістане.
Помирився Борух з своїм клятим ворогом Срульком, направду помирився; приобіцяв доставляти орендареві кождого тижня по сотнару дешевої'солі і в спілці з ним спродавати.
Тішиться Сруль баришем несогіршим, а все думає над тим: чого Борух від нього хоче? Що зневолило його до такого помирення? Які його задні мислі?
Борух все тихий, боязкий, носить ночами мішки з дешевою сіллю, перекрадається, як давніше, манівцями; лише через перелаз Микити Сиренького лізе тепер сміло і зо сторожів нічних сміється. Часом стане на нивці Сиренького, знайде в борозді калюжку і бере зверха на палицю тоті масні смуги, приглядається їм уважно. Він знає, що ті смуги значать; знає лучче від Срулька. Двадцять літ черпає сировицю по закопах нафтяних, то має досвід великий.
Зрадився раз Борух з задніми гадками. Став купувати ніби жартом від Срулька право контрактове на нивку Сиренького, дає йому дві сотки і п'ять сотнарів дешевої солі.
— Дай тисячу і вісім процент чистого доходу,— каже Сруль по довгім торзі.
— Добре! — признає Борух.
— І до трьох місяців вертіти...
— Добре!..
Зробили новий контракт в нотаря.
Борух купив право контрактове від Срулька, дав йому тисячу ринських, вісім процент чистого доходу і до трьох місяців вертіти на нивці Сиренького.
Минуло три місяці. В посліднім дні вислав Борух на нивку Сиренького кільканадцять робітників з довгими сверешками; каже їм вертіти. Вивертіли хлопи в однім, другім, в третім місці велику діру і сміються, хотя й не знають з чого... Вибіг Срулько, нагнав мужиків, а до Боруха з п'ястуками, лютий — страх!.. Обкладає товариша єгипетськими язвами, шлякує, аж йому піна з рота прискає.
Борух вислухав спокійно шляковання, заложив руки за пояс та повідає:
— Ша-а-а, капцан цигайнер Сруль, ша-а-а!..[3] Ти заробив на гою за сотку десять ще й мене хочеш надути? То не на селі в корчмі гоя здурити... Я уже двацять п'ять літ і вдень і вночі мучуся, а він хоче від мене десять соток украсти контрактовно. Пожди, як мені схочеться, тогді буду вертіти.
Погандричилися жиди поміж собою, розійшлися в гніві. Минуло три літа. На нивці Сиренького царював спокій: ніхто не ставив вежі, хотя й на інших грунтах стояли уже машини і всюди воняло кип'ячкою, всюди по потічках плила ропа, занечищувала воду і троїла в ній всяку животину. Не один з мужиків шкробався в потилицю та бідкав: пощо йому було контрактувати на двадцять п'ять літ? Не лучче було спродати весь грунт і купити сорі за готові гроші посілість в іншім місці? А так запропастився навіки: поставлять одну вежу і через тоту вежу з'їдять ціле поле, цілу сіножать, і іди до бога правуватися!
Микита вдоволений, що вівсик та бульбу з своєї нивки збирає; тільки одно його не тішить: уже Сруль не хоче брати сотки, щось крутить, навіть і о процентах ніяких слухати не хоче.
Сруль дійсно уже тепер не думав о Сиренькім. Йому ходив по голові Борух, що його так порядно надув, той злодій окаянний; обіцяв до трьох місяців вертіти і так ладно йому завертів!
(Продовження на наступній сторінці)