Ти лежиш в пустельному холодному саду,
Може несподівано до тебе надійду.
Обдарую німотою твій зимовий сад,
І неждано і нестримано заграю з світом в лад!
Я не знаю, де сховається моя туга печаль,
Де розіб’ється на скалки шкляні неупинна даль.
Проплива вона крізь холод і вітри,
І лишає тільки смугу синю для шатрів.
Пропливаю одногранним гірким сном,
І впиваюсь синє-далечі настиглим вщерть вином.
Смутно придивляюся до тихих хат,
І по стріхах бачу: вже не буде вороття назад.
Промандрую аж за обрій де любов,
Розпочну у тих країнах світлий лов.
Буду юність уловляти – і в саду,
Те, чого шукають чисті – там знайду.
2
Хто на межах стигне в білому снігу?
Хто на вежах пльоска прапором снагу?
Пропливають мимо башти дальні кораблі,
І співають чужоземці про любов мандрівника Алі.
Той мандрівник кинув наречену для шляхів,
І вогнем багряним океанами горів.
Стигнуть межі, а на вежах пльоска льот,
Бурями на скло прозоре б’ється льод.
Пропливають чужоземці кораблями в ніч,
Глухо поза баштами гуде майбутня січ.
І снага смуглява перетворюється на вино,
Світове і весняне об’єдналося в одно.
Десь Алі вернувся нареченої шукать,
Стружками розсипалася міць мідяних ґрат.
Пісню буйну, пісню про майбутню височінь,
Вигукнули вежі для холодних снігових склепінь.