Мені здається,
що й я лишу
своє життя
у келії чоботаря. —
Дугою вигнув спину,
і рукою так моторошно бігає по шву!
А на полицях розставлено правила
і копила - чорняві і брудні.
Тут зрідка зазирає хлопчик,
такий бадьорий та стрункий.
Великі сірі очі схвильовано вдивляються
в багно, розкидане навколо майстра.
Як лячно, друзі милі!
Обідраний, старий, занедбаний з дитячих літ
лиш тільки дратву шило й кожу
він визнав за своє.
А світ розлігся за вікном
чарівно й буйно,
гойдає сміх, утіху
і молоде прекрасне слово.
Тут чоботар за зоряним вікном
чекає хлопчика до себе
– у чоботарські учні.
Ось ще раз гляну на осіннє сонце і піду.