Розмова на сю тему потяглася дальше, а пані випереджували одна одну в оповіданні страшних прогностиків.
По якімсь часі на поді було чути знов як би якийсь легкий хід, а потому ніби щось упало з бантини.
Урбановичева скорчилася і звинулася в. клубок.
— Се мусить кіт ловити мишей,— сказала Євгенія.
— Але у мене нема кота,— відповіла майже гнівно Урбановичева.
Євгенія замовкла. Загадкові туркоти вона пояснювала собі коли не котом, то іншим якимсь нічним звіриком, а проте в такій поважній хвилі вони набирали якогось іншого значіння і сильно потрясали її нерви.
— Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішання,— завважила по хвилі Грамська.
Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.
— Ідіть закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?
Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.
— Беріть і паламаря,— командувала дальше Грамська.
На поді не було нікого; і лише як би на підтвердження здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.
— А що? — запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.
— Нічого,— відповів коротко Попович. Урбановичева загорнулася ще тісніше в шаль; з очей її товаришок блиснув тріумф. Сей проблиск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:
— Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.
— Ворона або не ворона не кождому чоловікові покажеся,— завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.
Врешті пані, що сиділи при Урбановичевій, почали вибиратися додому. Одна не могла довше лишити самих дітей, друга мала гострого чоловіка й боялася вимівок, що десь так довго пропадає. Лишилися, проте, лиш Євгенія, Грамська, Попович і паламар.
— Що се так чути? — завважив знов по часі паламар, а по його нахиленій голові видко було, що був під вражінням загадочних, таємничих стуків на поді.
По хаті справді розходився якийсь дивний запах, котрий завважили також Євгенія і Попович. Грамська пішла до кухні й поправила в печі. їй здавалося, що то мусить бути якась недопалена головня.
Тишина, яка наступила по відході обох пань, ще дужче дразнила нерви присутніх. Поповичеві упала з рук сигарничка, й Євгенія стрепенулася, як би сталося щось незвичайне. В куті шоборталася миш, і всі з напруженням прислухувалися тому шобортанню. В другім куті цвіркотів сверчок, а на поді знову щось посунулось.
Жінку вмираючого огорнув розпучливий неспокій. Вона щохвилини зривалася, йшла до покою хорого, та не підходила до постелі й, як би переможена страхом, вертала назад на своє місце.
Конаючий все однаково сопів голосно.
Се, видко, найбільше розривало їй душу, бо вибігла нагло до кухні і кинулася зі спазматичним плачем на постіль, міцно затискаючи вуха руками. Грамська потішала її звичайними, банальними в таких разах, фразами, але то ще більше дразнило її.
Євгенія з Поповичем порозумілися очима і стали говорити про зовсім байдужні речі, лиш оскільки можна голосно. Се їм удалося. Нещаслива жінка почала дрімати, западаючи хвилинами в міцний сон, змучена через час слабості мужа безсонницею.
Коли бесіда уривалася, вона раптом будилася. Тоді Євгенія зачинала ходити по хаті, рада вже сама для себе заглушити тяжке сапання конаючого.
Ах, те сапання, те сапання. Воно пригадувало їй щось таке страшне з її життя, що згладилося лиш завдяки часові, що навчив її настільки володіти своєю душею, аби думати про все інше, а не про те, що найбільше заривало її чуття.
"Ні, ні! — повторяла про себе з вивченою упертістю.— То була не так, то було зовсім інакше!"
Паламар часто взивав її і Поповича до хорого без важних причин; видно, що прикро йому було без товариства здорових людей при напів уже неживім чоловіці.
Тоді Євгенія старалася спокійно придивлятися хорому. Та смерть, та страшна смерть, про котру вона не могла думати, зовсім не така страшна, яка лишилася в її уяві по страті найдорожчої істоти. Та проте се порівняння так роздирало її душу, що вона знову з цілою силою своєї волі мусила відвертати думки, впевнюючи себе, що те, що лежало на дні її душі, було зовсім щось інше, а не те, що вона тепер бачила перед собою.
Та боротьба змучила її, доводила до одного виразного, сильного бажання, щоби все те скінчилося якнайскоріше. Се бажання читала вона також на лицях інших, не виймаючи і Урбановичевої. Молода жінка то вставала, то лягала на постіль. Всі її думки опирались о брата, котрий найскорше з повідомленої родини міг прибути. Щохвилини бігла до вікна, хоть надворі було ще зовсім темно, і допитувалася котра година.
— Не маєте дрібних?"— шепнула Грамська до вуха Євгенії.— Випадало би дати паламареві хоча порцію горілки Я післала б дівку до найближчого шинку, а тута ні крейцара дрібного при собі не маю. Сидіти цілу ніч при хорім, то так здається...
Євгенія сягнула вже до кишені, але в тій хвилі прийшло на гадку Грамській, що ліпше наставити самовар, а склянка гербати придасться і Поповичу, котрий також змучився За часок закипів самовар. Грамська знайшла десь трохи хліба і масла.
Гадка була, без сумніву, щаслива, бо дійсно гербата якось оживила обох мужчин. Для товариства чи, може з фізичної потреби Грамська налила й собі склянку гербати.
— Ви не будете пити з нами? — запитала Євгенію Євгенія здригнулася. Противно й дивно їй було не те, що вони їли, але те, що люди взагалі їдять.
Хорий щораз більше ослабав. Конвульсії, здавалось, слабшали; він дихав свобідніше й водив очима, як би шукав когось.
— Тут нема ніякого святого образка, тому вони так розглядаються і не можуть вмерти. Принесіть який святий образок або. хрест,— казав паламар до Євгенії
Самостійна думка в Євгенії так уже слабо функціонувала, що вона зовсім піддалася волі паламаря Вийшла до другого покою і розглянулася по стінах, чи нема якого святого образка. Побачила матір божу і хотіла здіймати, але руки так сильно дрожали, що Грамська мусила її виручити.
Тяжкий віддих конаючого утихав; заповідано близький кінець. Євгенія чула, що нерви її болючо напружені і що вони ще більше розстрояться, заким наступить удар трагічного акорду.
Дніло. .
Урбановичева вийшла до сіней, бо здавалося їй, що брат над'їхав. За нею пішла Грамська, котра все журилася, що нема нікого з родини.
— Що вдіємо, коли кінець наступить скорше, за ким хто приїде?
Євгенія сиділа безсильно зі спущеними на коліна руками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закопченої лампи.
Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір'ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси...
На дорозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питання.
— Уже по всьому,— сказав паламар майже шепотом. Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умершого.
Тяжке конання змінилося в образ тихого, спокійного сну Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.
По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази
— Що тепер будемо робити? — заговорила за нею Грамська.— Брат ще не приїхав.
Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої прозорої хмарки, що підносилася вгору над умершим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло.
Голосний плач Урбановичевої відбився о її уха і гейби зі сну пробудив її.
Попович і Грамська стали радитися, що робити з Урбановичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах помершого. Євгенія німо прислухувалася їх, бо думка її все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.
Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.
Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всьому, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанням для її смутку. Євгенія сіла, тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити, попрощалася й пішла додому.
Хороший ранок грав чудово прозорим промінням блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите до половини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і променистою пурпурою обливало вершки гір, що вінком окружали містечко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітря було лагідне, хоть заносило холодом і вогкістю роси.
(Продовження на наступній сторінці)