«Прощай, село» Микола Куліш — страница 5

Читати онлайн п'єсу Миколи Куліша «Прощай, село»

A

    Мотрона. А господи! (Підійшла ближче). Василина. Не підходь!

    Мотрона (перехрестилася). Та я тільки поцілую. (Нагнулася, придивилась до щілинки). Василина. Свою цілуй. Геть!..

    з

    Увійшов Роман.

    Мотрона (з полегшенням). Ну то вже чіпляйте! (До Романа). Тож!.. Ікону вже хочуть прибити за піччю!

    Роман (заглянув за піч. Зрозумів). Ну що ж... Нехай!

    Мотрона. То нате ось цвях і молоток... (Подала). Та обережніше, бабо! Обережніше! Свята ж ікона!

    Василина. Не підлизуйся! Все одно не одблагословлю! Нікому! У домовину з собою візьму!..

    Роман одійшов.

    4

    Увійшов Никандер: — А де, тату, наші нові віжки? Роман. Нащо?

    Никандер. Та хочу запрягти, подивитися на конях. Роман. Нехай я сам...

    Никандер (по паузі). Оддали б ви їх тепер мені, тату!

    Р о м а н. Як це — тобі? Никандер. Або продайте! Роман. Вони ж і так, сину, наші — мої й твої Никандер. Та то так. Тільки ж скоро, мабуть, будуть не наші!

    Р о м а н. Як це, той, не наші?

    Никандер. Та доведеться ж, мабуть, вам тепер у колгосп іти. То в колгоспі такі віжки ні до чого, щоб ви запрягали й правили. Там вже будуть вами правити колгоспними віжками.

    Р о м а н. Та не збираюсь, може, й я в колгосп іти! Марко каже, що нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть, тільки з охоти. Учора, як всі розійшлися, то я за це питав. Учора ж...

    Никандер. А мене сьогодні цілісінький ранок намовляв писатися в колгосп.

    Роман. Ну, а ти ж що?

    Никандер. Я в колгосп не піду. То віддайте мені віжки, тату, поки не списали їх і не забрали. Бо вже на Поштарівці ходять і списують усе узаміт. Та й син я вам, працював при вас...

    М о т р о н а. Робив на ці віжки. Ми переховаємо. Р о м а н. Не думаю й я писатися... М о т р о н а. Обходом запишуть!

    5

    Увійшов Ільченко:

    — Чули, що вже робиться? Р о м а н. А що?

    Ільченко. Уся Поштарівка в колгоспи пишеться. Уже й коні почали зводити. Таке, кажуть, учора робилося, що ніби весілля й похорон разом, Великдень і панахида. Ходили по хатах, складалися, пили, гуляли, плакали, танцювали. То Пархімча і в нас, кажуть, почав сьогодні вранці. Уже ходить по хатах з музиками, червоним прапором і пише...

    Роман. Так як це так пише! Він же сам із созу нещодавно виписавсь!

    Ільченко. А тепер ходить і пише. Всіх, кажуть. А де Марко? Що він каже?

    Роман. Казав, що нікого силою в колгоспи не візьмуть і не братимуть.

    Мотрона. Казав, а сам сьогодні цілісінький ранок намовляв Никандра у колгосп писатися.

    Ільченко (до Никандра). Правда?

    Никандер. Так... Таку агітацію повів, що як муром обставив. Один лише й вихід зоставив, що в колгосп

    І л ь ч е н к о. То як же ти думаєш?

    Никандер (нахмурившись). Я вже сказав...

    Мотрона (блиснула холодним оком). Не підемо ми, хоч нехай там що! І тато те ж кажуть.

    Роман. Нікого ж силою, казав Марко.

    Ільченко (подумавши, зітхнув). А я такої думки, що коли всім миром, то треба йти.

    М о т р о н а. Та що ви, тату?

    Ільченко. Времена! (Упівголоса). Кажуть, що хто не хотів на Поштарівці, то колишні партизани одбирали геть-чисто все, а самих вивезли за село, на степ, та й — гайда! — кажуть. Бо, кажуть, таки справді всіх кулаків розкулачать і вишлють, навіть і колишніх...

    6

    Під вікнами заграла музика. Почувся тупіт, голоси:

    — Хазяїне, одчиняй.

    — Та благослови колективізувати!

    — Одчиняй!

    — Колективізація іде!

    І в хату з маршем увійшли: попереду музики — присадкуватий чоловічок у ватянці з турецьким барабаном, гармоніст з задиханою гармонією, за ними першим Пархімча з червоною стрічкою на грудях, якийсь бравий усач з червоним прапором, кілька спітнілих жінок співаючи і чоловіки, всі напідпитку. Ввійшли й осторонь стали дід Неведик і Христа н. У сіни зразу набилося людей. У вікнах загронились очі. Пархімча виступив наперед і махнув рукою:

    — Колективізація, сто-ой!

    Музики перестали грати, а жінки співати.

    (До Романа). Де Марко? Роман. Нема. Десь пішов. Мабуть, до вчителів. Никандер. До созівців.

    Пархімча. Жаль! Бо я прийшов вручити йому ключа індивідуальної кріпості, котру Петро Соньчин другий рік агітує з усіх своїх позицій і не може взяти, а я ось за півдня сьогодні взяв. Двадцять сім дворів сколективізував, увесь наш куток. Ура! Варшава наша! Можу навіть про це телеграму вдарити Петровському і відповідь одержати: ура, червоний фельдмаршале! Проте поперед Марка не піду. Ключ — партії! Жаль, що його нема! Ну та нічого. Поки він прийде, запровадимо колективізацію у власному його домі. Червоний штандарт наперед! Музико, три такти, не більше.

    Музики програли щось подібне на туш.

    Від імені колишніх красних партизанів, семи імперіалістичних та гражданських удовиць нашого кутка, від імені всього трудящого куткового люду звертаюсь до вас, господарю дому Романе Івановичу, і до вас, насліднику господаревичу Никандре Романовичу, з супругою ( вашою Мотроною Іванівною і навіть з тестем Іваном Ільковичем і до благочестивої он матері старої господарки з пропозицією піти широким фронтом назустріч партії та Радянській владі, тобто вписатися з нами і вкупі з усім нашим трудовим кутком в суцільну колективізацію одностайно і непохитної

    Мовчання й ждання.

    Даремно мовчите! Бо время не мовчить, а історія не шуткує з нами!

    Чоловіки. Пропонуємо!

    Жінки. Просимо!

    Удовиця. Обіщають рай — пишіться!

    Мотрона. Обіщають рай, а заведуть в пекло.

    X р и с т а н. Фантазія така, що можуть завести, да. Як було з аграрною школою або з парком і протчим соціалізмом. Обіщали. Хліб на школу зібрали, а де вона?

    Неведик. Туди його, розтуди!

    Пархімча. Так! Це були факти й песимізм власті. Агрошколи й досі нема. Парк садили — посох. Будували баню — розвалилася, це так. Але суцільна колективізація — це така справа, що не треба й бані. Історія тут колесом крутиться. А крутиться так, що й пальці не встромиш, бо зуби повибиває, Романе Івановичу, це з усього видать.

    Чоловічок. А всім миром впишемось, то не пропадем. Ще, може, й колесо те повернемо на своє...

    Пархімча. Усі колеса назад можна покрутити, колеса історії — ніколи! Це треба знати!

    Ч о л о в і ч о к. Пишися, Романе!

    Пархімча. Бо кому-кому, а вам першому треба писатися, маючи такого сина, як товариш Марко.

    Роман. Та якби ж це він був, то я, може б, і той... Ти як, Никандре?

    Никандер був зворухнувся, та Мотрона блиснула на нього— промовчав.

    Ільченко. А я вписуюся! В суцільную! Домом своїм, худобою, реманентом, усім добром і присоглашаю всіх.

    Пархімча (потис йому руку). Дякую! (До Романа). Ну?

    Р о м а н. Та вже нехай як Марко прийде... Пархімча (до чоловіка). Слідуючий? Чоловік. Пишуся!

    Пархімча. Колективізація іде! Контора пише! (До всіх). Скидайтесь на могорич!

    Ільченко. Ріжу теличку! Пару ягничок! І присоглашую всіх —ріж!

    ІІ

    1

    Н а д і й к а, показуючи Маркові колгоспне господарство, завела його в червоний куток. Думка була показати найкраще своє досягнення.

    — А оце наш червоний куток! (Сказала, і вийшло трошки піднесено).

    Марко (під попереднім ще враженням). Так. Стайня у вас і коні на ять...

    Н а д і й к а. Та це ж уже не стайня!.. (Обвела рукою). Наш і колгоспівський вкупі.

    Марко (оглядаючи). Та-ак... Нічогенький!

    Надій к а (ревниво). У цій хаті нещодавно відбувались вечорниці, танці та музика. А тепер, бачте, червоний: портрети, плакати, бібліотечка...

    Марко. І рушники.

    Н а д і й к а. Баба Оксана нанесла. Свої з церкви одібрала, по хатах назбирала.

    Марко. Дуже чистий. Тільки, здається, надто врочистий і холодний, га? (Хукає в повітря). А скажи, Надій-ко, де ж тепер танцюють хлопці та дівчата?

    Надійка (гордо). Неорганізовані, може, ще й танцюють де, а ми, комсомольці, весь наш осередок, давно вже перестали. Кинули! Перебороли цю спадщину!..

    Марко (щиро). Жаль!

    Надійка (здивовано). Жа-аль?

    Марко. Дуже! Я б оце ще сам потанцював, дарма що на двадцять сьомий пішло. Метелиці або польки. І обов'язково тут. Щоб не було увечері тут темно, а вдень холодно так і врочисто, ніби в якійсь церковці. Щоб людніше й тепліше було! Метелиці! (Жартуючи, наспівав куплета з метелиці).

    Ой на дворі метелиця, Чому козак не жениться... Ну? (Посміхнувшись, але трошки сумовито поманив Надійку). Ну ж?

    Н а д і й к а. Я не вмію.

    Марко (закінчив посміхаючись, трошки сумовито).

    Женитися не пора,

    Ще дівчина молода!.. Танцював би! Ще б танцював. І хлопців та дівчат напросив би, щоб і вони танцювали з нами. А може, ще й

    Дмитрика, га? Щоб теж танцював з нами, а не стояв блідий, ніби переломлений між нами й батьком.

    Н а д і й к а. Ну що ж. Скажете — приймемо. Може, ми й помиляємось і не так працюємо. Себто, що не танцюємо. Але... щодо Дмитрика, то він всередині не наш. От не наш віні Батько колись командував нашими батьками, а він тепер хоче командувати нами — не наші

    2

    Оксана з порога: — А-а, товаришу Марко! Прийшли на оглядини? М а р к о. Та так...

    Оксана (лукаво). Ви не дивіться, що вона у нас (на Набійку) ще молода — оглядайте, дивіться!

    Н а д і й к а. Товаришеві Маркові не сподобався наш червоний куток. Каже, надто чисто і врочисто тут, як у церковці.

    Оксана. То й добре: можна буде й вінчатися.

    (Продовження на наступній сторінці)