«Маруся Богуславка» Пантелеймон Куліш — страница 34

Читати онлайн поему Пантелеймона Куліша «Маруся Богуславка»

A

        В них зарокотати, —  
    Може, й я б тогді зуміла 
        Глас до Бога зняти... 
    Молючись, тепер німую...» —  
        «З нами хресна сила!» —  
    «Тільки тихим серцем чую 
        Херувимські крила, 
    Що на мене ніби з раю 
        Пахощами віють... 
    Вгору руки простираю 
        А уста німіють». —  
    «Бачу, доню! Це все роблять 
        Із царем розмови 
    На тій башті безголовій, 
        Що хіба орлові 
    Із-за хмар туди спускатись 
        Та сові з півночі 
    Звідти хижі витріщати 
        Невсипущі очі. 
    Я казала: «Не дивися, 
        Доню, в мідні труби; 
    Не дивися, доню, бійся 
        Розумові згуби». —  
    «То не зорі, людські душі 
        Попід небом сяють, 
    І котру Господь потушить —  
        На землі згасають. 
    Зорі ті не нам лічити, 
        Як і засвітити, 
    То шкода того й вчитись 
        Господа гнівити. 
    Бо й за те (сама се знаєш) 
        Всеблагий накаже, 
    Як хто пучкою на місяць 
        Чи на зорю вкаже. 
    Се все цар-невіра робить, 
        Він тебе від Бога! 
    Одвертає, від закону 
        Нашого святого». —  
    «Ні, матусю! Він до Бога 
        Душу привертає: 
    Просторою» його чертога 
        Розуму являє. 
    Я сліпа була, не знала, 
        Що за храм великий 
    Без конця і без начала 
        В міріяд владики. 
    І глуха: не чула хору 
        Сфер небесних вічних, 
    Горньої музики твору 
        Мислей передвічних. 
    Бог тепер мені відкрився, 
        Бо розпалась луда 
    На очах, і він явився 
        В невимовних чудах. 
    Бачу, мамо, чом те серце 
        Лютості не знає, 
    Що в нас азіятом зветься, —  
        Любить і прощає. 
    Розумію, мамо, й диво 
        Над дива чудовне, 
    Що в гніву мені явило 
        Всепрощеннє повне. 
    Що, кохаючи, коханнє 
        Давнє зрозуміло 
    І, ревнуючи, прощаннє 
        Козаку простило». —  
    «Доню, доню! Що ти кажеш? 
        Чи твої се речі?» —  
    «О, мої! Се вже не марні 
        Видумки чернечі. 
    Се той світ, що на Сінаї 
        Людям засвітився, 
    В галілейськім тихім краї 
        Рибалкам одкрився, 
    Від пророка до пророка 
        Вічно переходить: 
    Ним одна душа висока 
        Другу душу водить... 
    Ним і я воджуся, мамо, —  
        Духом жизні чистим; 
    Тихий світ од світу править 
        Серцем норовистим. 
    Я під ноги козакові 
        Деспота послала, 
    Ворогу його любові 
        Знак подарувала; 
    В деспоті тепер вбачаю 
        Знов звізду Востока 
    І душею в нім вітаю 
        Нового пророка.» 
    Устає з постелі мати, 
        Ніби з домовини, 
    І страшна, мов дух проклятий, 
        Суне до дитини. 
    «Дочко! Се ж мені не сниться, 
        Се я справді чую 
    Від тебе хулу на Бога! 
        О! В годину злую 
    Я гадюку породила, 
        І благословила, 
    І хрещеннєм первородний 
        Гріх із тебе змила!» —  
    «Мамо! Зоре ясна!..» —  
        «Ні, вже 
    Годі нам ясніти! 
        Погасаймо, дочко, гиньмо 
    В темряві кромішній!» 
        Проклинає тебе мати, 
    Лежа в домовині... 
        О, як гірко помирати 
    На чужій чужині! 
        Та не діждеш парубоцький 
    Чесний вік скаляти, 
        Рутвяний вінок дівоцький 
    Турчину віддати! 
        Ні, сього не буде, доню! 
    Непорочна згаснеш: 
        Об каміннє головою 
    Розіб'єшся й заснеш... 
        Падай!..» —  
    І ножака блиснув 
        Проти зір, і очі, 
    Від ножа лютіші, світять 
        В сутемряві ночі. 
    «Се я, доню, на безвір'ї 
        Про случай купила, 
    Коли б розум твій згубила 
        Демонова сила. 
    Чуло серце... Падай, доню! 
        Я тобі казала, 
    Щоб ти демонському кодлу 
        Віри не діймала; 
    Щоб ти злого католицтва, 
        Аріан проклятих, 
    Лютерського єретицтва 109 
        І кальвін завзятих 110 
    Не пускала в ті покої, 
        Де святії лики 
    Світом істини святої 
        Гонять морок дикий». 
    І гадюками-очима 
        Доню скаменила: 
    Матерньої злоби сила —  
        Найлютіша сила. 
    Та не важиться рукою 
        Рідну кров пролити: 
    Об каміннє головою 
        Хоче доню вбити. 
    Та ножака, як зміюка, 
        Серця сам шукає 
    І концем холодним в груди 
        Мов жолом торкає. 
    «Падай! Не христись! Пречиста 
        Чула злющі речі: 
    Віра про ввесь світ єдина —  
        Видумки чернечі...» 
    Ще хвилинка, і страшенне б 
        Діло совершилось, 
    Та дівчат і баб на лемент 
        Із півсотні збіглось. 
    Ухопили, мов сковали 
        Костянії руки; 
    Тільки патли дибки стали, 
        Мов живі гадюки; 
    А Медузи 111 злющі очі 
        В підлоб'ї склепились, 
    В судоргах пекельних щоки 
        І вуста скривились. 
    Обомліла й заніміла, 
        Нерухома стала... 
    Як над мертвою, над нею 
        Сирота ридала. 
     
     
    ДУМА ТРЕТЯ 
     
    Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі... 
    Співають щось дивне в садах солов'ї, 
    Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі 
    І сльози сирітські, Марусю, твої. 
    Говорять сирітські про жизнь безконечну: 
    Не вбити живущу ані задушить 
    Вселенського твору частину предвічну, 
    Що сяє й палає, горить і кипить. 
    Говорять про образ царя і пророка, 
    Такого, як славні Давид 112, Соломон, 
    Що в темнім лукавстві сліпого Востока 
    Зробили світилом сердечним Сіон. 
    «Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці, 
    Пасеш нині берлом народи й царі: 
    Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці, 
    Се все в тебе слуги, піддані твої. 
    В темноті лукаві, в сліпоті криваві, 
    Гризуться завзято, мов пси за маслак 
    Од них народився, в їх віру хрестився 
    Народів бич лютий, сіпака козак»... 
     
    І порвались думи-суми 
        Про свій край коханий, 
    Де козак людей юртує, 
        Темний, хижий, п'яний. 
    Інші думи, інші співи 
        В серці заспівали, —  
    Ті, що серце їй щасливе 
        Потай чарували. 
    Як вона в царській світлиці, 
        Названій всесвітній, 
    Слухала, як слід цариці, 
        Гімни ті завітні, —  
    Що з Давида славних часів, 
        З часів Соломона 
    Пронеслись по всій вселенній 
        З віщого Сіона... 
    І се в середеньку озвалось, 
        Мов струна тихенька, 
    Що гарніш усіх співала 
        Бранка молоденька: 
     
    «Чую-чую любий голос: 
    Ой се ж  в і н  біжить по горах, 
    В і н  се скаче по узгір'ях! 
    Милий мій — мов олень в полі, 
    Мов сугак на вольній волі 113...» 
    Справді ж бо хтось під балконом, 
    Під величним тим амбоном, 
    Тупотів, мов олень в полі, 

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора