Ну, та в Острозі ще не ждуть приходу
Мого з гарматами: ще ми застанем
Нового київського воєводу
Вбеспеченим і мовби з неба грянем.
Ще голови важкі в сіпак з похмілля;
Не ждуть мене сюди так хутко в гості,
Не ждуть від нас кривавого весілля
Ясновельможному харцизу його мосці.
Один з побратимів
Ні, князю, глянь, ворота відчинились,
Під княжим стягом козаки рушають.
Узгір'я замкові людьми окрились,
Вітряк і греблю з вешняком [58] займають.
Байда
Бо мусять, щоб не допустить обходу.
Та Ганжа обійшов уже низами.
Жду маяка від нього димового,
Та й напремо панцерними полками.
Вбігає, задихаючись од поспіху, вістовець.
Вістовець
Стій, князю! зрада!.. Ганжа з низовцями-
Нетягами в Острозі бенкетує...
Вворужився князькими ратищами
І чернь козацьку на тебе риштує...
Посел од Ганжі вже давно в Острозі:
Він заприсяг Острозькому служити,
Щоб на боярському панцернім праві
Під самоприсудом козацьким жити.
Покидали тобі й дітвору, відцурались
Жінок і вбогого свого нащадку.
Тут переженяться із міщанками
Та й чатуватимуть собі круг замку.
Байда
О бідний мотлоху! чи довго будеш
На братню долю супитися грізно,
Себе від пана пану продавати
І розповзатись по Вкраїні різно!
То і дітвори, кажеш, одбігають?
Чудовищно!
Один з побратимів
Ні, князю наш і брате.
Бо злющі знають серцем серце Байди,
Що на дітях не стане їх карати.
Другий
А як підпасками поробляться хлоп'ята,
Підпарубочими зростуть на панській ниві,
До пугачів полинуть пугачата
Шукать хижацької собі поживи.
Третій
І так із роду в рід, аж поки стануть
Не лучче їх пани панів бороти:
Тогді в харцизники до тих пристануть,
Під ким найбільш руїнної роботи.
Байда
Ні, доки рицар буде на сторожі
Добробуту народного стояти,
Боронячи права природні божі,
Не вдасться дичі перевагу взяти.
Тепер нам трудно встояти у полі:
Нас мало, тілько тисяча і двісті,
Та буде праці ворогам доволі,
Поки поляжемо усі на місці.
Чи битись, браттє?
Побратими
Битись! битись! битись!
Тульчинський
Поки рука держать меча здоліє,
Не даймо нашим ворогам хвалитись,
Що перед ними наше серце мліє!
Байда
Ні, миле браття, се не буде слава,
Що ми поляжем трупом до одного...
Нехай не ширить наша смерть кривава
Порожніх співів кобзаря п'яного.
Є в світі слава з погляду нового,
Достойна вищих дум, пісень пророчих,
Геройського натхнення огняного
І чистих, благородних сліз дівочих.
Я пороблю вас правди лицарями,
Високими стовпами християнства,-
Не тими, що втішаються кострами
І божий світ пустошать ради папства.
Ні, станьмо, без пересуду до віри,
Під бунчуком червоним Солімана,
Наслідника культурників каліфів,
Правдивостю великого султана.
Під ним свободу совісті і віри
Обороняти будемо від Риму;
Його мечем шляхи перегородим
У рідний край від Буджаків [59] і Криму...
Не биймося з братами, як на Старці.
То напад був. Комишники вломились
У табір наш, мов татарва-поганці,-
І ми кривавим боєм боронились.
Рушаймо живі, цілі і здорові!
Не мусим червоніти: се не втеки;
Се діло християнської любові...
Восхвалять подвиг наш віки далекі.
Рушаймо маршем, биймо в тулумбаси!
Коли наступлять, із гармат вітаймо!
Так утікати — честь і слава наша...
Во ім'я правди божої рушаймо!
Завіс падає. Чути бубни, тулумбаси і гарматне стріляннє.
АКТ ТРЕТІЙ
СЦЕНА ПЕРВА
Сад над Босфором.
Увіходить Байда.
Байда
Рай, а не місто! Закуток едемський!.. [60]
І хто ж мене з пустині-України
Замчав сюди, в ці вертогради пишні?
Твій дух зрадливий, Ганжо Андибере!..
Сюди колись, на крилах голубиних
Мене любов була замчала неньки:
Тепер ненависті сліпої крила
І зависті безрозумне завзяттє
Перенесли мене через Балкани,
Льоди блискучі та безодні чорні...
Брати, земляцтво любе, християне!
Мені здались родиною погане...
Тогді, мов сон, мені Стамбул приснився:
Тепер він сяєвом дневним окрився.
Венеціє, Неаполю і Риме!
Померкли ви навік передо мною.
Золочених палат амфітеатром
Возноситься Стамбул понад Босфором,
На Мармурове море позирає
І на ту гору, що снігами сяє...
Олімпе! глянь, давнезний, білий діду,
Із-за далеких вод, з імли своєї.
Се диво з див, якого попід небом
Не бачили й боги твої безсмертні...
Рай, та не нам тут жити-раювати.
Земля чужа, чужа і мова, й віра,
І радощі чужі нам тут, і горе...
Ні, горе не чуже. Се наші струни
Так голосно до серця промовляють...
На тих рясних невольником базарах
Про наші муки кобзарі співають.
Як позирну на каторги-галери,
Де ваше браттє підставляє спину
Під карбачі та таволгу червону,— [61]
Моя душа, мов у морській безодні,
В гіркій печалі й тузі потопає.
О Андибере! скнара той острозький
Єхидно брата з братом розлучає...
Увіходить Тульчинський.
Тульчинський
А ти ж мовляв, мій князю-побратиме,
Що в тебе в грудях серце б'ється рівно...
І той дурний голотовода, Ганжа,
Тобі щодня веселі мислі мутить!
Чи підкупив його Василь Острозький,
Чи він, без підкупу, із глузду ссунувсь,-
Пора його навіки занедбати,
Про Україну робом іншим дбати.
Вже другий рік, як ми тут пробуваєм
І славою твоєю світ сповняєм.
Згадай, як ми з янчарами помстились
На тім народі, що костри для папи
Підпалює попід людьми живими.
Згадай, як ми гальони запалили,— [62]
Ті, що хотіли знов так обідрати
Царград, як розбишаки-крестоносці.
На морі й на землі великим духом
Творив єси дива войни криваві...
Ти Соліманові зробився другом,
Підпорою його потуги й слави.
І не в козацьку жоломійку, [63] князю,
Тобі хвала трубила на Босфорі:
У золоту трубу вона трубила,
Всіх нас царськими шатами окрила!
Султан тебе вже величає сином,
Найвищим титулом, ім'ям сердечним.
Навпроти славної оселі Магомета
Подарував нам замок Баязета. [64]
Оддав долину нам, мов Луг Великий,
Пасовище квітчасте, прохолодне.
По нім біжать, мов дві сестри рідненькі,
Дві річки чисті, прозірні, бистренькі.
В Босфор, мов дружні речі в серці, ллються,-
"Небесними" вони струмками звуться.
Байда
Король мене банітою-вигнанцем [65]
Оголосив по Польщі і Вкраїні:
Я панські замки збройно наїжджаю,
Княжат Острозьких шарпаю-руйную.
Король пишається передо мною,
З панами ляцькими мене рівняє;
А предок мій Олег тогді повісив
Свого щита в Царграді на воротях,
Як ще Ягайлові [66] діди по пущах
Одпасували свині на жолудді.
Козак з варягів, князь з князів варязьких,
Я маю право на царську корону,
І хто мене посміє зневажати,
Того мечем готов я покарати.
Да не пійду я против Жикгимонта [67]
З потугами грізного Солімана:
Бо перше б я спустошив Україну,
Аніж би Лях із Литвином загинув.
Ні, земле рідна, краю ти мій, раю,
Широке предків славних кладовище!
Вигнанцем буду я тобі служити,
Від хана й від султана боронити.
Тульчинський
Борониш ти ще лучче, ніж Острозький,
Єхиди сина благородний батько,
Що тридцять три бої у полі виграв
І вічним сном у Лаврі [68] спочиває.
Борониш: бо султан завзятим кримцям
Грозив, що на гаки залізні буде
Їх мурзаків [69] за Україну вішать.
Поки мечем на заході ти сяєш,
На сході сонця упокій панує.
Чабан татарський з чабаном козацьким
В сопілку грають, сидя на могилі.
Чумак черкаський, каневський, брацлавський
Іде по сіль степами до лиману;
А мурзаки везуть свої сап'яни, [70]
Бакалії, габу, [71] шовки турецькі
І водять коні в Київ та в Немиров.
Степи окрились вівцями й добутком,
Бджола в землі воски беспечно ліпить,
І край наш рідний молоком та медом
Тече, мов та земля обітована.
Байда
Самусю! чом же Соліман не хоче
Мені з галер невольника віддати?
Я не бажав би за мої заслуги
Собі від нього іншої заплати.
Найбільша се була б козацька слава,
Коли б цвіла впокоєм Україна...
Та ні, не тим воно тут, брате, пахне:
Бездонна се крові та сліз пучина!
Що більше наші плакати-тужити,
То веселіш невіри будуть жити.
Споглянь кругом. Невольницькі се руки
Сади садили, мури муровали;
Невольники гіркими слізьми й потом
Сі дерева розкішні поливали.
Вони тесали з мармору мережки,
Прозірчасті узори-арабески.
Вони мечеті пишно зодягали,
Мов піною морською покривали,
Легкі, мов сон, мов щастя жартовливі,
Фонтанами під небеса пускали.
Ні, брате, ні! не нам тут раювати:
Якусь ми іншу мусим думку мати.
Тульчинський
Яку ж, мій князю?
Байда
Ще я не надумавсь,
Я тілько бачу, що турецькі ринки
Рясніють нашим людом українським.
Щоб заспокоїти мою досаду,
Зробили шибеницю уз Галату.
Страшна споруда: сім гаків залізних
Стирчать попід бойницями високо.
Із тих-бо то бойниць спихати будуть
Татар, котрі піймаються з ясиром.
Да птаство се не ловиться, а бранців
Знай на невольницькі базари возять.
Тульчинський
Мій князю й батьку! не одна неправда
Та хижа дикость бранцями торгує:
Козацтво наше хоче лупом жити,
(Продовження на наступній сторінці)