Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.
Завжди і всюди чую її любимий приспів:
— А ти самотній!.. І ніщо не заглушить — я се знаю, — ніщо не заглушить тихого співу; крізь стогін хуги, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю:
— Самотній!.. Самотній!..
Навколо люди. Блищать їх очі, тремтять їх голоси… Снує срібну нитку розум і золоту — серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає, і коли до уст моїх торкається келих веселощів, — я чую вже знайомий реквієм душі:
— А ти самотній!..
Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а проте… а разом з тим — я чую — встає з глибини, як вічне прокляття:
— Ха-ха! Ти все ж самотній! І коли навіть біля серця мого б'ється кохаюче серце, коли дві іскри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже, — і тоді навіть… …І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик:
— А я… самотній!..