Першу звістку привіз із ярмарку Петро Рудик.
Він летів змиленими кіньми, як зміями: безмилосердно — удар за ударом — Рудик шльогав коні лозиною і гукав:
— Лети мені, кров чортова, як з лука!
Руки вклякали йому,— тоді схилявся в якомусь розпачі головою аж до полудрабка на возі — от-от стукне головою об віз... Вимовляв слова з мукою в голосі:
— Ех, коні мої, сивогриві коні!
Рудик підвів голову. Перед його очима на всю прить мчали коні, вигнувши блискучі хребти; йому навіть здалося, ніби коні виводять якогось шаленого танця, ритмічно лупаючи копитами підмерзлу землю... Далеко — у білих латках снігу — чорніє степ.
А дорога — двома чорними коліями — летить назустріч неймовірно швидко: село виринає з придолинка раз у раз ближче. На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки, а за горбами — домівка Рудикова.
— Усе, тепер усе пропало,— промовив упівголоса Рудик.
Невимовний жаль застиг йому на скам’янілому обличчі
так, що годі було змалювати його, обличчя те...
— Кінець,— прошепотів Рудик.— Кінець...
Захекані коні стишили ходу — бігли риссю,— тоді господар смикнув віжки і зовсім зупинив коні. Він зліз із воза, випростався і повагом, як то годиться хазяїнові, став поруч коней.
У борозного коня блищав на здуховині піт: кінь важко дихав і пирхав.
"Дурний. Зовсім загнав коні",— промайнула Рудикові думка, але він махнув у просторінь рукою, ніби рубнув зозла.
— Мені коні жаль?
Злоба судомила Рудикові обличчя; він скривив рота і зайшовся сміхом. Глузуючи, переконував когось невідомого:
— А наші дурні сівалки та січкарні купують — все, бач, багатіють. А виходить — смерть прийшла... Розумніші давно вже спродуються до цурки... Волів рубають, щоб чорту нетрудженому не дісталися, а ми — багатіємо!.. Своїм салом колеса комуні підмазуємо: сідай на воза та й поганяй! Багачі — по три на копійку.
Рудик, упершись в голоблю воза, застиг; мислі, одна одну переганяючи, завихрили йому в голові, як ніколи до того: не встигне яскраво промайнути одна думка, а друга вже підхоплює першу, вивершує кінець — а далі зринає третя — ще яскравіша... Мислі, здається Рудикові, вихрять, товпляться, а неспроможні зарадити горю.
— Так... Востаннє, мабуть, їду з базару? — тихо запитав він коні. І повагом, увігнувши голову в плечі, рушив назад до воза. Лозину переломив і кинув серед дороги. Коні торкнув віжками й попустив до села тихою ходою.
Злоба не сходила йому з обличчя — не вгамовувався. Все переконував когось невідомого:
— Сидять на хуторах, мов ті кроти сліпі. А воно все, виходить, справдилося; грабували панське — ми раділи нишком... Не стало панського,— голота ненажерна нас за горло взяла: "Давай, мовляв, зайву землю, давай реманент, худобу..."
Базар аж клекотить: огирі хазяйські стоять рядами, як намальовані,— не купиш, хоч подивишся! А мені, дурню старому, коні жаль!... Люди дочок заміж за харпаків змовляють, щоб багатство втримати, а мені коні в голові?!
"...У вас, Петре, Наталка як королівна",— спливли в Рудиковій пам’яті чиїсь солодкі слова.
Рудик ударив коні по стегнах віжками, а сам схилив заклопотану голову аж на груди; чорний, приношений кожух охляп, звисав на його кремезному й дужому тулубі. А злоба й журба вчорнили йому обличчя: сидів на возі розлютований, лаявся, не зважав на слова:
— Голоті колектив — як висівки гарячі до болячки! На руку ковінька. Підуть, підуть, гади! Заради хліба шматка робитимуть... А ще коли помажуть той шматок — в долоні плескатимуть, дякуватимуть!.. Підуть.
"...У вас, Петре, Наталка як та королівна",— вдруге спливли чиїсь солодкі слова.
Намагався пригадати, хто говорив йому слова ці. Ні, не пам’ятає... А знає твердо, що хтось у свати набивався.
І в Рудика мимоволі зажевріла — єдина над усі — думка: вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі; були між ними, на думку Рудикову, хороші, путні хлопці — на зріст, на силу, на вдачу, та й на вроду — дарма що вбогі... За багачів парубків Петро Рудик навіть не думав: хіба вони спроможні тепер зарадити його горю?
Він трьох синів — найзаможніших батьків на селі — поруч дочки своєї поставив: усі вони, коли до Рудикового багатства рівняти, з руками Наталку вирвуть... А найбільше Рудикові до серця Михайло Шовкуненків.
"Та що з того,— подумав Рудик,— як йому, козакові, самому батька рідного доводиться зрікатися, щоб на інженера довчитися?.. Не потрібна моя Наталка Шовкуненкові. Студент!.."
Він твердо, категорично вирішив, що найкраще йому обирати собі зятя з-поміж убогих.
"Адже й з убогого,— подумав хитро Рудих,— можна буде доброго хазяїна викохати..."
Тоді бадьоріше підвів голову, підсмикнув кожуха й весело гукнув на коні:
— Ану, дріботи, сивогриві!
Коні легко, ледве доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза вздовж селом.
Він їхав селом, як мертвий: склепивши очі, не підводив голови, не здоровкався до людей... Люди тінями миготіли йому в очах; деякі — ясно бачив — запобігливо вклонялися, інші ж одверталися — намагалися не помічати,— а багато було таких, що перші сподівалися на привітання Рудикове.
Не доїжджаючи зборні, Рудик побачив у гурті парубків Юхима Скрекотня. Його легко було впізнати з однієї шапки: гостроверха якась, облямована по краях товстим полотном, що вилискувалося від лепу,— шапка здалеку кидалася в очі й кожному говорила ніби: це Юхим Скрекотень...
"Нужда, а не чоловік! Купу дітей за свій вік наплодив",— подумав Рудик.
Скрекотень тримав у руці якийсь шматок мотузки.
Коли Рудикові коні стишили коло зборні ходу, Юхим Скрекотень вийшов з гурту хлопців і стояв собі недалеко дороги. Парубки реготали й заливалися сміхом.
— Дядьку Петре, спиніть на хвилину коні,— гукнув Скрекотень. Парубки ще голосніше пирхнули зо сміху.
Рудик зупинив. Тоді Скрекотень склав удвоє з мотузки петлю, накинув собі на шию, затяг її, кумедно якось смикнувши за один кінець... Запитав голосно:
— Бачили? Це я на куркулів таку видумав!..
— Дурень ти! — рубнув з обуренням Рудик.
Він хотів вилаяти Скрекотня останніми словами, змішати його з болотом — тут-таки, на вигоні, прилюдно... Проте переміг свої чуття: не насмілився вилаяти.
Дітвора, підбадьорена Скрекотнем, бігла навперейми Рудикового воза, заглядала Рудикові в очі й голосно приспівувала:
Рудий cам, руду взяв,
Рудий піп повінчав;
Одно було малесеньке.
Та й те було рудесеньке...
Рудик метко лапнув на возі батога. Не було... Жаль який! Він ніколи не брав батога до своїх коней.
"Останнє стерво насміхається. Докотилася чума й нашого берега! Кінець тепер... Голота розметає нас, як ризи Христові..."
У мислях Рудикових — він це твердо вирішив — був єдиний порятунок: Наталчині змовини.
Тоді вдруге вимальовував собі в пам’яті, образ за образом, усіх парубків, що їх знав був на селі... Шукав собі зятя з-поміж убогих.
...Недалеко свого подвір’я, за п’ять-шість хат, Рудик перепинив коні: назустріч йому переходив дорогу Оксентій Кашуба.
"Птиця летить",— усміхнувся Рудик.
Справді, Кашуба схожий був з обличчя на якусь дику птицю, яку годі було пригадати! Зріст мав низенький, миршавий,— негармонійно якось збудований був Кашуба.
— Хазяйнуємо? — жартома поспитав його Рудик, спиняючи коні.
— Ке там хазяйство, свате! То ви, бачу, по ярмарках гасаєте... Здрастуйте,— і Кашуба по-дружньому, підсунувши шапку на лоба, подав Рудикові свою довгу, схожу в долонях на маленького ковша, руку.
Сердечно привітавшись, давні приятелі хвилину стояли мовчки — вони звикли розуміти один одного з півслова.
Правда, Кашуба здивований був, що Рудик загнав так коні — вони взялися милом, трусилися й парували.
"Петро ж не любить їздить так кіньми",— подумав він, але й слова не сказав про це.
У Кашуби на мислі зовсім інше... Ярмарок, зрозуміла річ, його цікавить надзвичайно: чи поцінна тепер худоба, чи правда тому, що спродуються люди, а коли спродуються, то які ціни на свині? Кашубі треба до зарізу купити пару добрих підсвинків.
А є ще в Оксентія найголовніша справа — спитати Петра Рудика за Наталку. Кашубиха день у день нагадує: "Спитай..." Хочеться їй висватати за невістку Наталку Рудикову.
Кашубиха декілька раз уже вихваляла дівку перед людьми, щоб похвала та до батьків докотилася, а Рудики на це — ні слова. А кращої ж пари, на думку Кашубів, не знайти Рудикам. Бо недурно ж сказано: "Чешися кінь з конем, віл з волом..."
Кашуби до дрібниць підраховували свої достатки, рівняючи їх до Рудикових: так, Петро Рудик заможніший з усіх багачів на селі, але й вони — Кашуби — недалеко в ряду від нього. А пасіка кашубівська, всі знають, щоліта червінці на крилах носить!
(Продовження на наступній сторінці)