А тим часом задоволена, очевидно, з теплої води й затишку свиня й не збиралася рушати звідти з доброї волі; повертаючи к сонцю то один бік, то другий на мілкому дні Збруча, вона зовсім забула за Минчину владу над собою; більше того, шукаючи глибшого місця, вона лягла лівим боком на території кордону польського-підсунулася аж під самий берег.
Дивилася із свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бігали край гаврилівського берега, й рішуче не хотіла вилазити з води.
Коли Минка помітила, що свиня от-от порушить кордон, — знала з розмов: половина Збруча наша, а друга-польська, і оді ще більше заметушилася на березі. Вона голосно розплакалася; крізь сльози, змішані на обличчі з пилюгою, говорила до свині ніжні-ніжні слова, як та мати непосидющій і неслухняній дитині:
— Пацінька, паця, паця… Вилазь уже, годі… Вилазь, чого тобі там?…
Свиня ж нерухомо, затаївши з насолоди дух, лежить у воді як мертва, тільки вона вряди-годи пирхкає від задоволення. По воді розходяться кола, й тремтить очерет.
Тоді Минка підбирає руками спідничину, міцніше стискає в руці свого ціпка й рішуче сплигує у воду; тихо підкрадаючись, вона підходить до свині з лівого боку: Минка — на глибокому, спідничина мокне їй у воді, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям — не зважати на перешкоди; очі-сині, ніби вкраплені з небесної емалі —світяться Минці гнівом, вона вся тремтить у воді, а все ж підводить руку з ціпком і, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усієї сили по воді… Летять бризки, заливають Минці очі. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корінь і, зірвавшись, спорсає у воду.
Свиня злякано підкидає голову, схоплюється на ноги, оторопіло давиться на Минку, хвилина —і вона вискакує на територію польської держави.
— Ой, мамо… Ой, боже мій… Де йдеш, скажена? — кричить не своїм голосом перелякана Минка
— От історія! — вдруге говорить сам до себе Трохименко. — Таки матиму догану, як пить дати —матиму…
І він ще пильніше вдивляється, що там діється — по тім боці Збруча — з Минкою. Адже вона, як не смішно, порушила кордон двох країн…
Польський жовнір, видно Трохименкові, поправив на плечі рушницю й так само, як і він, червоноармієць, мовчки стежить за боротьбою Минки.
Польський жовнір знімає з плеча рушніщю, підсмикується, вирівнюється — враження, ніби він збирається рушати до Минки.
Червоноармієць, щоб краще йому бачити, знову підсовує собі бінокля. Він здивований: жовнір буде заарештовувати Минку на польській території?
Адже він добре бачив, як вона — бідна дівчина — гейкалася з тією божевільною свинею. Як, нарешті, примушена була порушити лінію кордону… Хіба в нього не людське серце?
Жовнір підходить близько Минки і голосно, щоб чути було, видно, голос його й на території Радянської України, гукає.
— Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий її — прокляту —між вуха! — суворо, по-діловому дає він пораду Минці.
— Справедливо, — піддакує на жовнірові слова Трохименко. — По-людському, без хамства…
І він з невисловленою радістю і вдячністю дивиться на струнку, добре вишколену військову виправку білявого жовніра.
А Минка, не зрозумівши польської вимови, хоч жовнір і говорив до неї по-українському, розплакалася з переляку ще голосніше. Вона била свиню ціпком з усієї сили, гукала й благала її, проте — перелякана й розгублена — дівчина не мала вже снаги нагнати тварину на мілке місце.
І свиня, ніби на зло Минці, крутилася поміж кущів шелюга і все бігла понад берегом ріки далі й далі…
На гармидер над Збручем зацікавлено підвів голову вуйко. Він дійшов уже на своєму півморгові останньої ручки і, спершись на кісся, пильно стежив старечими очима: пан жовнір, дівчинка з Великої України і свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дівчинка,— зацікавили вуйка надзвичайно.
"Ая… не впасла свиню мала… А тепер маєш: чи поверне ж її жандар з постерунку, чи пропала, дівко, свиня?" — так міркував собі вуйко.
І все оглядався, чи ніхто не стежить за ним, що він ото дурно стоїть, без роботи, та ще й на Велику Україну поглядає… І, хитруючи, вуйко дивився спідлоба, а здалеку здавалося, що він кузку якусь пильнує собі на дорозі!
…Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Він виринув з пашні десь коло постерунку, навпроти фільварків польських… Кумедно підскакуючи на сідлі, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом під'їздив до білявого жовніра
Минці пощастило нарешті випередити свою свиню й завернути її на старе місце — навпроти Трохименкової засідки; захекана, озлоблена від ударів Минчиного ціпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все підкидала свого писка й дивилася на поросята по той бік ріки, ніби запитувала: "Чому не йдете до матері?…"
"Нарешті кінець з цією скаженою свинею,-подумав червоноармієць. — Скоріше наганяй її, прокляту, у воду",-намагався порадити дівчині востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невідомий вершник.
У сірому, попелястому кольору костюмі, зручно й легко сиділа на кавалерійському сідлі панна. Була вона з обличчя, як помітив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи її тоншали у куточках вуст, а підборіддя — навпаки — випиналося наперед; сірі, крицеві очі особливо якось пасували до її мужнього і трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руці в лайковій рукавичці стека, — робила тим стеком півкола в повітрі.
"Непоганий улан…" — насмішкувато подумав Трохименко: він не любив у війську жінок-кавалеристів, бо вважав чомусь, що такі жінки тільки для параду на конях гарцюють…
Панна під'їхала конем близько жовніра і, по-військовому виструнчившись на сідлі, привіталася. Жовнір відповів на привітання.
— Що то бовваніє? — бридливо запитала панна в жовніра, звівши очі на перелякану Минку в розхристаній сорочині.
Панну вразила, більше — обурила, червона косинка на Минчиній голові, вона одразу впадала в око, як маків цвіт повний… І дратувала.
Жовнір, зберігаючи усмішку на вустах, розповідав панні, яка, мовляв, історія кумедна трапилася в дівчини: порушила кордон заради свині покарбованої!
— Спека, ласкава пані, а вона — пся віра-біжить купатися!…
— Так, спека…— нервово, механічно піддакує жовнірові Трохименко.
У панни — видно йому в бінокля — злобно засвітилися очі; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсміялася білими-білими зубами… Рубала словами перед суворим жовніром, що йому застигла на вустах усмішка:
— Маємо певну варту, пане… Справжня ідилія на більшовицькому кордоні! Гайдамаки пасуть свині, хлопка вільно топче собі землю польську, а ви, пане… пробачте мені, що порушую військову субординацію, видно, все те переводите?
— От сволоч, землі їй хочеться: про землю щось говорить… — не розуміючи гаразд польської мови, з обуренням прислухався до слів панни Трохименко.
Останні слова з пісні якоїсь, що її виразніше проказала панна жовнірові, Трохименко зовсім не зрозумів.
— Ми, на жаль, забуваємо, — чув він, — а треба пам'ятати…
Ми покликані…
А далі — годі було зрозуміти: панна говорила про невідому Трохименкові святу якусь землю:
— Bo to ziemia swieta od Boga dana і krwia. Naszych ojcdw nie raz poswiecana.
Жовнір мовчки, похмуро вислухав панну; ні єдиним словом не обізвався, а тільки зручніше поправив собі на плечі ремінь рушниці.
— Послав би її під трамтарарам, щоб до нових віників пам'ятала, а то… стоїть, слухає, — незадоволено реагує Трохименко.
Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, підсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вірші такому великому жовнірові… Ніби вчителька в школі — аж смішно Минці! Яка файна, красна панна на коні! І жовнір, видно, боїться її, бо так пильно-пильно слухає… Минка, як прижене свині, розкаже матері про все-все.
Перед очима панні майорить над берегом Збруча, як маківка в цвіту, червона косинка. Панна робить стеком півколо у повітрі й повертає коня грудьки навпроти Трохименкової засідки; кінь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами і, запінена з незрозумілої червоноармійцеві люті, жене коня просто на Минку.
У Трохименка защеміло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дівчам?…
Ось уже кінський копит блищить недалеко Минки… Панна смикає вудила коневі і легко, мов той джигіт, збиває стеком червону косинку…
— Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата… Я ж її не пуската…— кричить розпатлана Минка
Вона падає на коліна і, маленька на землі, як ховрах під кущем шелюги, ковтає сльози і слова
Панна мовчки б'є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею… Минка з жахом дивиться з-під куща шелюги, а загледівши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, біжить і кричить не своїм голосом, ніби вона мати свині тій:
— Ой, панночко-голубочко, не вбивайте її… Вуйка Юхима свиня, — захлинаючись сльозами, голосить Минка.
(Продовження на наступній сторінці)