Було мені тута чимало цікавих пригод, але нема змоги розповісти про все це коротко. Побачимось,— то розкажу особисто. Тут же зазначу такий анекдот, що особливо повинен потішити Вас. Мене майже всерйоз переконували, щоб я "висвятився на попа", з огляду на те, що я — з православної семінарії, українець й знаю англійської мови. Можете собі уявити, наскільки це пасувало до мого тодішнього настрою, коли я прагнув швидше хрестити "православноє, христолюбноє воінство" шаблею та кропити кулеметом, а не оперувати хрестом та кадилом.
Там же, в Америці мені пощастило обмінятися листами з Монахином. Я це зазначаю й в інтересах повноти мого справоздання, і для власної приємності, щоб зафіксувати на папері, що відома Вам фрейлін, про яку я часто згадую в своїх записках (а ще частіше — в мріях!) була жива, здорова й пам’ятала про мене. Згодом, коли вже я опинився в Австрії, я мав радісну нагоду переконатися в цьому особисто, бо "разсудку вопрекі, наперекор стіхіям", я аж двічі побував у Монахині. Там я бачив не тільки любу мені особу, яка (підкреслюю це з особливою радістю) від одного нашого полоненого старшини навчилася української мови, я бачив також пані Магду й мого учителя — Іоганна Карловича. Зустріч з ними була стримана, а розлука — щира. Я знову мушу бути йому вдячним, бо він і тепер навчив мене дуже потрібним мені речам в моїй новій ролі — вояка. Не побачив я там тільки одного з моїх добрих німецьких друзів — Фрица. За кілька тижнів перед моїм першим приїздом до Монахина, нещасного юнака підняли на багнети на московському фронті... Але я трошки забігаю вперед.
З Америки ми приїхали на Французький фронт, потім перебралися до Швейцарії, відтіль, як вояки — до Італії, а вже тут при щасливій нагоді передались в полон на італійському фронті австріякам. Треба тут зазначити, що, хоча й дуже велика річ — просторий білий світ, але ж часами він видається тісним. В тій групі полонених, що вкупі з нами забрали австрійці, я з великою радістю й з незвичайним здивованням зустрів свого славного знайомого італійця Антоніо, який по дорозі до Японії оповідав мені про уніатський український костьол, що є біля Риму. В дальшому часі я поміг йому знайти працю в добрих умовах в Галичині, що ще більше зміцнило нашу взаємну приязнь.
З жовтня 1916-го року й до лютого 1917-го я перебув в Січових Стрільцях. Не зважаючи на те, що до вояцтва, очевидно, ще під впливом покійного тата, я маю органічний одворот, однак, мушу сказати, що цей період мого життя, може, чи не найцікавіший. Я пізнав нашого селянина, ту просту, але мудру й віддану обов’язкові "мужву", яка з тихим геройством несе себе в офіру ідеалові Вітчизни; пізнав і галицьку інтелігенцію, цих — здебільшого дійсних "полупанків", яким — гадаю — ніколи не дорости до своєї "мужви", бо занадто поточив їх австрійський "Цісарсько-Королівський" гелер, як і інші нації, що були під австрійською владою. Але про цей період не можна щось сказати в двох словах. Якщо нам доведеться зустрінутись ще, й Ви не скажете мені: "Кинь перо, бо ти — нездара!" — то я з особливим смаком записав би історію мого життя під час перебування на фронті, а також і ті нові враження від Європи під час мого другого в ній перебування...
Далі Ви знаєте: коли стукнула по голові царську Росію велика революція,— я був в гурті тих українських емігрантів, що першими з Галичини проскочили додому. Зробив я це вже знайомим мені шляхом: пішов в полон до наших.
Хто міг би розповісти Вам мою радість, змалювати те щастя, що я переживав на рідній і вже "своїй" землі, повернувшись, як справжній "блудний син", до Рідного Краю, після трьох з половиною років блукання по всіх п’ятьох частинах світа! Я ж бо прийшов саме в час загальної радості! Я зробив бліду спробу виложити мої почуття на папері. Цей тихий спів моєї Великої Радості Ви знайдете між записками.
Дома я пірнув в роботу з головою. Мені не треба було шукати праці,— вона сама знаходила мене, бо, крім того, що я горів бажанням працювати, я за цей час мандрів таки дечому й навчився, що тепер враз придалося.
Насамперед (я ще й досі люблю це слово, яке так часто вживав в своїх записках!) я зустрів свого любого побратима Ярослава. Наша зустріч відбулася в вестибюлі Київського Купецького Зібрання, де він контролював вхідні квитки Першого Національного Конгресу. Він не буде гніватись на мене за це порівняння, але, дійсно, на сходах цього будинку майже повторилася сцена, яку я вже пережив в обержі "Чорний Лебідь" в Сіднею, коли, повернувшись з одної подорожі, спричинився до невиконання обов’язків чесним робітником Глобом. Так і тут, моя несподівана поява при вході в залу Конгресу збила з пантелику Ярка, й ми з ним не певні, що через нашу зустріч, на Конгрес не проскочило кілька людей без делегатської картки... Хочу думати, що Ви станете на позицію містера Мака Фліта й виправдаєте Ярка...
Конгрес, військові з’їзди й урочиста вистава "Гетьмана Дорошенка" в театрі Садовського, де був момент височенного національного підйому, перевищений хіба моментом читання І-го універсалу Центральної Ради на військовому з’їзді. Далі — відкриття Академії Мистецтв і подібні історичні й святочні моменти проходили на моїх очах. Писати про це не можна без теплих сліз великого екстазу. Але нема чого й писати: в ті незабутні часи моє серце билося в один спільний такт з Вашим. Тільки в своєму серці я завжди бачив одну чорну цятку: чом доля не судила дожити до цих величних часів моїм стражденним рідним?..
Між іншим, я бачив Вас на тій незвичайній виставі "Дорошенка" в томy маленькому гуртку цивільних людей, яким пощастило бути на цьому спектаклю. Але я ніяк не міг Вас впіймати, хоча був навіть в уборній Миколи Карповича, й — додам на згадку про минуле — і в цей раз не дозволив собі сісти!..
Весь той вихор, що закрутив мене в громадській та військовій роботі, яка не давала мені заснути повних чотири години на добу,— до того мене зім’яв, що я на якийсь час згубив владу над своїми нервами. Отож, саме перед моїм від’їздом на відпочинок до Полтави, я й мав прийти до Вас. Та зо мною був такий прилад мозкових спазмів, що я не міг вийти з хати й негайно по ньому виїхав.
В своїй "щілинці в моху" я пережив часи тихого суму й велике горе. Сум, окрім згадок про радісне й безжурне минуле, навіяла на мене моя рідна Харитина. Бідна бабуся, закинута й забута, під впливом скрути військового часу стала немічна до краю. З чималими труднаціями я пристроїв її до шпиталю, де вона й померла цими днями. Ще нема й тижня, як я повернувся з Полтави, куди їздив її поховати й щиро оплакати. Її легендарний дукач, що вона заповідала мені, буде вічною згадкою про цю добру душу.
Друге горе зазнав я, побачивши свого вірного Самзная нещасним інвалідом. Ще давно перед цим він загризся з якимсь собакою, що заблудив до нашого подвір’я. Мої квартиранти почали їх розбороняти, але ж герць був такий завзятий, що нічого не помагало. Тоді пан Михайленко вхопив ланцюг, що був біля колодязя, й почав ним бити собак. Видимо, тяжкий удар прийшовся й по передніх ногах Самзнаєві. З того часу він майже безнастанно шкутильгав. А взимку минулого року якось до двору заскочило чиєсь порося. Свині завжди були найбільш ненависними істотами для Самзная. І тепер, в запалі зненависті він забув про свої хворі ноги, прожогом кинувся до ворога, й, не добігши до нього, упав з страшним криком. Його обидві ноги переломились. Ні кватиранти, ні навіть Харитина не догадались покликати лікаря, й у бідного пса зломи кісток зрослися так, що він вже більше не міг ступити на передні ноги. Коли я приїхав, то мені не сила було бачити свого вірного товариша дитячих літ: це був тільки кістяк колишнього Самзная, й цей кістяк з страшною для себе мукою міг ходити, чи — певніше — міг пересуватись, тільки стоячи на задніх ногах. Коли ж він лягав, то не міг встати й лежав на однім боці, аж поки його не підводили.
Після того, як Харитина пішла до шпиталю, він став цілком moriturus. Я послухався поради Олекси Івановича (який вже тоді повернувся з заслання) й узяв на свою душу тяжкий гріх отруїти вірного свого пса, щоб вкоротити його пекельні муки.
Ніколи, до самої смерті не забуду я його останнього погляду, повного жаху, одчаю й любові, який він кинув на мене, коли стрихнін дійшов до його серця! Мені здається, що навіть на фронті я не бачив такої трагічної смерті...
Як колись покійний Фрицхен поховав свого "Поппі", так і я поховав свого Самзная під нашим рідним горіхом.
Ну, що ж розповісти Вам ще?
Про Назара, який поїхав комісаром на свою Харківщину, знаю, що він так перевтомлюється, що дуже недавно мало не втопився в купелі, бо заснув у воді.
Кілька разів я писав пану Зуарабу, але мої листи його не знайшли. Зате Хахан, той, що співав "про чорний х-л-е-е-б", мого листа відібрав, а у відповідь написав літерально так: "Паздравляю! А что, не я тибе гаварил? Будем жіть, как хатим!"
Розуміється, про тих, що зостались в Австралії, не маю жодних відомостей, але дуже часто згадую їх, а особливо містера Патрика та бідного Папаянца, що так страшенно рвався додому.
У Києві, коли я нікуди не виїжджаю, увесь час живу у Скибенків. Кость Іванович часами ще й досі глузує з мене, що я послав йому з Каїра "занадто дешевих антимахусів", які зовсім по партацькому було зліплено з шматків "махаона". Людмила Петрівна любить мене й Ярка однаково й завжди говорить, що в неї тепер стало два сини.
Про "малороса" — доктора Вершинського Ви, певно, й самі знаєте. Тепер він уже не "малорос", а щирий патріот, українець. Подивилися б Ви на нього, з яким захопленням та завзяттям він переводить українізацію лікарів, та як невтомно працює над медичним словником!..
З його славною донькою Тіною, що колись врятувала мене від самовбивства, ми зустрілися, як рідні. Я був незвичайно щасливий, довідавшись, що вона має гарного чоловіча, також лікаря, з яким зазнайомилась в Українському Лазареті, що був в Українському Клубі під числом 9. Через те її чоловіка в родині, жартуючи, зовуть "Дев’ять". Я радію цьому ще й через те, що по тих листах, що я відібрав від Тіни, я боявся, щоб вона не спинила своєї уваги на Вашому покірному слузі...
Про інших старих знайомих писати не буду: вони увесь час були у Вас перед очима. Кортить мені згадати тільки про одного чоловіка, до якого я почуваю справжню "ідіосинкразію", як кажуть лікарі. Це — мій "дражайшій дядюшка", або, як його зве Ярко,— "мочеморда". Я сам на одних зборах мав нагоду переконатись, який з нього став "щирий" українець. Він бив себе в груди й гукав "істотним" голосом:
— "Ми — старі українці, що завше тримали високо прапора ще в нашій старій громаді, тепер зосталися за флагом. Всюди бачимо самих жовтодзьобих свистунів, з якими про автономію навіть говорити не можна, все "самостійники"!..
Ярко не любить його дужче, як я, й каже, що "дядюшка" належить до партії "К. В. Д.", тобто "куди вітер дме". Я не можу з цим не погодитись, та мабуть і Ви також...
Ну, годі. Крапка.
Повним серцем вітаю Вас, міцно стискую Вашу руку й дякую Вам за все, що Ви для мене зробили й зробите. Ваш серцем
Максим.
P.S. Записок своїх я майже не виправляв. Тільки, як лежав у Відні в шпиталі, то перечитав та поробив деякі примітки. М. К.
Київ, р. 1918, 13/І"
* * *
Я також не виправляв тексту записок Крушенка, навіть часом непоправно наведених ним цитат, й друкую все так, як він написав. Спочатку я хотів був погладити мову в перших частинах, але, помічаючи, як автор сам чистить її в дальших, залишив і те без виправки. Тільки я мусив дещо випустити: це — характеристики тих чи інших визначних або добре знаних загалові наших людей, яких не можна було б приховати навіть під вигаданими прізвищами; опустив листи Тіни, а також майже все листування з Гільдхен, з огляду на його інтимний характер. Крім того, я дозволив собі поділити матеріал зшитків на окремі періоди.
Випускаючи цю книгу, я найбільше шкодую, що з причин технічних не можна було умістити всіх малюнків та фотографій, які зробив сам та назбирав в дорозі навколо світа "Український Чмелик". А ще більша шкода, що багато їх попсувалося в довгих переїздах по світу...
А через те, поки не вирівняються світові відносини, доводиться на якийсь час відсунути видання другої готової праці М. Крушенка — "Природа та люди Австралії".
КІНЕЦЬ
[1] Двірець — вокзал (застар.).
[2] Челюсті — вихiд хатньої печi у виглядi арки мiж припiчком i внутрiшньою частиною печi.
[3] Машталір — візник.
[4] Атрамент — чорнило.
[5] Куфр — тут валіза, від нім. Koffer.
[6] Растреллі Бартоломео (1700–1771) — італійський архітектор.
[7] Офіра — жертва.
[8] Аркас Микола Миколайович (1853–1909) — український культурно-освітній діяч, письменник, композитор, історик.
[9] Гицель — особа, що займається відловлюванням безпритульних тварин
[10] Хина — Китай (застар.).
[11] Вочевидь йдеться про маніфест 19 лютого 1861 року, яким скасовувалося кріпацтво.
[12] Сливе — майже (застар.).
[13] Царина — околиця, край села.
[14] Саж — місце за перегородкою в хліву, куди саджають свиней.
[15] Люстро — дзеркало (застар.).
[16] Теплина — температура (застар.).
[17] Підсоння — Незатінене місце, що освітлюється й обігрівається.
[18] Кандьор — рідка каша.
[19] Я тоді дуже помилився: Шульц говорив про русалку Лорелею, яка своїм чарівним співом приманювала рибалок на Рейні. (Німецька легенда). М. Крутенко (Відень).
[20] Січинський Мирослав Миколайович (1887–1979) — український громадсько-політичний діяч. На знак помсти за кривди місцевої польської адміністрації українському населенню краю та фальсифікацію нею виборів до австрійського парламенту 12 квітня 1908 застрелив у Львові галицького намісника Анджея Потоцького в його робочому кабінеті.
[21] Вочевидь слово йдеться про цей жарт:
"Солдат пізно вернувся на квартиру з муштри, просить їсти.
— Отам,— каже господиня,— в печі у ринці, то достань собі сам.
— Та я, може, перекину.
— Бери-бери, воно не розіллється.
— Як же його їсти?
— Бери в руки та й їж.
— А що воно се таке?
— Ат, жери мовчки!
— Гарні твої жеримовчки! Жаль тільки, що мало".
[22] "Поки людина чогось допоминається,— мусить робити помилки". (Ч. 1. "Пролог в небі".)
[23] З пісні Маргарити з опери "Фауст".
[24] По-польському — піч, груба.
[25] Це я тоді був не второпав — галичани раз-у-раз кажуть: "цілую руці, цілую руці". Коли ж це говорити швидко, то, справді, вчувається, наче: "цю-ці, цю-ці!"
[26] "На щастя!" — вислів чеського привітання.
[27] Пачкар — контрабандист (застар.).
[28] Варган — щипковий музичний інструмент.
[29] Так, пане!
[30] Сутерен — підвал.
[31] Цмок — вогненний летючий змій.
[32] Вінда — ліфт (застар.).
[33] Тут помітка: поділ по класах спуску залежить не від жадання туристів, а від того, скільки їх в гурті. При малому числі — огляд ІІ-го розділу.
[34] Поліцая.
[35] Патрон — покровитель, хазяїн.
[36] Вибачте! (по-польському).
[37] Гауптман — військовий чин, ніби наш осавул.
[38] Німців, Німців і Німців.
[39] На що? Чому?
[40] Zahrada (а не "загорода") — сад; називається цей сад "садом Кінського", на честь відомого чеського графа Кінського.
[41] Сем — сюди!
[42] Це все — вітальні слова чехів, а "кулібам" — це також скорочено (як галицьке "цю-ці") — "руку лібам" — тобто "цілую руку".
[43] Haupt-Bahnhof — головний двірець.
[44] Дірект — просто, без пересідання.
[45] "Я нічого не розумію"
[46] "Прошу вас, пане"!
[47] "Прошу, послухайте, щоб".
[48] Ersatz — підробка, імітація.
[49] Спритний хлопчина; молодець.
[50] Англійський сад.
[51] Олов’яну.
[52] Допіру, тільки-шо.
[53] Перед цим, раніш.
[54] Початок національної німецької пісні.
[55] Забавка: "Чорний Петро".
[56] Пані, відчиніть!
[57] Музичний вступ до опери.
[58] Господиня, що винаймає кімнати.
[59] Хутро, що пані носять на плечах.
[60] Тікет — пароплавний квиток, або "шіфс-карта".
[61] Буршами в Німеччині зовуть студентів.
[62] "...І сам я не знаю, від чого
Нудьга обгортає мене?
Для чого я згадую завше
Повір’я колишнє, смутне?!"... (З пісні "про Лорелею").
[63] ...Бідна моя голівонька
Зовсім збожеволіла,
A мій нещасний розум
Немов розірвано на шмаття...
[64] Chaise-longue — довгий фотель; подібний до канапи.
[65] Brücke — міст (по-німецькому).
[66] Беклін — всесвітньо-знаний артист-маляр.
[67] "Не говорить по-англійському".
[68] Швейцарсько-німецький жаргон, як "patois" — жаргон швейцарсько-французький, відмінний від мов німецької й французької.
[69] "All right" — по-англійському "дуже добре".
[70] Chambre — кімната (по-французькому)
[71] Так зовуть французьких босяків.
[72] Мушу тут зазначити, що, коли я комусь оповідав мої швейцарські пригоди,— то кожен дивувався й говорив про уславлену швейцарську красоту природи та всім відому чесність швейцарців. Можливо, що мої враження випадкові, але ж все, тут написане,— дійсна правда, на жаль, пережита мною особисто. (Відень. 1916 p. М. Крушенко.)
[73] "Si Paris avait la Cannebiere, Paris serait un petit Marseille".
[74] "Взагалі" по німецькому, англійському, чеському, польському, французькому.
[75] Котвиця — якір.
[76] Sansculotte — безштанько (фр.).
[77] Чентезим — дрібна італійська монета.
[78] Кава з кригою.
[79] Wine — вино; Fish — риба; Salt — сіль; Ham — шинка.
[80] Бороди, що ми бачимо на малюнках єгиптян, були причіпні, бо єгиптяни завжди чисто голились.
[81] Кабиця — зроблена з каменю чи глини відкрита пічка в землі.
[82] Кляштор — монастир (застар.).
[83] Шабатурка — скринька, коробка.
[84] Пакіл — кілок (застар.).
[85] Коєць — клітка для тварин (застар.).
[86] Я, та мабуть і містер Геб, в той час те не знали про великі німецькі човни напр., "Deutschland", збудовані вже під час війни, що важать більше 120 000 пудів.
[87] Військова практика показала, що сітка не має для човна великої небезпеки, бо пориналки часто проходять попід нею.
[88] Тобто "геєна вогненна" (бурсацький дотеп).
[89] Коч — автомобіль.
[90] Спільній стіл у їдальні.
[91] Буквальний переклад: "Гауптман переслав Японії. Шукає листів грошей".
[92] Писала, пишу.
[93] Голодранці.
[94] Касарня — букв. казарма.
[95] Ганьба, сором, (англ.).
[96] Японська національна одежа, на зразок попівської ряси.
[97] Листи до зажадання.
[98] Чи ви себе добре почуваєте? — Дякую вам, дуже добре. Я щасливий!
[99] Найвища гора в Японії, біля Йокогами.
[100] Тут трохи сплутано. Японці додержують релігійних вірувань буддизму та сітоінизма; а приписи жіночого послушенства мужчинам взято з релігії Конфуція, що тепер в Японії майже не має наслідувателів.
[101] "Біла Айстра".
[102] Мева — чайка.
[103] 28 червня 1914 року в Сараєві серб, на прізвисько Прінціп, убив наслідного австрійського принца Фердинанда Габсбурга та його жінку.
[104] Нотою зветься лист уряду одної держави до уряду другої.
[105] Уперті вітри.
[106] Робітники (по хинському).
[107] Часами декому доводилося бачити альбатросів і в північних морях, між Азією та Америкою.
[108] Ego — я ; ille — він; nasus — ніс, sanguis — кров. Secundum — по, servis — раби, et — й, vos — ви, bibere — пити; а все вкупі складає таку українську фразу-жарт: "по-ра-би-й-ви-пити!"
[109] Заходьте!
[110] "Дядю! Вечеря!" (по-чеському).
[111] Hned — зараз (по-чеському).
[112] Оповідати.
[113] "А що, якби?"
[114] "Я тільки нюхаю, матусю!"
[115] Dandy (денді) — шиковитий панич (по-англійському).
[116] Англійці не вживають виразу "ти", навіть і скотині говорять "ви". Тільки в урочистих випадках, наприклад, король, може комусь сказати "ти", або так звертаються до Бога.
[117] Це були книжечки, видані галицькими москвофілами ("хрунями") покрученою московською мовою ("язичієм").
[118] Побачення, умовлена зустріч (франц).
[119] Ватерлінія — смуга на тулубі судна, нижче якої воно не повинно осідати у воду.
[120] Маймун — мавпа (по-перському), шайтан — чорт.
[121] "Собачий батько!" (по грузинському).
[122] "А що, дядечку, колиб ти не їхав?"
[123] По народному перепису з 3/IV 1911 року в Австралії було всього 4 455 005 мешканців.
[124] Жартівлива назва англійців від перших літер Great Britain.
[125] Гелер — дрібна австрійська монета; "Цісарсько-Королівський" — державний, царський.
[126] Присуджений до смерті (латинське слово).
[127] Органічний природжений одворот.