«Завертка» Олександр Кониський

— Вичитає, помолиться...

— Ти ж кажеш: ся козявка від бога?

— А вже не від чорта...

— Дак коли від бога, дак і піп нічого не вдіє.

— Не попа, дак ворожбита позовіть, нехай заговорить! Іван аж пирснув зо сміху.

— От ви смієтесь,— сказав образливо дід,— а позаторік у Шаповала отак само було: напала козявка на тютюн, привезли ворожбита, він положив у питунчик жару, посипав чогось на жар, обкурив по рядкам, заговорив, немов рукою зняло: уся козявка передохла.

Іван перестав сміятися і з цікавістю спитав у діда, чим курив ворожбит?

— Про те не знаю, не питав, та хоч би й спитав, дак хіба він скаже? — відповів дід.— Та те куряво — пуста річ, то він так, аби очі відвести; уся сила в заговорі.

— Де той ворожбит живе? — спитав Іван. Дід відповів. Іван глянув на мене, ніби питаючи, що я гадаю? Я всміхнувся:

— От коли б ми з тобою знали зоологію да ентомологію, дак би й не посилали за ворожками,— промовив він до мене.— А то, бач, вчилися праву, а довелось господарство править... І не тямимо нічого... козявка від бога... попа на неї треба або ворожку...— Іван докірливо хитав головою...

— Може б, ліпше було, паничу, не займать козявки,— сказав дід.— Тепер вона наїлась, сидить собі в одному місці, а то як розворушимо її да розлізеться по всій плантації,— більшої шкоди коли б не добуть...

— Да ти ж сам радиш до ворожки.

— Я не раджу, тільки так кажу. Добре, як заговорить, а як часом ні? Може, се й не така козявка, як була в Шаповала... По-моєму, нехай вже отсі рядки їсть...

— А поївши отсі, далі нехай лізе?.. Ах ти голово!..

— Воля ваша! Про мене... а я так сужу: козявка, як і чоловік; коли він сидить на своєму місці, ніхто його не тривожить, не голодний він, дак який його враг понесе шкодить?..

— Говори!

— Так по-моєму... а проте... воля ваша, ваше добро, як знаєте... А я знов-таки гадаю: і чоловік, і звір, і козявка — коли голодні, дак і зліші, і більше шкодять...

— Нехай, мабуть, привезе ворожбита; нехай покурить; побачимо, чим він куритиме, то й собі знатимемо,— обернувся до мене Іван.

— Без заговору, паничу, куряво не поможе!.. Тут сила не в куряві... молитву чоловік знає,— говорив дід, ідучи слідом за нами до гребців. Пройшли гоней двоє мовчки: по виду видно було, що козявки і тютюн не дають Іванові спокою.

— Там і в житах у нас не все благополучно,— промовив наче нехотя дід Трохим.

Іван зупинився і спитав:

— Спаш?

— Ні, не спаш! Коли б спаш, то ще б байдуже,— відказав дід.

— Та що ж там таке? Може, вилягло жито?

— Ні, не вилягло! Чого йому вилягати? У людей і густіше буває, та не вилягає.

— Ну, дак що ж там? Кажи вже швидше!

— Там таке, що хто його знає, як і казати; може, нехай вже токовий скаже.

Іван аж розсердився та до мене:

— Бачиш, що за народ? От і живи з ними, і хазяйнуй! Ти, діду, не чоловік, а просто варивода! Коли почав, дак кінчай. Що там неблагополучного в житах? Жук? Муха? Чи що?

— Од жука бог милував, і мухи не чутно... Та се, паниченьку, не моє діло, а токового.

— Тьфу! От чоловік! Кажи що там? — сердячись, крикнув Іван.

— Там... бодай його й не казати! Там завертку якась зла душа завернула...

— І тільки? — Іван розреготався.

— Мало хіба сього! — відповів дід понуро.

— Хтось завернув, а я відверну.

— Не допусти вас господи до сього, паничу! Як се можна! — сказав дід жахаючись... Не доведи вас господи! Щоб у вас, не до вас кажучи, тьфу, тьфу, тьфу! Руки вивернуло?.. Не доведи мати божа... Тут без ворожбита не можна...

— І знов ворожбита! — відповів Іван, махнувши рукою, і пішов мовчки.

Гребці садовились обідати, було їх душ, може, з сорок, більш жіноцтво; поміж чоловіками-кидальщиками манячили і сиві вуси, були й парубки.

— Помагай бог! День добрий... з суботою вас! — поздоровкалися ми до гребців.

— Дякуємо, і вас поздоровляємо.

— Хліб да сіль.

— Просимо з нами.

— Що там, Семене, у тебе в житі? — спитав Іван, обернувшись до високого, широкоплечого чоловіка літ зо сорок, з довгими чорними вусами, котрі лізли йому за пазуху, у розхристану сорочку. Семен підняв трохи бриля і почухав потилицю.

— А ви вже, діду, не втерпіли, розблаговістили! — промовив Семен докірливо, дивлячись на Трохима.— От язик, і на припоні його не вдержиш! Чому я не мішаюсь до вас і мовчу про тютюн?

— Про мій тютюн нічого сказати...— відповів дід токовому...

— Нічого! Лучче б ви мовчали, а то як скажу при людях...

— Говори! Говори! Ну говори! Що ти скажеш? Ну? — приставав дід.

— Годі вам! — озвався Іван.— Та завертка, чи що?

— Завертка! Завертка! Отеє нехай бог милує!.. Мати моя божа!.. Завертка! — загомоніли разом гребці з страхом...— Завертка! Се так!

— Треба, паничу,— озвався гуменний до Івана,— за ворожбитом посилать, або пропаде жито.

— Чого воно пропаде? — питає Іван.

— Звісно чого: прийдеться або одкосить на цілі гони, да тоді запалить те, де завертка, або так покинуть, бо з заверткою, доки вона нерозвернена, ніхто жать не піде.

— Авжеж! Авжеж, ніхто! — загомоніли гребці.

— Навряд, паничу, чи піде хто жать,— заговорив поважно сивоусий чоловік.— Се річ небезпечна! Як можна! Доки не розвернута завертка — жать не можна.

— Дак я її розверну,— каже Іван.

— Боронь вас боже! — скрикнули гребці.— Як се можна! — І пішли розказувати всякі пригоди про завертки: у тієї руку звело, у другої ручки вивернуло; таке несли, що аж бридко слухати.

— Кромі ворожбита, та ще й не всякого, а вмілого, що знає заговорить завертки, ніхто не може розвернути,— говорив поважно сивоусий чоловік.

— Отже, я розверну, хоч і не ворожбит! — озвався молодий парубіка.

— Ось ну, ну! Попробуй, чи не розверне у тебе очей або в'яз,— застрекотіли дівчата.

— Куди тобі, плювагому! Смоктав би свою носогрійку та не шився не в своє діло,— наставляв дід Трохим.

— Отже, розверну!

— Мовчи, заволоко! — строго озвався сивоусий.— Думає, блазня, що воно вже й теє... Думає, що коли за Десну волочився, дак вже й розуму набрався... Якраз!.. Чого не дала мама, не купиш і в пана... Розверну!.. Як зверне тобі набік в'язи, тоді знатимеш "розверну"...

— Чого ви, діду, сердитесь? Хіба я вас займаю?..

— Не серджусь, я правду кажу! Не лізь поперед батька... Хіба ми дурніші від тебе одного, чи що? Ми вік звікували, а в нього молоко на губах не обсохло, а він "роз-верну"... Ось я то не я... Тьфу! Блазень!..

— Блазень і єсть,— вмішалась одна підстаркувата молодиця,— а туди ж лізе!.. Яйця курку хочуть вчити... Не тобі старих людей учить, не тобі переучувать...

Трохи-потроху усі гребці накинулись на смілого парубіка: хто лаяв його, хто докоряв, а дівчата підняли його на глузи. І господи! Як вони його висміювали, чого-чого не вигадували, до чого його не рівняли! Парубіка не витерпів: взяв бриль і пішов геть собі...

— Тю! Тю! Тюкайте люде на новика, тюкайте!

— Тю! Тю!

— Бач який новик об'явився! Старе хоче ломать, а нове заводити! Не діждеш... руки короткі! — торохтіли молодиці.

— Без ворожбита, паничу, діло не обійдеться,— провадив сивоусий,— інакше ніхто не прийде до вас жать... Се таке вже діло, так заведено з дідів і прадідів.

— Я візьму женців з другого села,— каже Іван.

— Беріть, воля ваша; поки не знатимуть, то й прийдуть; а довідаються про завертку, дак тюпки назад побіжать... Згадаєте моє слово.

Гребці розкотились спочивати на валках свіжого пахучого сіна, а ми з Іваном і з гуменним пішли подивитися на завертку.

Так сказать, як добра жменя жита була перекручена. Гуменний показав, скільки доведеться покинуть або спалить на корені жита, коли не розвернуть завертки.

— Тут кіп на десять жита буде,— сказав Іван, обійшовши те місце, що обвів гуменний.

— Може, й більше набереться, жито густе,— відповів Семен.

— Так шкода ж! Мало хіба? Подумай сам, сто пудів жита пропаде...

— Велика шкода! Бодай йому кишки да ковбик перевернуло!.. Щоб його з круга-світа звернуло, хто отеє завернув!

— Мабуть, треба за ворожбитом? — сказав до мене Іван всміхаючись.

— Проти вітру піском не посиплеш. Очевидно, ліпше ради забобонів викинути одного карбованця, ніж п'ятдесят. Посилай за ворожбитом. Я зроду не бачив, як розкручують завертки, цікава річ...

Іван мовчав: видно було, що йому і жита жаль, і коритися забобонам прикро.

— Коли вже посилать, дак треба на ніч,— промовив Семен.— Дак, по-моєму, як повечоріє, нехай Кузьма бере безклубу да сурмачку, та парою і ще на ніч.

— От таке ловись! Тьфу!.. Вдоволяй забобони!.. Ой люде, люде!..— бурчав собі Іван.— Нехай їде! — відрізав він Семенові не то з серцем, не то з огидливістю.

(Продовження на наступній сторінці)