Певна річ, що було перше, бо сам закоханий поет не висловлює фактів інших, опріч гри в карти: а сього вельми мало на те, щоб признати женщину, що вона похитнулася і стала "порожнечею". Нарікання Шевченкове вирвалося під впливом іншої причини, котра "так приголомшила його, що, як каже він у тому листі, я ледві розпізнаю біле від чорного ".
Ми не маємо жодної основи на те, щоб запевне сказати, як приймала Агата Омелянівна Тарасове почуття? Навіть не скажемо, чи вона відала напевно, що поет її кохає? Знаємо тільки, що вона вважала на пащиковання і скоро довідалася, що новопетровські "сороки" заходжуються клепати про неї язиками, вона так остереглася, що такої обережності не вжила б людина, яка глибоко кохає.
Агата Омелянівна майже щодня під добру погоду ходила гуляти біля форту, ходив інколи з нею і Шевченко. Ходили вони на киргизькі гробовища. "Я, — каже вона в листі до мене, — рада була ходити з Шевченком; він умів на могильних пам’ятниках киргизів розбирати, що визначає та чи інша річ, зброя чи струмент, який зроблений на пам’ятнику. З них Шевченко розумів, чим той чи інший померлий займався за життя, коло чого працював? Та й взагалі під час /367/ прогулок у Шевченка, яко у людини освіченої, ніколи не бракувало теми задля цікавої бесіди. Завжди, було, він здіймає бесіду, геть далеку від дрібних інтересів щоденного занадто дрібного життя новопетровської людності. Таким чином, прогулки наші тяглися довгий час, аж доки я не довідалася, що про ті невинні прогулки наші починають клепати недобрі речі. Раз якось прийшов до нас лікар Нікольський і розповів мені, ніби жартуючи, що Шевченко закоханий у мене, і коли я бажаю, дак він покаже мені те місце, де Шевченко або стоїть, або ходить, дожидаючи, доки я не вийду на прогулку, і в яку сторону я піду, туди невідмінно піде і Шевченко. Мені зробилося з того так прикро, що я перестала ходити на прогулку з Шевченком. Він вельми тому дивувався, але я ніколи не висловила йому дійсної причини".
Не можна не гадати, що таке поводження Агати Омелянівни вразило Шевченка більш, ніж гра її в карти, і значно охолодило його кохання; хоча й без того б кохання його неминуче повинно було охолонути. Не ті вже года були! В пошматованому серці поета не можна було довго і з однаковою силою палати огню кохання. А проте до самого виїзду Шевченка з Новопетровського між ним і Агатою Омелянівною збереглися найліпші дружні відносини. За місяць до виїзду він писав у своєму журналі 736: "В саду літня резиденція нашої комендантки, і я тепер увесь вільний час перебуваю там у родині Ускових. Оце єдиний мій спочин і розвага в оцьому глухому і огидливому закутку-форті".
736 Записки... — С. [15. (Запис від 16 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)]
XIII
Під кінець літа р. 1854 генерал Фрейман приїздив з Оренбурга ревізувати Новопетровський форт. Усков представив йому Шевченка і розповів про безталанну долю його. Фрейман розглядав Шевченкові малюнки, зроблені ним нишком, потай людей, в землянці. Малюнки сподобалися генералові. Художник прохав його прийняти один на спомин. То була акварель Ніч.
Усков звернув увагу Фреймана, що Шевченка конфірмовано з правом вислуги. Пробувши більш семи років простим жовніром, художник тим самим, не говорячи вже про заслуги його в експедиції Бутакова, придбав право вислуги /368/ хоч на унтер-офіцера. А се значно поліпшило б долю художника: ставши унтер-офіцером, він чимало б спекався деяких тяжких обов’язків звичайного солдата, а головна річ — се був би перший ступінь до визволення з неволі.
Фрейман, розділяючи думки Ускова, взявся клопотатись в сій справі і, вернувшись до Оренбурга, зробив подання до графа Перовського. Вже ж не тільки у Шевченка, але і в Ускова була певна надія, що за протекцією Фреймана поет небавом стане унтер-офіцером. Але час минав, а з Оренбурга не приходило про се жодної звістки. Нарешті вже в квітні прийшла вона — і чорною хмарою темного суму розвіяла Тарасову надію. От що читаємо в листах його того часу. "Торік, — пише він до Плещеєва, — генерал Фрейман вдався з поданням, щоб мене зробили унтер-офіцером. Оцією убогою надією я жив до кінця березіля сього (1855) року. Коли ж перед самим Великоднем (Великдень того року був 27 березіля) пошта привезла сюди приказ майора Львова (батальйонного командира), щоб мене взяли в руки та до приїзду його сюди зробили з мене фрунтовика на зразок, а інакше — щоб я ніколи не сподівався поліпшення моєї долі. Гарно зустрів я великдень! Минули свята, а по святах з мене, 50-літнього діда 737, щодня по вісім годин тягнуть жили, муштруючи" 738.
10 квітня він пише до Броніслава Залєського: "За вісім літ, здається, можна було б звикнути до всяких невдач і до всякого нещастя. Отже, ні! теперішнє горе так страшенно розтурбовало мене, що я ледві собою володію. Я досі ще не спроможуся прийти до пам’яті... Так мене приголомшила оця невдача, що я ледві відрізняю біле від чорного" 739.
737 Тоді Шевченкові йшов 42-й рік.
738 Основа. — 1862. — Кн. V. — С. 7 — [8].
739 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 621.
"Яка була причина тому, — питається поет, — що незгода майора Львова переважила подання генерала Фреймана?" Оце питання і донині стоїть без відповіді певної. Сам Тарас на порозі вже з своєї "широкої тюрми" відповідав собі так: "Запевне не відаю, чому повинен я дяковати, що за десять років не зробили мене навіть унтер-офіцером? Чи тій упертій антипатії, що сидить у мені до військового стану, чи моїй "хохлацькій" нестеменній завзятості? Мабуть, і тій, і другій. Того, довіку незабутнього дня, коли мені вичитали конфірмацію, я сказав сам собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили. Не тільки глибоко, а хоча б /369/ навіть по верхам, я не вивчив ні одного артикула з рушницею. І оце влещує моєму самолюбству. Я й подумати боявся, щоб походити на бравого солдата" 740.
Відмовляння зробити Шевченка унтер-офіцером стає нам за свідка, що фраза, ужита в царскій конфірмації "с правом выслуги", була ужита так собі, для людського ока, а зреалізовати її не можна було без призволення на те якого-небудь батальйонного командира!
Тоді саме, коли Львов і Перовський вбили в Тарасовому серці надію на поліпшення долі його тяжкої, зробивши його унтер-офіцером, стався такий факт, з якого не можна було Шевченкові не перейнятися повною надією на визволення з неволі.
18 лютого р. 1855 помер цар Микола, чоловік, упереджений проти нашого поета. Оцарював цар Олександр. Річ звичайна, що нове оцарювання приносить амністію покараним. Вже ж кому більш, як не Шевченкові, можна було сподіватися амністії? Нового царя виховував той самий поет Василь Жуковський, що так багацько сприяв викупу Шевченка з крепацтва. Не можна не гадати, що Олександр II, ще як був наступником трону, чув від Жуковського про Шевченка, відав, що усе "злочинство" Шевченкове були "баламутні вірші", тямив, що поета покарано на грунті чисто літературному і покарано незвичайно жорстоко. Значить, він розумів, що найпростіша справедливість вимагає якомога швидше знівечити велику батьківську неправду.
Перший маніфест новий цар видає на Великдень 27 березіля р. 1855. Ні залізниць, ні телеграфу тоді до Оренбурга ще не було, через те звістки приходили вельми не скоро; наприклад, у вересні того року в Новопетровському форті ще не відали змісту маніфесту і не знали, хто саме підійшов під амністію. Шевченко 25 вересня питався у Залєського 741: "Чи царський маніфест не забув про мою долю?"
740 Записки... — С. 19. [(Запис від 19 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III.)].
741 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. III. — С. 614.
Але марна була твоя надія, наш великий страстотерпче! Маніфест минув тебе, і твоє наболіле серце зовсім справедливо виливає кривавий жаль! Тарас був певен, що коли не визволять його зовсім з неволі по маніфесту, так щонайменш зроблять унтер-офіцером! Трохи що не цілий рік він жив тієї надією і "страстний тиждень перед Великоднем р. 1856 перебув він у найнеспокійнішому, в найтяжчому сподіванню. "Впродовж великого посту, а найпаче на /370/страстному тижні, — читаємо в листі його до графині Анастасії Толстої 742, — коли у нас почалася комунікація водою, я все ждав пошти з Оренбурга. Вона повинна була привезти мені визволення по царському маніфесту з приводу оцарювання нового імператора. І що ж?.. Мене не призначили до царської ласки. Мене не виписали з реєстру мучеників! Про мене забули! Гірко, та ще й як гірко одержати отаку-от тяжку звістку, та ще на такий великий день (Великдень того року був 15 квітня). Се страшенний глум долі, що карає мене. О, не приведи, Господи, нікого, щоб так, як я, зустрів оцей великий, радісний день. Безнадійна звістка так була придавила мене, що я був близько до розпуки. Скорботно! невимовно скорботно!.." Тяжка журба безнадійності так була обгорнула душу страдальника, що він і за п’ять тижнів не визволився з-під її впливу. Та таки нікому й нічим було розважити його. Кохання його потроху хололо, погляд на паню Ускову охмарився, і треба, неминуче треба було чимсь і якось угамувати тугу. 20 мая в листі до Осипова 743 Тарас пише-ридає: "14 квітня прийшла з Оренбурга звістка, що забули подати подання, аби з поводу нового оцарювання зробити мене унтер-офіцером. Оця тяжка звістка так мене приголомшила, що я не тямив, що й діяти з собою. Справу сю я вважаю яко діло зовсім скінчене. Да хіба ж можна було інакше гадати! Овва! царська ласка була про всіх, та тільки не про мене. Огидливий глум лихої долі".
742 Русская стар[ина]. — 1874. — Кн. X. — С. 287.
(Продовження на наступній сторінці)