Між царських полків і т. д.
Оці вірші "вшковорив" би Шевченко під час Кримської війни (1853 — 1856) і подаровав їх якомусь українцю, що був "в составе конноказачьего № 2 полка!!" Згадаймо тільки, що Шевченка під час тієї війни мордовали в Новопетровському форті, а зорганізовані тоді українські козацькі полки зараз же рушили до Петербурга. Цікава річ — яким чином, сидячи в Новопетровську, Шевченко подаровав оті кумедні вірші "українцю" в Петербурзі, та ще які вірші?! Діаметрально супротилежні думкам і переконанню його!.. Одначе не в тім сила, а в тому, що в нібито Шевченкових віршах, поданих Лазаревським, нема нічого шевченківського: ні складу, ні розміру, ні музичності й чистоти мови; нема зовсім навіть нічого й похожого на те, що зоветься поезією й смаком естетичним. Нема в них всього того, чого завжди повно в творах Шевченка.
X
Таким чином, недалеко в будущині перед Тарасом манячив знов киргизький степ — і хоч не в казармі, але ж в неволі і на далекій чужині. Не диво, що душу поета часом знов охмарювала тяжка нудьга й сум:
Лічу в неволі дні і ночі
І лік забуваю — (каже поет) 590
О Господи! як-то тяжко
Тії дні минають!
590 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. 140.
Журба й сум відбиваються по всіх листах Шевченкових, по всіх поезіях його, написаних впродовж перших чотирьох місяців року 1850. Пишучи 7 березіля до Рєпніної, він каже: "1 мая мене поженуть в степ на східний берег моря Каспійського; значить — знов спинять зносини з людьми. Отут-то книжка "Мертвые души" (Гоголя) буде мені другом /300/ в моїй самотині; ради Бога і всього високого, пришліть мені її. Можна б і самому виписати її з Москви, але — овва! — не можна мені тепер зробити видатків на таку розкіш. У мене давно була думка прохати вас про се, та не відважувався я, пам’ятаючи про один журливий вечір в Яготині. Пришліть ради всього святого... Новий завіт я читаю благоговійно і у мене родилася думка описати материне серце по житю Пречистої Діви, Матері Спасителя, а друга думка — змалювати картину розп’ятого її Сина. Молю Бога, щоб хоч коли-небуть здійснилися мої мрії. Коли б мені дозволили, я бажав був в тутешню церкву римську змалювати запрестольний образ (безплатно), а на тому образі змалювати смерть Спасителя, повішеного між розбійниками, але ж ксьондз не хоче молитися перед розбійниками. Що діяти! Мимоволі знаходиш похожість віку XIX і XII". Про отой яготинський вечер журливий, що згадав Тарас, він пише в тому ж таки листі так: "Якось у мене з вами зайшла була розмова про "Мертві душі", і ви висловилися занадто сухо. Се було мені прикро, бо я завжди читав Гоголя раюючи, а ще й те, що я в глубині душі шановав ваш ум благородний, ваш смак і ваше ніжно-високе почуття. Мені стало тоді боляче і я подумав: от я такий нерозумний і грубий, що не спроможен ні розуміти, ні почувати прекрасного?.. А з теперішніх ваших думок про Гоголя я вельми радію! Ви зрозуміли суще християнську мету його! Так! Перед Гоголем нашим треба благоговіти, як перед людиною, наділеною, високим розумом і найважнішою любов’ю до людей... Наймудріший філософ, найвищий поет повинен благоговіти перед ним, яко перед чоловіколюбцем. Я ніколи не покину жалковати, що мені не довелося спізнатися з ним особисто. В знайомості особистій інколи покажеться така привабливість, що жадне перо не вдатне її списати".
Я наумисне подаю оцю довгу виписку: вона не тільки цікава, вона вельми характерна про Рєпніну і про Шевченка: з неї знати нам Тарасів погляд і думки про Гоголеві твори, властиво, погляд на реальне змальовання художником Гоголем життя реального.
"Молюся Богові і не трачу надії, — писав далі Шевченко в тому ж листі, — що коли-небудь буде край мого нещастя. Тоді поїду в Седнев 591 і там змалюю в церкву образ "Смерть Спасителя 592.
591 Себто до Лизогуба.
592 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — С. 269. /301/
Надію вернутися на Україну голубить Шевченко і в своїх віршах того часу:
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани:
Може, ще я подивлюся
На мою Вкраїну...
Може, ще я поділюся
Словами— сльозами
З дібровами зеленими,
З темними лугами,
Бо немає в мене роду
По всій Україні:
Та все-таки не ті люде,
Що на тій чужині.
Далі поет благає Господа підтримати в душі його надію,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене хоронять
На чужині...593
Надію Тарасову більш за все гріла тоді заповзятість його приятелів оренбурзьких, що прирадили собі ужити всіх можливих заходів і клопоту, щоб досягти коли не повної амністії Тарасові так хоча пільги і скасованая заборони йому писати й малювати.
Приклонник і приятель Тарасів — Сергій Левицький, щирий українець, що служив тоді на добрій посаді в Оренбурзі, поїхав до Петербурга, може, в своїх особистих справах, але ж, як побачимо, він мірковав клопотатися в гтолиці і про Шевченка. Останній через його послав листи до академіка Остроградського, до художника Чернишова, до княжни Рєпніної і до професора Бодянського. Була сподіванка, що московські і петербурзькі земляки, приятелі і знайомі Тарасові та й взагалі добрі люде запоможуть в сій справі. Здається, найбільш уповали на запомогу Михайла Лазаревського 594 (Федорового брата):
593 Кобзар. — [1876]. — Т. II. — С. [142]. ["Заросли шляхи тернами..."]
594 Михайло Лазаревський — з Конотопською повіту, як і всі брати його: Василь, Хведір і Олександер; родився р. 1837; скінчив ліцей у Ніжині, помер р. 1866.
він був на службі "чиновником особых поручений" у столичного губернатора, зна-/302/чить, яко людина, добре ознайомлена з звичаями столичної бюрократії, знає і напутить, до кого і як вдатися. Їдучи через Москву, Левицький побачився з професором Бодянським. Останній дав йому рекомендацію до земляка Редькіна, що служив тоді при міністерстві внутрішніх] справ. 6 березіля Левицький, між іншим, писав до Тараса: "Ледві я достукався до Бодянського; зате, коли сказав, що я від вас і маю до його лист, дак він так зрадів, немовби я говорив з ним про брата його або про чоловіка, найближчого його серцю. Довго розмовляли про Оренбург — як там жити, найпаче вам. Жалковали і тужили за вами укупі і, набалакавшись, розійшлись немов кревняки".
Редькін теж ласкаво повітав Левицького і теж розпитував, як жити Шевченкові, але, мабуть, не подавав надії на поліпшення долі страдальника і не взявся клопотати за його. Принаймні Левицький в своєму листі писав: "Мені здається, що сей Редькін не те що Бодянський 595; знати, що він чогось боїться, або, може, він перейнявся паскудним петербурзьким духом" 596. Бутаков тоді вже був у Петербурзі. Левицький побачився з ним, і він сказав йому, що "справа розпочалася і він рушив знайомих дам, щоб вони прохали за Тараса кого треба". Взагалі, писав Левицький, в Петербурзі є чимало людей, що згадують про Шевченка. "Є між ними Головко, магістр з Харкова. От душа правдива: скоро зійдемося, перше слово про вас. Хлопець він дуже розумний; шкода тільки, що своєю правдивістю наробить того, що і його зашлють, він і тепер вже під доглядом поліції. Він каже, що хоч вас і не стало, але знайдеться 1000, готових стояти за все те, що ви говорили".
Не вгадати, які б були добутки з клопоту Левицького й інших, коли б в сій справі не нашкодив був стільки тяжко, скільки і несподівано, чоловік зовсім сторонній, що так люто і підло кинув новим лихом на голову поета-страдальника.
595 Родився 3/15 XI 1808, умер в Москві 6/18 IX 1877 [(у "Шевченківському словнику" — т. 1: 12.11.1808 — 18.09.1877)].
596 Лист Левицького був писаний по-українськи, але його одібрали у Шевченка при ревізії, як зараз побачимо, й одіслали в III отделеніє. Мені не прислано ні оригіналу, ні перекладу, хоч і обіцяно. Не знати чому, д. Васильєв не відважився подати всього цілком листа д. Левицького в своїй статті (Киев[ская] стар[ина], 1886, кн. II). Я беру виписки з листа д. Левицького в перекладі вже на мову російську, подані д. Гаршиним в "Ист[орическом] вестн[ике]". — 1886. — Кн. І. — С. 168 — і перекладаю їх на мову нашу. З таких двоїстих перекладів можливі і похибки; та що діяти! Інакше не можна було мені. /303/
XI
(Продовження на наступній сторінці)