"Енгельгардт, — повідає Шевченко далі, — був людина діяльна; раз по раз їздив він то до Києва, то до Вільни, то до Петербурга; за ним в обозі їздив і я на те, щоб сидіти в прихожій, подавати люльку і справляти інші такі услуги. Не можна сказати, — додає далі Шевченко з гіркою іронією, — щоб мені в ваготу було тодішнє становище моє: воно тільки тепер (р. 1860) жахає мене, і здається мені, що то був сон якийсь хижий!" Переїздячи з своїм паном з одного міста до другого, треба було про спочинок спинятися по заїздах; залізниць тоді ще не було; їздили на конях. Отут по заїздах, — каже Шевченко 134, — я користувався з кожної нагоди зручної, щоб украсти з стіни лубочний малюнок і
133 Кобзар. — 1876. — [Т. І]. — С. XVIII.
134 Кобзар. — 1876. — [Т. І. — С. XIX]. /66/
таким робом придбав собі коштовну колекцію. Найбільшими моїми люблениками були герої історичні: Соловей Розбойник, Кульнев, Кутузов, козак Платов і інші. Примушувало мене до сього непоборене бажання змалювати з них якомога вірніші списки". Раз за таке списування портрета з "козака Платова" Тарас заплатив незвичайно дорогою ціною!..
III
Зима року 1829; грудень; надворі, певна річ, холодно... День св. Миколая, день торжественний, царський... Вільна не тільки урядова, але й шляхетська справляла се свято, справляла іменини царя Миколи бучним бенкетом на "ресурсах"... В домі "Дворянскаго собрания" — "огні горять, музика грає"... Там натовп російської бюрократії і польсько-литовської аристократії... Пани віку поважаного — за зеленими столами; пані — в покою гостинному; на хорах "музика квилить, завиває", а в залі молодіж витинає вальса, мазура!.. Весело!.. Тут десь і Павло Енгельгардт... А там, в кватері його, в прохожому покою "козачок" Тарас Шевченко не схотів сидіти самотою в темноті, та, засвітивши світло, розташувався з своєю колекцією... Увесь стіл покрили малюнки з героїв історичних. Тарас нагнувся над ними і стоїть нерухомо; очі його впилися в "козака Платова"... Ясно-голубі, майже що сірі, очі "козачка" горять, з них летять іскри; вони пильно-препильно придивлюються; вони міряють коня, міряють єнорала на коні; вдивляються в кінську гриву; в єноральські вуси... Нарешті Тарас присунув до себе шматок паперу... рука його спустилася в кишеню, досягла звідтіль олівець. Тарас сів біля столу і взявся малювати список з єнорала Платова. Розважно пильнує наш маляр: він увесь, з усією душею, з усіма думками нирнув в свою роботу. Вже й північ минула, а Тарас працює, очей не зводить з своєї роботи. Платова він вже скінчив, вже малює "маленьких козачків, що гарцюють біля міцних копит єноральського коня"; от-от ще трошечки і доведе він малюнка до краю... Тарас так нирнув в свою роботу, так перейнявся нею, що ні на що більш не вважає; обов’язки "козачка" вилетіли йому з голови... Не чув він, як біля дому заскрипів сніг під саньми, не чує, як біля рундука затупотіли і стали коні; не чує, як рипнули двері! Тарас тоді тільки схаменувся, як почув, що чиясь рука вхопила його за вухо і /67/ скубе люто!.. Зирнув Тарас — аж то його пан!.. Енгельгардт, вернувшись з "ресурсів" і заставши Шевченка за малюнками, розгнівався на його раз за те, що козачок не зустрів його в сінях, не відчинив дверей, а вдруге за те, що Тарас "міг би спалити не тільки дім, але й місто".
Вискубши за уші і нагодувавши свого козачка панськими ляпасами по тварі, Енгельгардт з того не задовольнився. І другого дня вранці Тарас мусив нагадати собі школу Богорського з її суботами... Ми бачимо в понеділок 7 грудня р. 1829 огидливу сцену панського самовластя. В стайні на долівці лежить Шевченко: один з кучерів сидить у його на голові, тримаючи йому руки; другий на ногах, а кучер Сидорка, справляючи Енгельгардтів наказ, на Тарасовому тілі малює різками візерунки оздобу крепацтва! Він пише хартію панського самовластя, хартію мордованая чоловіком — Чоловіка! В дебелій руці Сидорка сумним посвистом хижим лунає довгий пучок різок! На той посвист німо відповідають цівки крові з Тарасового тіла, а сам Тарас не стогне, не кричить, не проситься; він мовчки зціпив зуби, стуливши міцно губи, силкується не пустити з грудей голосу; бо тямить, що з тим голосом вирвалося б не прохання, а глибокий проклін деспотизму... Тарас мовчки, чистими, як божа роса вранці, слізьми росить брудну долівку стайні!
Нам з вами, читачу! і гидко, і бридко навіть виобразити собі оту картину; а Енгельгардтові і справникам її вона була байдуже! Що ж, коли польсько-московське "право" так вигодувало дух і звичаї людей, що отака картина катовання неповинного чоловіка була на той час річ звичайна, бо
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава..
Як оцей випадок, так, певна річ, і чимало інших, не могли не довести Енгельгардта до думки, що з оцього Шевченка не буде козачка Не можна було йому не подумати, що він помилився, не послухавши Дмитренкової поради. Козачка з Шевченка не зробиш, а маляра, та ще, може, й доброго, втеряєш... треба полагодити помилку. І от, перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. Ніхто з біографів не називає нам того маляра кажуть тільки, що він "був таким совісним, що через півроку, прийшовши до Енгельгардта за грішми, повідав йому /68/ як він розуміє Тараса;" 135 себто висловив йому, що у Шевченка вельми видатна кебета малярська. Яко людина практична, Енгельгардт зрозумів і власну користь, якої можна буде йому зажити, коли він матиме з свого крепака доброго портретника. Він, за порадою того маляра, віддав Шевченка в науку до портретника Лампі. "Одначе останній не згодився брати Тараса до себе в дім, а пристав тільки на те, щоб він ходив учитися в майстерню до його".
Шевченкові тоді минуло 16 літ. Він тоді саме спізнався з якоюсь вродливенькою швачкою і вперше прокинулася у його свідомість свого людського достоїнства. В серці у його зайнялося перше молоде кохання до дівчини, що належала до другого стану, себто не крепацького, і її незалежні думки зробили міцний вплив на пригнічену, приголомшену, але глибоко перейнятливу Тарасову натуру. Оце перше кохання, по словам самого кобзаря, облагородило його душу. "Я, — каже він Сошенкові, — тоді вперше прийшов до думки: чом би і нам, крепакам, — не бути такими ж вольними людьми" 136.
135 Чалий, с. 20.
136 Ibidem — С. 21.
Трудно мені згодитися, щоб отакі думки і почуття людського достоїнства тоді тільки вперше прокинулися у Шевченка: і до того в житті його траплялося чимало випадків і обставин, що не могли не зворушити йому таких думок. Досить згадати про його діда Йвана, що був свідком гайдамаччини і свідомо знав, і тямив сам, і розповідав і Тарасові, за що "Залізняк і Гонта ляхів покарав". Певна річ, що під впливом кохання, почуття людського достоїнства і думки про волю усіх людей у 16-літнього Тараса заворушилися міцніше, живіше і рух їх значніше визначався; спричинявся більшому болю вольнолюбивої душі і ніжного серця. Коли б вже неминуче треба було вказати той мент, коли в голові Тараса більш-менш свідомо прокинулася думка: "Чом би і нам, крепакам, не бути людьми вольними", — так певніш буде вказати на той час, коли Дмитренко не пустив його в науку до хлипнівського маляра і закинув його до пекарні, що стала про його, таким чином, першою "широкою тюрмою"...
Далі з уст Сошенка д. Чалий повідає, що Тарасова коханка вимагала, щоб він відцурався рідної мови на користь національності шляхетської (тобто польської). "В бесіді інтимній вона не говорила інакше, як мовою польською, /69/ і Шевченко мусив принести сю жертву і, чи хотів, чи не хотів, мусив учитися по-польськи".
Хто була оця Тарасова коханка-полька — д. Чалий не каже. У самого Тараса нігде про се кохання прямої, очевидно, певної звістки в його автобіографічному матеріалі нема: двічі він тільки, та й то вельми невиразно натякає ніби. Раз вже року 1857 згадує він якусь Дуню Гашовську 137, "любу-чорнобриву": йому наснилося, що бачив її, як вона молилася в церкві св. Ганни у Вільні 138. Вдруге згадує про якесь кохання, "що отруїло його" 139. Отсе і все! Нігде більш не згадує він ні про яку женщину за час свого побуту у Вільні або у Варшаві. Я більш певен, що те перше кохання було у Вільні; в листі до Бр. Залеського Шевченко каже: "Вільна дорога моєму серцю по споминкам" і д. К. Болсуновський переказував мені, що йому хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшавянка, але жила вона у Вільні.
137 Гусиковську. — Ред.
138 Записки..., 5 вересня 1857 р. (Кобзарь. — Т. III. — С. 111).
139 Художник. — С. 61 [Кобзарь. — Т. III].
140 Дуня — Євдокія. — Ред.
На те, щоб образ якої людини ввижався нам більш як через 25 літ після того, як ми її бачили, треба, щоб вона — чи лихим чим, чи добрим — глибоко запала в наше серце. А коли Тарас через такий довгий час так сердешно називає Дуню Гашовську любою, так певна річ, що вона доброю стороною глибоко вплинула на його серце. Знаючи нарешті з віршів Шевченка і з листів його до Федота Ткаченка, яку велику вагу смак його надавав чорним жіноцьким бровам, я гадаю, що не буде великою помилкою уважати, що ота "полька", про яку говорить Чалий, була Дуня Гашовська.
(Продовження на наступній сторінці)