Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики... А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.
Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку... усе ожило.
Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає... А сонечко йде собі та йде; вже геть — геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.
— "Отак усі хозяіни роблять," говорив Джур, будячи Жука. "Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу — славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини."
"Та се я так з дороги," одговорювався Жук; "завтра так не буде."
Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.
— "Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур," сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: "а се Иван Радіонович Хмара."
Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:
— "Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник." Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.
— "Раненько ви, паничі, встаєте!" сказала, сміючись, Соня.
— "Я раньше вас устав," сказав Джур, "ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив."
— "Хто спить, той не грішить," обізвався пан Хмара.
А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.
— "Іж, іж!" шутковав Джур; "тобі редька користна, вона чистить кров."
"От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав," одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.
— "Сироватка ще користнійша на кров," вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: "давно навернулись на наші хутори?"
"Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?"
— "Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою."
"Чув, чув... та не доводилось мені бачить вашу супругу."
— "Найблизша ваша сусідка... наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями."
"Хутір знаю," говорив Жук, "та не був у ёму ніколи."
— "Такий то ви добрий сусід," усміхнувшись сказав Хмара. "Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів... От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату."
Жук кивнув головою.
Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.
Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні іі приймака. — "У Семенютівни довгий язик," говорить було Жучиха; "а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі... Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік." Так говорила Жучиха.— Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: "крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать."
— "Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу," одповів Хмара.
— "Навряд, непохоже: небо чисте." Після де-якоі розмови Хмара сказав: "Я до вас, Олено Василівно, по ділу."
— "Кажіть, по якому?" спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.
— "Та воно не що й діло, а так якось... Усе коіть ваш Павло Миронович."
— "Щож там таке?"
— "Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли."
— "Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема..."
"По моёму," вмішався Жук, "так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі."
— "Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!"
— "Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився."
— "Дарма! дарма!" заговорив Хмара, дивлячись у низ. "Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки... цур ій!"
Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.
— "Не можна так говорить," сказала Жучиха, "що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір."
— "Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!"
— "Яка-ж тут обида! ваше добро... нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились."
— "Ні! ні! ні за що!. як се можна!" говорив Хмара. "Нехай лучше та осока згниє."
— "На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере."
— "Ні, ні!" твердив Хмара. "Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви... я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить... А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете іі до мене, я велю запалить іі."
— "Крий Боже! на що палить... Ну, коли так — возьміть за іі гроші."
— "Не возьму."
— "Так як же се воно буде?"
— "Помиримось як не будь."
На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.
— "Добрий день!" сказав він, уклонившись.
— "Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?" спитала Жучиха.
— "Де?"
— "Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича."
— "Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі."
— "Хто?! я!... не знаю своєі межі?"
— "А вже ж не знаєте: я іі знаю 20 літ; а ви іі знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху... От-як... Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились."
— "Нехай и так," сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.
Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:
— "Еге!... то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас."
— "Ну добре, добре, йди вже до свого діла," сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.
Через кілька хвилин Хмара знов сказав: "Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!"
— "Кажіть, яка?"
— "Ви знаєте, що нас межують?"
— "Як не знать! восьме літо межують, аж обридло."
— "Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки."
— "Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я
отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя."
— "Чого так?" спитав Хмара.
— "Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують..."
— "Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх."
— "Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу."
— "В законі нема міри на упруги, видно так слідовало"... Помовчавши трохи, Хмара сказав. "Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор."
(Продовження на наступній сторінці)