— "За пізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе," додав од себе Бовкун.
Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду и сказала:
— "Отсе, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче до дому."
"Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи... може полегшає..."
— "Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю."
Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: "до дому, та й до дому." Попрощалась и пішла.
Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: "Дарія!"
— "Вона и єсть!" обізвалась Одарка.
Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. "Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться... страшно." — "Зараз, зараз!" одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.
— "Сідай! сідай швидче!" сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.
— "Сіла вже," сказала Одарка.
— "Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз — аж тріщить."
— "Вже, вже, закуталась... Ну, швидче... Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить... рушай!"
Чоловік скочив у кибітку и сказав: "Ну, Ванюха! работай!!"
Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне... коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою... Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло...
— "Що отсе наша Одарка так довго не приходить!" говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.
— "Видно заспала," одказав Бовкун.
Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.
— "А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу... Як вона?" спитала кума. "Учора не досиділа й до кінця вінець: хто іі знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить... до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла."
Бовкун й Бовкуниха слухали куму мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. "А де-ж Одарка?" спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха и кочергу з рук випустила.
— "Як де?" питала дивуючись в свою чергу кума. "Хиба нема? вона-ж пішла до дому."
— "Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де-ж би дівка ділась, коли-б пішла?"
— "Цур ім таким жартам! Єйже Богу пішла до дому, та се мабуть ви жартуєте," говорила кума.
— "Як бачу: погані жарти..." озвався Бовкун. "Що-ж отсе таке жінко? га? Як ти мислиш?"
-"Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Отсе так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько-ж моє! Де-ж вона ділась? Боже-ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали..." и Бовкуниха заголосила наче по мертвому.
— "Цить! ще наплачешся й послі; треба думать: що отсе воно и як?" говорив Бовкун.
— "Ох! думай вже ти, чоловіче! я не здужаю й думать!... Боже-ж мій милий!"
Бовкун прожогом кинувся з хати. По дорозі кого стрів, у всякого питав: чи не бачив хто ёго Одарки? — Чутка, що Бовкунівна у ночи пропала невідомо де и як, підняла на ноги увесь Батурин. Скоілась велика колотнеча: усюди ходили, усюди шукали, усіх питали, — ніхто нічого не чув, ніхто не бачив, не було й сліду ніякого... и всяк рішав по свому: де ділась Одарка. Кинувся Бовкун до протопопа. И протопоп не знав, що діяти и яку пораду дати? чи править молебень, чи панахиду?
-"Шостий десяток живу на світі," говорив протопоп, "а такоі притчі з роду у нас не було. Гм! жива людина пропала... чудне діло!..."
Бовкун наняв кілька верхових; розіслав іх на усі сторони; у вечері й верхові вернулись з голими руками... На дворі у Бовкуна стояла велика сила людей; гомін йшов гучний: хто росказував, як усі колодізі передивились у селі; хто оповідав, що й оболонки ні однієі не минули, — але з усего того виходило одно: пропала Одарка без вісти и слід іі прохолов.
— "Треба ждать," радив Бовкуна отаман. "Вже-ж вона не провалилась крізь землю; якась чутка та проявиться."
Бовкун сидів схиливши голову и мовчав, а Бовкуниха голосила.
---
Другого дня раненько знаєма вже нам кибітка підъіхала до Бовкунового двору. З кибітки виліз Носарев, а за ним и Одарка, блідна як полотно, уся вона тремтіла. Підходячи до дверей Одарка перехристилась и сказала Носареву: "йди ти попереду."
Війшовши у хату, Одарка упала батькові в ноги и хлипаючи проговорила: "Тату! мамо! простіть нас! ми вже повінчані!"
Бовкуни й не стямились! вони своім очам не вірили, ім здавалось, що се якась манія! ім и в голову не прийшла учора думка про Носарева.
— "Простіть нас, простіть нас!" просила Одарка. "На все воля Божа!"
А Бовкуни наче оніміли: тілько дивились одно на другого и мовчали.
— "Се справді — вона, наша дочка, Одарка! Доню! доню! де ти була, чого ти наробила!" проговорила в кінець стара: слёзи ринули у неі з очей и не давали говорить...
— "Так ви вже повінчані!" озвався якимсь чудним голосом Бовкун, тяжко зітхнувши. "Швидко!.. несподівано... Який-ж вас піп вінчав?"
— "Хмілівский! ось и бумага од ёго..." сказав Носарев, достаючи з кишені бумагу.
— "Не треба, не треба!" одповів Бовкун, "я неписьменний, читать не вмію и без бумаги повірю..."
Одарка підвелась, кинулась на груди матери и обідві заголосили.
— "Цитьте!" озвався Бовкун, "годі рюмать, наплачетесь у друге, а тепер послухайте, що я скажу: Слухай ти коробейнику! чув я и знаю, що крадуть гроші, крам, одежу, волів, коней; але не чув, щоб християне крали у батька дітей.. А видно крадуть, коли ти у мене вкрав!... Знаю я, що злодіів карають и позорять, и знаю, що злодія ніхто не захоче мати зятем. Просите ви у мене прощеня! Щоб я простив, се-б то щоб я признав своім зятем — тебе, злодюгу, кацапа, що опозорив мене на весь вік, на увесь світ!... Ні! сего козак не зробить... не покриє козак злодія... Що-ж тобі ще сказать? Йди собі чоловіче з моєі хати, не погань іі... моя хата з роду честна!.. йди з неі! не знай ти мене, я не знати му тебе... от и все!.."
— "Таточку!.. чоловіче!" скрикнули разом и Одарка и іі мати.
— "Цитьте!'' одрізав Бовкун тихіш, поважним, але таким строгим голосом, що зуперечити ёму не можна було. "Тепер слухай ти, Одарко! (він не сказав: дочко!) Позорять діти своіх родителів... се буває, хоч и рідко; але чи позорять же так, як ти нас на старости літ опозорила?! Ти зломала, стоптала отцівску и неньчину волю; ти вразила до дна серце моє и материне; ти показала велику непокірливість, ти обезславила наш честний рід; ти отруіла наше житє; та за таку твою пакість, взять би тебе, накинуть як сучці петлю на шию, та на суху вербу... Пропадай ти, ледача душа!.. За се-б и перед Богом в одвіті не був, — та не зниметься у мене рука... ти моя...." Голос ёго став тремтіть: Бовкун трохи спочив, глянув на Носарева и знов загорів бать-ківский гнів. "На що тобі, Одарко, моє прощенє; моє благословенє? уміла вінчаться без ёго, зъумієш и жить без ёго... Бог тобі судья! він бачить материні слёзи... Ти мені більш не дочка, я тобі не батько! Иди собі небого, прощай!"
— "Татоньку, голубоньку! що хочте робіть зо мною, тілько простіть! не проганяйте не простивши!"
-"Батюшка!" озвався стоячи на вколішках Носарев. "Христос и розбійника простив."
— "Для мене ти гірш розбійника!"
— "Чоловіче! прости іх! нехай вже буде по божому!" заговорила плачучи Бовкуниха. Серце матери не втерпіло.
— "Ні! ні!" твердив Бовкун, "козак слова не ламає."
И нічим не могли умилостивить Бовкуна, не могли звернуть ёго до прощеня. Носареви поіхали з Батурина ні з чим.
А по селу знов понеслась гуторка! знов говорили про Бовкуна, говорили на всякий лад... довго говорили, тай замовкли, й забули. Не забув тілько старий Бовкун.
Носареви наняли собі у Хмілівці кватиру и стали жить мило, приятно, в любови. Одначе ж батьківский и материн гнів тяжким камнем лежав на серці Одарки. Через рік родився у іх син. Носарев ще раз одважився поіхать до Бовкуна просить прощеня и приіхать на христини. Бовкун и в хату ёго не пустив; а Бовкуниха не стерпіла: "Вже як хоч чоловіче!" сказала вона, "а я поіду.'' Бовкун насупився, замислився, одначе не боронив и пустив стару на христини. Боже мій, як зрадів Носарев побачивши тещу у себе в хаті, а про Одарку й говорить нічого!
-"А як нарекли хлопця?" спитав Бовкун свою стару, як вона вернулась до дому.
— "По дідові: Семеном."
— "Нехай росте на здоровє, та щасливий буде!"
(Продовження на наступній сторінці)