— "Цитьте ж — се не переливки! Тут діло не просте: то-то я бачу, що Куличане піднимаються на диби... аж бач, воно що!.. Не даром же вони против апостолів таке несли... бач, каже, з апостолів нема користи: нам треба шевців та ковалів, а не апостолів... бач! Тривайте ж!.. так воно не буде! Отакі то греблі рвуть... Поганяй ти, диявол! швидче!" гукнув Гуж на погонича.
VIII.
Рися поіхала... В домі Жуків стало якось не так як було: усе стояло на своім місци; тіж стіни, таж мебель, тіж люде, не має тілько однієі Рисі — и кожному чоловікові з боку стало примітно, що виізд Рисі нагнав якийсь смуток на дім Жуків. Стара Жучиха ходила наче не своя: то вештається и суєтиться мовчки по всім хатам, то сяде знов, як скоро по смерти було мужа, під своім любимим вікном, плете чулок; пучки іі перебігають по прутках, а очи вставляться и дивлятъся кудись далеко: не на гумно вже, як колись було, не на сад, не на церкву, —ні, вони дивляться кудись висше церкви, низше неба, наче хочуть знайти ту далеку краіну, куди заіхала Рися.
Минуло тижнів шість. Од Рисі прийшло два листи: один з Відня, другий з Цюриха: писала Рися, що вона записалась в університет, що екзамен здала добре. Семен и Соня на радощах аж в долоні сплеснули; Жучиха всміхнулась, глянула на образ, перехрестилась и знов взялась за чулок.
Аж ось заголосили під ворітьми дзвінки и біля Жучишиного двору зупинилось три вози. Сім чоловік в панскому убрані війшди в дім, по-зад усіх стояв наш знаёмий Хмара.
— "Що воно за оказия?" подумала Жучиха. "Що се за гості, та ще як раз на обід... Лишенько ж мені!.. треба швидче бігти до куховаря, щоб страви стало на всіх."
Жук и собі не мало здивовався; побачивши між гістьми офицера в жандармскім убрані... Один з гостей з гербовими ґудзиками виступив наперед, підойшов до Жука и спитав:
— "Ви Семен Иванович Жук?"
— "Я," одповів Жук.
— "Я судовий слідователь, а отсе зі мною товариш прокурора, коміссар, жандармский офицер и становий; а ото останні — ваші сусіди: дворяне Хмара и Кабанець; я взяв іх за свідків... По волі начальства я мушу потрусить вас."
Жук трохи поблід. В душі ёго закипіла злість. "Порядки благоустроєного государства" підняли в ёму цілу хуртовину: він в очевидь бачив, на скілько заспокоєне в "благоустроєному государстві" житє частних людей. Як евангельский злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде "тать в нощи", так и слуги "благоустроєного государства" вриваються, коли захочуть, в дім кожного и роблять, що хочуть...
Жук пересилив себе и спокійно спитав слідователя:
— "Чого ж ви шукати-мете, трусячи мене?"
— "Законопротивних бумаг и книг."
— "Добре! шукайте!.. Тілько спершу объявіть мені, як слідує по закону: з якоі причини ви трусити-мете мене?.."
— "З волі и по приказу начальства..."
— "Се не причина — "
— "Другоі ми не знаємо..."
— "Та, коли так, то й я вас не знаю; будьте ласкаві, покажіть мені приказ начальства, щоб я завірився, що ви справді од начальства, и щоб я знав, що ви чиновники, а не хто инчий..."
— "Хто ж инчий має право трусити?" одповів слідователь.
— "Всяково буває... самі добре знаєте..."
— "Се-б то як?" перебив товариш прокурора, "се-б то ми самозванці?"
— "Я сего не кажу, я хочу запевниться, що ви не самозванці."
— "От становий и сусіди ваші Кабанець и Хмара запевнять вас, хто ми; а приказу ми вам не покажемо... не гайте нам часу, ведіть у кабинет!.."
Жук здвигнув плечима.
— "Коли по волі не хочете, ми потрусимо по неволі; поламаємо замки у вашому бюрі и потрусимо," сказав слідователь.
— "Робіть, що хочете," одповів Жук.
Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні... Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока "Про здорового и недужного чоловіка" и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. "Де печатана книжка Бока?" спитав слідователь.
— "В Москві, — хиба не бачите?" одповів Жук.
— "Гм! тут нема першого листка... може воно печаталось у Лондоні — "
— "Може," сказав сміючись Жук.
— "А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?"
Жук глянув на листи и сказав:
— "Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря."
— "А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?"
— "Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу."
— "Гм!"
Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали... переглянулись один з другим и вернули Жуку.
Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: "Знаєте," говорив жандарм, "наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять — повинні слухать."
Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить "про своі сусідскі діла".
— "Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?" сказав Хмара, лестячись до Жука.
— "Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство..."
— "Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!" Хмара перехрестився.... "А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж."
— "За що?"
— "Не знаю."
— "Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані... Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, — бо за що б Гуж доносив на мене?.."
— "У ёго вже натура така: може хотів вислужиться... отже й скріпився... так ёму й треба!.."
— "Тревайте!" перебив ёго Жук; "коли ваша правда, так я подам на Гужа жалобу, за те, що він зробив донос, и напишу, що довідався про се од вас."
— "Борони Боже!" скрикнув Хмара, підскочивши з свого місця... "Як се можна! я вам по дружбі, потайно се сказав, а ви хочете писать!.. Як се можна!.. ви мене погубите, за се мене в Сибір запроторять..."
— "От и виходить, що тут якась брехня єсть!.. Ну, та се ваше діло; а я знаю що робити, знаю, що бучу підняв не сам Гуж: без підпалу дрова не горять..."
Хмара ще раз забожився, що він не сном ні духом не причастен ні до чого, що все се Гуж скуёвдив, попрощався и поіхав.
———
Через пів року у Куликах поселився жандармский унтер-офицер. Рідкий день виймався такий, щоб він чого-небудь не за-мутився у двір, а часом и в дім до Жучихи: то рука заболить — прийде лікарства просить; то прийде позичить чорнило, або купить чого и т. и...
———
IX.
Наступив 1872 рік.
Весна. Жуківский сад мов молоком облитий: дерева в повнім цвіту во всій красі; ясне чисте сонце повагом, гордо пливе по синёму небу. На садовому ґанку в домі Жучихи лежить великий килим, на ёму двоє дітей: дівчинка и хлопя. Хто б не глянув на іх, зразу б вгадав, що то Семенові діти — обоє як вилитий батько!.. Біля дітей купа играшок, стара нянька забавляє дітвору. А в домі и в дворі Жучихи велика суєта: кучер на конюшні лаштує и запрягає коней; служанка носиться то в кухню з дому, то в дім з кухні. Стара Жучиха якась сумна, замислена вештається, клопочеться, вкладуючи и завязуючи торбинки: в одну вона кладе пиріжки, в другу — всячину, в третю жарену курку. Коні запряжені и підъіхали до рундука: слуги почали виносити з дому подушки и клунки...
— "На що ви, матусю, стілько понапікали? де ж нам з отсими торбинками возиться," говорить Соня.
— "Бери, доню, бери! воно не заважить; ідеш на день, бери на два."
Вложились. Стали прощаться. По старосвітскому звичаю усі, хто був у хаті, сіли. Ніхто ні слова... Ще хвилина — піднялась стара Жучиха, а за нею и всі: стала вона перед образом, положила три земні поклони, перехрестила сина и мовчки, обнявши, стала ціловать ёго.
— "Не барись, синку!" єле промовила стара, а слёзи так и текли з очей. "От-як на старість! самотою зістаюсь... лишаєте мене одну..."
— "Як одну — а он двоє вам унуків," сказала Соня. Жучиха глянула на унуків, зітхнула и ще кріпше заплакала.
То Семен віз у Киів свою жінку до лікарів. За другою дитиною Соня стала хоріть, худіть и жовтіть. Своі лікарі довго лічили, довго поіли іі латинскими приправами — нічого не помогало, а в кінець нарадили іхать у Киів.
Киівскі лікарі задержали Соню на цілий місяць. Семен зістався з нею.
Раз якось Жук зайшов у книгарню до Литова купить якусь книжку. На другім боці книгарні стояв якийсь мужчина и розмовляв з купцем, лиця ёго не видно було Жукові. Почувши голос того мужчини, Жук здрігнув и инстинктивно обернувся: перед ним стояв Джур.
— "Ба! Антоне!" скрикнув Жук.
Джур подавсь назад и почервонів.
— "Чи справді не пізнаєш?" питав Жук, підходячи ще близше.
— "Здається... Жук," промовив стиха Джур.
— "'Здається'... не бійсь, не вклепався!.. вірно: Жук. Та хиба ж таки я так перемінився, що трудно пізнать мене?"
— "Таки перемінився," одповів Джур; відступаючи до дверей. "Чи на довго в Киів?"
— "Коли випустять... я привіз недужу жінку."
— "Ба, я й забув и не поздоровив тебе... Ти вже й жонатий — скажи, з ким?"
— "Приходи до мене, так побачиш... а то я не скажу."
— "Добре, добре, зайду, конечно зайду; скажи, де ти задержався?"
Жук дав адресу.
— "Завтра з-ранку певно зайду до тебе; жаль, що сегодня не можна: зараз іду до вельми недужого в село, а вернусь хиба в ночи... ну, та побачимось!.. Бувай здоров!" Джур поклонився, протяг Жукові руку и не то що вийшов, а вибіг з книгарні. Слідом за ним побіг и Жук, щоб швидко занести жінці таку несподівану новину. У себе Жук застав лікаря.
— "А вгадай, Соню, кого я бачив?"
— "Не люблю вгадувать, кажи просто, кого?"
— "Джура!"
— "Що ти!.. чи правда? де він?"
— "Тут у Києві."
— "Давно?"
— "Не скажу, не розпитував, не було часу, Джур вельми хватався до якогось недужого в село."
— "Хиба ви знаєте Джура?" спитав лікар.
— "Як же, як же... ми разом вчились, були приятелями, він у нас ціле літо гостёвав... Та як поіхав за кордон, так наче в воду впав: кілька літ ні слуху ні духу... аж де стрілись... казав, завтра зайде до нас."
— "Чудно!" одповів лікар.
— "Що чудно?" спитав Жук.
— "Я за певне знаю, що Джур хотів сегодня іхать зовсім з Києва."
— "Куди?"
— "Далеко — аж у Єгипет."
И Семен и Соня витріщили очи на лікаря.
— "Чого в Єгипет?" спитали вони разом.
— "Гоіться... у ёго чахотка... ёму не довго жить; він зовсім спродався... и дім свій продав."
Кожне слово лікаря більш и більш підбивало у Жуків цікавість и кидало іх у дивовижу. Вони стали розпитувать у лікаря подробицю про Джура и от-що лікар росказав ім.
— "Позаторік приіхала з-за кордону до нас у Киів богата пані Лаврова и привезла з собою домашнёго свого лікаря, вашого приятеля Джура. Маючи у себе великий гурт знаёмих поміж панами, Лаврова за пів року зробила Джурові таку практику, якоі не має у нас ні один лікар-профессор. У Києві тілько й говорили, що про Джура. И справді стояв він того! було де не посій, там и вродить Джур. Та й везло ж ёму здорово! Через рік він купив у Лавровоі дім; вступив товаришем до акціонерного банку и став директором... Далі виступив з дисертациєю про глисти, взяв учене званє — доктора медицини и став доцентом в університеті. И хто ёго зна' як у ёго ставало часу: усюди він поспівав: и в банк, и в університет, и в клініку и на практику... Війшов він у велику славу; гроші загрібав лопатою, а все таки Лавровоі не кидав, був у іі лікарем, и жив у неі... Ходила про іх сяка-така гутірка; ну, та у нас у Києві вже без того не можна... Отже останнёю зимою став Джур кашлять. Кашляє та кашляє, а далі и кров показалась... Погане діло! зібрав він до себе на пораду трохи що не всіх киівских лікарів, и я був. Роздивились, вислухали... Е, погано!.. бучорчатка... треба іхать в Єгипет, там може ще й протягне"...
— "То то," заговорив Жук, "дивлюсь я на ёго й сам собі не вірю: чи се Джур, чи ні? такий він став худий, та чудний з лиця."
Даремно другого дня Жуки ждали до себе Джура: він не приіхав, — він ще з-вечера виіхав у Єгипет...
X.
Соні полегшало; и в Жуківці повеселійшало, особливо як в кінци весни прийшла від Рисі звістка, що вона іде до дому.
— "Видно, що я не зовсім грішна," говорила Жучиха стара. "Бог почув моі молитви: сохранив моіх дітей и одвернув од Рисі нещастє. Яка б то вона була безталанна, коли б одружилась з Джуром."
Рися довідавшись, що в Петербурзі заводять при медицинскій академіі курси для женщин, стала на тім, щоб залишить цюрихский університет и перебраться у Петербург, сподіваючись на те, що разом одчинять усі чотири курси и вона здасть екзамен прямо в четвертий курс.
Чим більш підходив той день, в котрий сподівались Рисю в Жуківку, тим більш Жучиха становилась неспокійна; серце матери лічило не дні, а години. Забула стара Жучиха про все, тілько одно й було у неі на думці, щоб швидче приіхала Рися. Стара не зводила своіх очей з воріт: як тілько загуркотять на улиці колеса, вона зараз и біжить до вікна.
— "Йване, Йване!.. Параско! Параско!" гукає вона на слуг, "біжіть швидче до воріт, подивіться, чи не Рися іде."
На-силу дождалась стара приізду своєі любоі Рисі. Рисю й пізнать трудно було, так вона змінилась: підросла, роздобріла...
— "Де се, Рисю, твоя коса?" питалась стара у Рисі, дивлячись на іі обстрижену голову. "Ти мабуть нездужала, так вилізли коси?"
— "Ні, матусю, се я умисне обстриглась."
— "На що?"
— "Красче так, менше діла; з довгою косою й возня велика: треба іі чесати, вбирати, тратити час — а часу у мене зайвого не було; треба було пильновати про вченє... От я й обстриглась, так красче, швидче."
— "Може воно й так," одповіла стара, "то якось не яково, чудно... у дівчини обстрижена голова, наче у хлопця... Наші люде очи тобі висміють... у нас дівоча коса — святе діло."
— "Байдуже! хай сміються!"
— "Та вже ж, дарма ярма, аби воли були; дарма коса, аби ти була з нами," говорила стара Жучиха.
Не та справді стала Рися. Не тілько з лиця, не тілько в своім убраньі, але й думками своіми вона перемінилась. Вона розпитувала Семена про житє селян, про іх потреби материяльні и духовні, и кожен раз свою розмову кінчала нагадуючи слова Віренка: "в селі, та в землі наша сила..." Вона рівнала житє селян на Украіні до житя селян за кордоном. Не стояв перед іі очима на Украіні той страшенний пролетаріят, котрий вона бачила за кордоном, але ще страшнійше ёго стояла темнота и убожество украінских селян.
— "Що, Сеню, твоя каса добре йде?" питала вона у брата.
— "Дуже добре и користно."
— "Що ж, ти на касі и став?"
— "Се-б то як?"
— "Завів касу — тай годі и вся поміч селянам?"
— "Ні, не вся; зимою купуємо гуртову молотілку и віялку и заведемо при касі гуртову крамничку."
— "А далі?"
— "Далі побачимо: що треба буде, те й заведемо."
— "Се все паліятиви."
— "Правда! але красче ніж нічого."
— "А я ось-що гадаю: коли б матуся виділила мою частину землі, я б іі подаровала Куличанам..."
— "Ні, Рисю! матуся, покіль жива, сего не зробить."
— "Певно, що не зробить; а коли б зробила, ти б що на се сказав?"
— "Поможи Боже!"
— "Памятай же се слово!"
— "Коли воно моє, так я й не забуду ёго."
Швидко минуло літо. Не вспіла стара Жучиха й наговориться з Рисею!.. Прийшла спасівка — и Рися подалась до Петербурга. Подамось же и ми за нею.
(Конець II. части.)