«Пімста» Олександр Кониський

Читати онлайн оповідання Олександра Кониського «Пімста»

A- A+ A A1 A2 A3

й каже:

— Наче не бачиш, що питаєш...

Я знов не той став, знов наче у мене на душі тихий-пре-тихий весняний теплий дощик пройшов, так легко стало, та знов про старостів: чи присилати?

— Нехай,— каже,— на осінь!

Від "сього слова у мене аж в очах заблищало! Та нехай, кажу, хоч ще далі, аби я був певен, що ти не чия більш, як моя. Тим часом ото батько на першому тижні вирядили мене аж на Литву.

— Дільце там у нас було, треба б було самому, та жаль було старих кісток, так я замість себе його і вирядив,— перебив Василь,— ну, ну, говори далі, говори.

— Довго ото я не був дома, вернувся тільки в чистий четвер, а на "діянії" зустрів Стеху; така вона, як і була до мене, привітна. Тим часом бачу, в церкві у нас на криласі співає нова якась людина, по-панському убрана. Хто се? — питаю я людей. Кажуть: учитель... Бачте, без мене тут у нас на селі школу спорудили і вчителем приставили якогось Сову. Прислухаюся, співає він добре, густий такий голос у нього. І байдуже б, та на перший день великодня виходжу з наших воріт, щоб то до парубків іти на майдан, аж бачу: той вчитель ченчикує до Гадючки. І так наче мене що під серце кольнуло... Пішов я собі; усі дівчата на майдані, а Стехи нема... Знов мене вколола думка про того вчителя... Нема Стехи і на другий день, і на третій, не виходить вона і в дарну неділю... Нудь на мене напав такий, що і не сказати: ні до їла, ні до роботи я, ні до чого... Тут би городити треба, а тут неначе в мене рук нема... Минуло ще тижнів зо два; стережу я, не встережу, щоб де саму Стеху здибати та розпитати... Нема! Та ото саме під Симона Зілота4 не йшов до мене сон; цілісіньку ніч просидів я на горбку біля річки... Чого-чого тільки тоді не перебувало у мене в думках, а коло серця так пече, неначе хто приском його обгорнув. Отож дивлюся — аж і сонечко ясне на небі блакитному встало, рано-прерано воно встало та так жовтогарячою барвою усю річку поперек і облило... Став я йти до господи, треба було перейти через Гадюччин пастовень. Переліз я, тільки що вийшов з-за верболозу, дивлюся: попереду дівка йде. Серце моє чогось затьохкало; я швидше, догнав; дивлюся: Стеха!.. Сам собі не йму віри... Що се! Чи не манія?.. Свят, свят!..

— Стехо! Чи се ти, чи не ти? — і став проти неї, а вона як зарегочеться, та й каже:

— Не пізнав — геть же з стежки, не бачиш хіба, яка роса, черевики попсую...

Я й нестямивсь... Чую, що земля підо мною дрижить...

— Де се ти була, Стехо?! — ледві промовив я.

— А тобі яке діло? Сказано тобі: геть з стежки! Чому заступив дорогу...

— Стехо,— кажу я вдруге, а сам чую, що увесь я обомлів і з місця не стенусь... Дивлюсь на неї, наче вкопаний. Вона як блимне на мене, та:

— Не лупай очима, не твоя дівчина.

Сама тоді вбік, та навзаводи, а я наче окаменів. Було б кинутись дурному за нею та тут би її на пастовнику — отак-от...

Максим покрутив руками, а погляд його договорив останнє...

— Тоді б, певне, каторги не минув,— озвався Василь.

— Один тому час, тату!

Я бачив, як тяжко дише Максим, я зрозумів, що діялось з ним тоді на пастівнику... Я дав йому води.

— Справді,— мовив він, беручи воду,— в горлі пересохло. З тієї години Стеха для мене пропала. Тільки у мене й думки було про те, як би помститися мені. А потім того, як довідався, що вона до того вчителя прилипла, то вже й не сказати, не вимовити того, що було у мене на серці. Ех! Отож саме в клечану неділю вийшов я до церкви, аж тут і Стеха з батьком з своїх воріт. Я назад, до комори, вхопив ножниці ті, що овечок стрижемо, пхнув їх за пазуху та й пішов на вулицю. Сам не тямлю, як і прийшла мені в голову думка отаке вчинити. Довго ходив то по вулиці, то біля річки, то біля цвинтаря. Почали виходити з церкви. Зирк я, старий Гадючка поплентався з тим вчителем попереду, Стехи нема з ними. Трошки перегодом і вона вийшла. У мене аж в очах посиніло... І небо синє, і люде всі сині, і церква, і трава, і земля — усе синє. Постояв я, постояв — та вслід за Стехою, дігнав та в один крок ока ножницями чирк по косі. Так половина коси з стрічками і впала додолу... От воно і все! І кінець...

— Брешеш-бо, дитино! — озвався Василь.— Далеко ще до кінця, се ще й середина чи буде. Та нехай вже я за тебе докажу. Я собі з Настею нічого того не знаємо, помаленьку йдемо до господи, аж чуємо такий ґвалт, бачимо таку сутанію, що і не приведи божа мати! Стеха аж виє, голосить за косою... Ну воно не диво, се хоч на кого! Сам посуди, Леську, така неслава на дівку. Еге! А батьки Стешині з наймичкою та з наймитом — ні за що, ні про що в нашій хаті вікна трощать... А народу того, народу! Усе село зібралося... Нарешті бачимо: і вчитель іде, і піп з попадею! Скоїлося таке, що й не сказати! Ще добре, що Максим догадався та в верболози забіг, а то б воно без убитого не обійшлося. З людей, правду сказати, ніхто не мішався. Стоять, слухають, дивляться, як Гадючки лютують, та й годі! Не без того, що інший слово вставить, приложить глуму, але щоб хто руками заступився — ні-ні! Хоч би одна душа!

— Ну, що ж! Що сталося, то сталося! — озвався наш сусіда з другого боку, Мина Кавун,— ти його знаєш! Колись тобі дишло приганяв. Так він ото й озвався:

— Вже тут не ночувати серед вулиці... Та й про обід забули... Розходьмось, люде добрі, по господах!

— Тривайте, люде добрі,— вмішався вчитель,— так не можна розходитися: де староста?

— Староста на печі лежить, нездужає.

— Так нехай хто другий біжить до урядника, а тим часом треба найти Максима та зв'язати його, щоб не втік.

Отут вже й я озвався до того вчителя.

— Ви,— кажу до нього,— паниченьку, недавно в нашому селі, то не знаєте, що ми за люде: ми не з тих, що втікають, хоча знов і не з тих, що переймають. Будьте собі безпечні, кому треба буде Максима, тому не треба буде його шукати, сам дістанеться.

А Мина і собі додав: , — За що б то парубка в'язати? Він душогубства не заподіяв, і не вкрав нічого, і під стріхою з головешкою не стояв. А що погано вдіяв — стане в одвіті перед ким треба... На те суд є!.. Бач, який швидкий!.. Зараз йому в'язати!..

Сяк да так та й укоськався наш учитель. А потроху і всі люде порозходилися. Стихло трохи, тільки і всього, що Стеха голосить та вікна наші зяють!.. Вже я й не обідав, а пішов швидше у верболози; я вгадав, що Максим ніде більше, як там. Бачу, лежить він на траві, а пропасниця так його б'є, що сердега ^аж підскакує. Я до нього:

— Вставай, іди до хати!

А він мовчить та очима тільки лупає. Підвів я його під плечі, привів у клуню та на засторонок на свіже сіно. Настя принесла ряденце, кожух, ми його вкрили... Насилу вже підвечір трохи очуняв... Я тоді й кажу до нього:

— А що воно з цього з усього буде, Максиме?

— Не тямлю, тату!

— Наробив шкоди, треба якось полагодити. Ось я що надумався з Настею: піду до отця Луки та з ним до Гадючки сватати Стеху, нехай отець Лука зв'яже вам руки, то очіпок усе укриє.

Мій Максим як скочить...

— Тату, швидше на шибеницю, ніж під вінець з нею... Кохав я її, любив я її, боже, як любив, а тепер вона мені така осоружна, що я й сказати не вмію...

— Отакої! — кажу я.— Так як же воно буде?

— Як бог та добрі люде скажуть, так і буде, а в парі з нею не стану,

Я й замовк; таки бачу, що хлоп'я несамовите, думаю: не слід його дратувати. Взяв шапку та до отця Луки.

— Вже,— кажу до нього,— як собі хочете, батюшко, а зведіть кінці докупи.

— Треба,— каже,— на мирову.

— Та ні за чим же я й прийшов до вас. Сам я до нього не відважуся йти: ще заведеться битися; цур йому! А при вас не посміє. Так от я умисне за сим: ходім, поможіть, нехай по-християнськи... А вже мій могорич... Я радніший би,— кажу,— щоб Максим з нею побрався, так же затявся: хоч на шибеницю, каже, а не візьму її.

— Та про се,— каже отець Лука,— годі й балакати, вона заручена за вчителя...

У мене аж на серці полегшало; значить, тепер нічого Максима неволити.

Прийшли ми з отцем Лукою: сидить Гадючка наш, наче хмара громова; взяв благословеніє у отця Луки, а на мене й не глянув. У хаті більш нікого і не видно, тільки ми втрьох. Отець Лука прямо й почав... Куди тобі! Гадючка аж плюється та сичить:

— Яка тут мирова! Тут слідство треба! Тут Сибіром пахне... А я йому на те, знаєш, так любенько, бо, думаю, нащо його

вражати? Хіба він не батько, хіба не болить йому серце за доню? Так от думаю та й кажу:

— Сибір та далеко — нехай їй хрін, а ми, може, якось і без неї упораємось. Ось ну, Сергію, спини на час батьківське Серце та розкинь розумом... Воно ліпше буде...

А отець Лука зараз йому додав щось з святої Євангелії... Нічого не бере Гадючка, одно мені:

— На Сибір його! Він душогуб, він мою дочку вбив!

— Годі,— кажу я,— ось угамуйтесь трохи: буде жива, здорова ваша Стеха, вдвоє більша коса виросте...

— А сором?

— Минеться... Вже ж от ви й мені ні за що — ні про що якого сорому наробили: у мене зроду вікна не биті, а ви що вдіяли?

Так я кажу і помічаю, що Гадючка мій м'якшає, а тут і отець Лука піддає: "Блаженні миротворці..."

(Продовження на наступній сторінці)