— Через тиждень, стара, кажуть люде,— Великдень5, а там почнуться в людей весілля, а ми ж як будемо?
— Як знаєш, старий! Треба б їх одружити: обоє сохнуть. Од сих слів мені вдесятеро прибавилося здоров'я.
— Одружить не штука,— каже старий,— Грицько паробок неабиякий, моторний, слухняний, трудящий — та кріпак. От що погано! Як-таки наша дочка буде за невольником?! Як-таки мій чесний, споконвіку вольний козацький рід та перейде в неволю? Подумай лишень, стара.
— Та який же він тепер кріпак? Вони тепер опікунські...— каже стара.
— Не вік будуть опікунськими. Не буде Ганя — буде другая... Було б болото, а чорти знайдуться.
— А ти б розпитав панотця, що чув він?
— Та що його питати? Я й сам добре знаю. Грицька я люблю як сина... Хіба викупити його, одначе він одиниця!
— Як знаєш, старий! Чи викупити, то й викупити, а треба їх одружити, жаль Ганнусі: марніє вона, бідолашна... Я й тепер собі не прощу, що тоді посварилася; підбила мене нечиста сила, аж тепер і соромно й жалко.
Довго ще вони радились, а я лежав, буцім спав і нічого не чув. Стали на тому, що як видужаю я, то підемо з старим до опікуна, дамо йому виплату за мене, а тоді вже й до шлюбу.
Увечері я се все розказав Ганнусі — вона дуже зраділа; цілий вечір сміялася, співала, наче не та стала.
— Видужуй же швидше, Грицю, моє серце! — сказала мені.
І справді, як пройшла моя журба та туга, став я зовсім другий, став я видужувати не по дням, а по часам. Наче яка невидима сила засіла в мені. О, надія та любов — велика, цілюща сила!.. Навіть кріпшої сили й у світі нема.
VII
У чистий четвер6 вийшов я вперше після недуга на світ божий. Так на мене й пахнуло свіжою, новою силою. Весна вже наставала вповні, бо се було близько коло Юрія 7. Трава розкішно зеленіла і пахла, луги покрилися саєтовими килимами; сади цвіли, все ожило, все хвалило господа. Пташки щебетали свої веснянки. Весело їм! Та й хто не защебече, живучи на волі! Коли б люде були хоч на половину такі вольні, як птиці! Може б, менше було й зависті, менше сварки, не лились би людські сльози на сиру землю, не стогнали б люде по тюрмах, не вмирали б з голоду. Добре жити птицям! Далеко краще, ніж людям. Нема ні в одної птиці нічого свого, зате в усіх укупі все є: і не сваряться вони, і не лаються, і не позиваються, а живуть мирно та любо. Недаром кажуть, що гарне братство краще багатства. Та й що з того багатства! От же був я багатий, а тепер що? З довгою рукою ходжу, в людей прошу, а колись і я людям наділяв, колись і в мене засіки тріщали, та все загуло!.. На все панська воля, а людської не було.
Так ото, кажу, настав четвер, настав і Великдень, я видужав; порадились з Ганнусею, та на третій день святок і кажу старому, а стара десь у гостині була:
— Дядьку, звали ви мене кілька літ сином, зовіть же й повік!
Старий буцімто не второпав та й питає:
— Тобто як?
— Так,— кажу (знавши думку старого, я говорив сміло),— оддайте за мене Ганнусю! Вона мене щиро любить, та й я без неї не житиму на сім світі.
— Знаю я, знаю, Грицю, що ти Ганнусю любиш і вона тебе любить, що се діло непогане, любить і Христос навчає. Знаю, що ти чоловік гарний, ставши нашим зятем, ти будеш поважати нас, худоби не переведеш, догледиш нашої старості — та коли б ти був не кріпак!
— Се нічого,— кажу,— ми опікунські тепер. Ганнуся не боїться кріпацтва.
— Гой, гой! Які ж ви обоє дурні! Молоді ви, то теж і не знаєте, що значить воля!.. Чи знаєш ти, що чоловік без волі? Він і не чоловік, і не звір, а все одно, що коняка спутана, та ще й на припоні. Грицю! Грицю! Не був я зроду кріпаком, а добре знаю, що гірше неволі нема нічого на світі... О! Тяжко, тяжко жити без волі!.. Я чоловік уже старий, три дні до смерті, слухай же, що я тобі скажу: рід наш старинний, козацький, йде від запорожців, а ні козаки, ні запорожці зроду не були нічиїми підданками!.. Чи чув коли-небудь, що то за запорожці були? Не чув? То-то і єсть! Отож коли не чув, так слухай: запорожці були такий народ, що й самому чорту не оддавалися живцем у неволю; а ти хочеш, щоб я свою дочку, свою єдину дитину та оддав самохіть у неволю! Та що ж я за козак тоді буду! Що я за чоловік тоді буду! Та тоді мене й кури заклюють... З прадіда, з діда в нашій сім'ї ведеться заповідь: хто піде в кріпацтво сам або оддасть за кріпака свою дочку, той чорту брат, той анахвема та буде!.. От що, коли хочеш, чути!..
Я стояв ні в сих ні в тих. Старий розжеврівся весь, ніколи я його таким не бачив. Очі в нього горіли, видно було, що в нього душа заговорила.
— Що ж нам робити? — питаюся крізь сльози.
— Що робити? Коли б я сам змолоду не любив, коли б я сам не знав, що то за любов, я сказав би тобі: роби що хоч, а дочки я не віддам за кріпака, предківської заповіді не зміню!.. Ну, а тепер я сього не скажу, гріха на душу не візьму, а скажу тобі от що: треба викупитися.
— Викупитися! Коли нічим.
— Сорочку послідню з плечей продай, а з неволі викупись!.. Я став гірко ридати... Підійшла й Ганнуся, і вона стала прохати старого, і вона стала плакати.
— Чого плачете? — озвався старий.— Плач не поможе. Бачу я, що кохаєтесь щиро, не піду я проти вас, я не ворог своїй дитині! Іди, Грицю, до опікуна, спитай, що візьме викупу за тебе, та торгуйся, наче за бика. Пани за все люблять торгуватись, а за людей ще більше... Я положу за тебе викуп.
Ми впали старому в ноги, стали його дякувати, стали цілувати, я й не знаю вже, що ми од радощів тоді робили.
VIII
На другий день чуть світ пішов я до опікуна, сказав, що хочу викупитися на волю.
— А де ж ти грошей візьмеш? — спитав він.
— Своїх,,— кажу,— крихта є, а то в людей позичу.
— А що ж ти даси?
— Не знаю, що наложите.
— Та що я наложу? Лишнього не візьму: двісті карбованців даси?
Я й похолов увесь... Стали торгуватися, довго торгувались, насилу зійшлися на півтори сотні.
Одніс я опікуну гроші, він узяв, перелічив, чи всі, сховав у скриньку і дав мені бумагу, кажучи, що то вольна.
Повінчали нас Весілля бучного не справляли, а все було як слід... Я вже й не вмію розказати, що тоді робилося зі мною і з Ганнусею! Здається, на всьому світі не було щасливіших людей, як ми. Стали ми жити собі. Господь благословив нас діточками: двома синами — Федором і Петром — більше й не було. Старі, було, й не навтішаються ними! Старий раз у раз усе, було, пеститься з унуками, до хазяйства, було, вже й не приймається, тільки літом у пасіці сидів. Жилося нам, мов у раю. Та, видно, не можна, щоб чоловік вічно жив у щасті, видно, не можна сього, або вже так людям на роду написано, щоб вони мучилися не тільки на тім світі, а й на сім. І чого воно так? Що б, здається, всім людям бути рівними, всім щасливими? Ні ж! Єсть така личина зла, що псує людське щастя... Мабуть, їй завидно становиться, коли чоловік не страждає... Так було і з нами... Прийшла перша холера, стали люде мерти покотом; поховали й ми своїх старих: обох на одному тижні... Царство їм небесне! Нехай над ними земля пером!
IX
Пройшло кілька років. Діточки наші росли. Раз у неділю сидимо ми під ворітьми, коли ж дивимось: їде щось протягом шестернею, прямо в панський двір. Стали питатися, що воно таке? Кажуть — новий пан. "От тобі й повернули в казну",— подумав я, а серце чогось так у мене й забилося... Чуло воно щось недобре, та не вміло сказати...
Почали розпитуваться, який пан, відкіля і як довелось йому се іменіє? Кажуть: був десь далеко, служив у Сибірі, далекий якийсь унук покійному панові. Ну, приїхав і приїхав! Кат його бери — нам і гадки немає.
Так думалося, та не так сталося! Тижнів через два прийшли звати мене у двір до пана. "Що там таке,— думаю собі,— нащо я йому здався? Одначе,— думаю,— піду, хоч подивлюся, що там за сибірний пан". Прийшов. Він зразу як гримне: "Чому ти, сякий-такий сину, на панщину не ходиш?"
— Тому,— кажу,— не ходжу я, пане, що я вже тринадцятий рік вольний, я викупився на волю.
— У кого ти викупився?
— В опікуна, в мене єсть і бумага.
— Брешеш! — кричить.— Опікун не смів випускати на волю чужих людей, покажи бумагу.
— Вона дома в мене.
— Піди, принеси!
Приніс я. Він прочитав та як швирне її мені межи очі!
— Се,— каже,— бумага, що тобі можна на козачці женитися, а ти мені ще теревені гониш, що ти вольний! На роботу завтра! А не підеш, у Сибір завдам...
Я своїм ушам не вірив. "Чи вже ж таки,— думаю,— опікун обманив мене? Ні, щось воно та не так".
— Воля ваша, пане! — кажу.— А я на роботу не піду.
— Не підеш?
— Ні, не піду, я чоловік вольний.
Тільки що сказав отеє, як накинеться на мене пан, як став мене трощить по вискам, по щелепам, крий боже! Насилу вирвався! Прибіг додому й нестямлюся, що й робити, що й жінці казать. О! Тоді-то я згадав старого свого тестя! Тоді-то я нагадав його речі про волю... Нагадав, та як ліг, то два годи й не вставав. Як уже я вичуняв, не знаю. А що переплакала моя сердешна Ганнуся, так і сказати не можна. З тих сліз її добру б калюжу можна зробити.
Позвали знов мене до пана. Став він знов питати, чи піду на роботу?
— Не піду, пане, що хочте робіть, а не піду.
— Ну, одкупися,— каже.
(Продовження на наступній сторінці)