— Ось йому що покажи! — Олешко скрутив дулю.
— Він не для себе, він для Гречаного, за те, щоб висватав йому Коломійцівну...
Олешко не усидів на лаві, схопився і швидше вибіг з корчми.
— Так отак ти!.. Моїм добром поступаєшся проти мене моєму ворогові!..— Олешко скреготів зубами гірше, ніж рипів у нього під чобітьми сніг.
Збентежений, обурений прийшов Олешко на громаду. Хто б глянув тоді на нього, спостеріг би, що в душі у нього полум'я палає, що він у ту годину сам не свій.
На громаді, як на те ж, повстала колотнеча. Рахунки збірщиків викликали нарікання кількох громадян. За збірщиків вступився Передерій, за громадян Олешко. Передерій слово — Олешко йому десять.
— Та угамуйся ти, удоде смердячий! — гримнув старшина на Олешка.
— 'Вгамуйся сам, шершень рудий!
— Отеє так! Отеє славно! Отеє так на старшину! — лебезував Сластьон.
—— Се так на царське начальство! — озвався писар.
— Се так на мене! — гукнув Передерій.
— Та як же се він смів так на начальство!
— Ах, він чортів кришеник!
— Ах, він бунтовник! Баламут!
Велика більшість громадян так і накинулася на Олешка; більш усіх лізли осою на нього Сластьон, Єлисей та збір-шики. Громада забула про рахунки, а збірщики тому й раді і пильнували ще більш розводити огню, більш цькувати Олешка.
— Сього у нас зроду-віку не чувано, не видано, щоб хто отаке на начальство! — гомонів писар.
— Треба йому заціпити рот!
— Авжеж, треба!
— Як же так можна!
— Ти чого стаєш на диби? — спитався Олешко у Сластьона.— Хочеш покривати мошенство? Свого тобі мало?.. Га? — Олешко так зблизився до Сластьона і таким хижим звіром дивився на нього, що той подався швидше назад.
— Чого тікаєш? — гукнув на нього Олешко.— Правди боїшся!..
— Плюю на твою правду!
— Плюєш! Так ось же тобі, на!
З сим словом Наум на повен рот плюнув між вічі Сластьонові, насунув шапку і повагом пішов до господи.
— Протестуюся, громадо! Протестуюся! — гукав Сластьон.— Такого мені зроду-віку не траплялося! З земцями, з великими панами, з губернатором говорив, а ніхто мені в вічі не плював! Люде добрі! Заступіться ж за мене. Згляньтесь на мою наругу!,.
— Люде добрі,— загуділи, наче рій чмелів коло дупла.
— Сього так не можна!
— Не можна! Не можна!
— Під арешт Олешка, в холодну.
— Під рідки його.
— Засипать йому березової каші, такої, щоб аж ногами вкрився!
— Хлосту йому, хлосту!
Писар, помітивши, що громада добре вже нашпигована проти Олешка, мовив:
— Ось цитьте, люде добрі, та послухайте, що старшина казатиме.
— Добре, добре, нехай каже.
— По-моєму, тут хлости мало,— мовив Передерій.
— Мало! Мало! — гули громадяни.
— Він показав зневагу громаді.
— Правда, правда!
— Він мене образив! — мовив Передерій.
— Старшину образив, а старшина, ви знаєте, царське начальство,*— додав писар.
— Він у нас баламут, людей бунтує! Ось нехай Єлисей Савич виложить вам усе те, що у нього списано про Олешка,— мовив старшина.
— Нехай, нехай.
Писар витяг з-за пазухи папір і став вичитувати Олешкові "провинності": чого там тільки не стояло! Зневага громади, неслухняність, непокірливість, баламучення проти урядників, нехтування начальства!.. Все те було списано правничою мовою російських канцеляристів. Громада слухала, нічогісінько не розуміла; одначе услід за Сластьоном чутно було голоси громади:
— Так, так! Правда!
— Що ж йому за се? — спитався Передерій, коли писар скінчив читати.
— Що ж йому? Коли, кажете, хлости мало, нехай ще поставить він на громаду відер двоє горілки,— радив дід Охрім.
— Ні, не так! Так не можна! Олешко всім допік,— говорив Сластьон,— у нього й на макове зерно нема шановання до громади...
— Се правда! Несеться наче вихор поверх дерев,— додав дід Семен.
— Треба його приборкати, спинити, а чим його спиниш, такого голінного? До нього ні лайка, ні бійка не пристане. Нам треба його спекатися, відцуратися від нього,— мовив Передерій.
— Пора, давно пора.
— Як же його спекатися? — спитався хтось з громадян.
— Вже ніяк — по закону треба,— відповів старшина.
— Звісно, по закону, щоб було не гріх, по-божому... а як же там по закону? — питався Охрім.
Писар вичитав закон. Громада тільки й зрозуміла одно слово з того закону: "Сибір".
Писар став висловлювати, що громаді закон надає право зробити приговор і заслати непотрібного громадянина на Сибір.
— Коли вже що робити, то робити раз та гаразд,— додав писар.
— А вже ж ліпше зразу,— мовив Охрім,— відтяв зразу, і квит! А то воловодься з ним! На Сибір його.
— І моя така думка,— промовив Передерій,— але воля громади.
— На Сибір! — гукнуло кілька голосів.
— Тривайте, люде добрі! — озвався Наумів приятель Василь Коряк.— Сибір нігде не дінеться, не провалиться. Треба по-божому. За що Олешка на Сибір? Ні душогубства, ні розбишацтва, ні крадіжки за ним нема.
— Се правда,— озвався дід Семен,— сього гріх на нього сказати.
— Єсть за ним ще гірше: царське начальство нехтує,— мовив писар.
— На Сибір! На Сибір його!
— Не треба, не треба!
— Шкода чоловіка...
— Кому шкода його — нехай сам за ним мандрує,— мовив писар.
— Та за що ж?
— За що? Не чув хіба? Проти царського начальства йде! Він гірш душогуба! — твердив Передерій.
— На Сибір! На Сибір його!
— Пишіть приговор, усі руки дамо, щоб його на Сибір.
— Ні, брехня, не всі! Я гріха на свою душу не візьму, руки не дам.
— І я не дам!
— І я не дам!
— Еге! Так се значить, і ви однієї з Олешком думки! — промовив писар.— А ну, виходь набік, хто руки не дасть! Побачимо, хто там проти царських законів, значить і проти самого царя...
Остання писарева грізьба уцілила в свою мету; ніхто не відважився вийти набік. Одначе змагання довго ще стояло. Нарешті громада розійшлася, сказавши, щоб писар написав громадський присуд, аби запроторити Наума на Сибір.
XIV
На такий присуд громади Олешко ніколи не сподівався; почувши про нього, він спершу не йняв віри. "Що ж я такого вчинив, за що б мене в Сибір? — питався він сам у себе.— Яка за мною провинність? Що я кому заподіяв лихого? Хіба що пильнував про громадське добро? Хіба що сперечався з Сластьоном? Заступався за людей, не давав кривдити та не згодився продати попові свій предківський ланок? Так отеє така правда на світі, а ще кажуть: правда є!.. І той самий Гречаний напучує: "Живи по правді". От тобі й правда! А може, я й не по правді жив!"
Олешко починав сповідатися перед власним сумлінням: нишпорив у себе в душі, силкувався знайти там щось таке, що б вимагало на нього такої нелюдської кари. Не знаходив нічого. "Та що ж діяти? Чи вже ж отак живцем і пропасти, віддати себе кровопивцям на поталу та й мандрувати на Сибір?! Мабуть же, можна поборюкатися ще? Мабуть, і для них закон є? Повинен бути..."
Олешко йшов на пораду до Ілії. Коломійця глибоко вразила звістка про Наумову пригоду. "Треба запомогти людині, треба вжити усіх засобів і скасувати сей нелюдський присуд,— думав собі Коломієць і не тямив, з якого боку зайти. Почну з попа,— думав він,— піп приятелює і з старшиною, і з писарем, а писар тут усім орудує".
Ілія вдався до Гречаного заступником за Наума.
— Яв такі справи не втручаюся,— відповів отець Кузьма Коломійцеві,— як собі знає громада, а моя хата скраю. ї мені по християнству шкода Олешка, велика шкода; та що ж я вдію. Коли б то було знаття та ще заздалегідь, то можна б декому й мовити, а тепер вже приговор...
— Та приговор ще не написаний, а хоч би й написаний був, то громада має право сама його скасувати, наче його й не було,— мовив Ілія.
— Про се не скажу, не тямлю, се річ правнича, а не духовна... Як собі громада хоче; її сила, її й воля, нам, духовним, не можна в такі справи вмішуватися... Та й вам не радив би; проти громади змагатися не годиться... Нехай вже, як бог дасть, так і йде воно, а я молитимуся за Наума.
— На бога надійся, кажуть люде, та й сам не плошай,— мовив Ілія,— що бог, то бог, а що люде, то люде. Треба, панотче, запомог Олешкові... Запоможіть.
— Чим же я запоможу? — питався Гречаний, зложивши навхрест руки і дивлячись ласкавим, привітним поглядом на Ілію.
— Ви сказали б писареві...
— Не послухає; се вам самим ліпше сказати йому; вас він швидше послухає, та ще особливе, коли б ваша сестриця...
— Ні вже,— перебив Ілія,— годі сюди сестру вмішувати.
— А писар, певне б, послухався її,— напучував Ілію Гречаний.
Похнюпившись, пігнав Ілія до писаря.
(Продовження на наступній сторінці)