Селитьба гарна; не така, як от у товстопузих банкірів, не така, як у багатирів-панів, не така, як у голоштаньків-чиновників; а от така саме, як у заміжних панків, що і в кишені у їх колись було туго, мов засупонено, і голова на свистуна не походила, і так усе було по-людськи. На улицю домик на дев'ять вікон (у нас, звісно, по закону не можна, щоб вікна були до пари). Під вікнами насаджено бузку, липи і акації білої. Будинок дерев'яний, чепурненький; двір великий; на дворі дві комори, під ними льохи, далі конюшня, колодязь, голуб'ятник і те місце, що всім треба, а за сим місцем невеличкий садок: дві яблоні, три дулі та щось сливнику; квіток не видно, а щось воно ніби пахне, ніби воняє... Опанас каже, що воняє з "місця", а баба каже, що то пахнуть у сусіда квітки... І завели спірку: воняє! — пахне! — воняє! — пахне!
— Ти б пішов понюхав у тюрмі, як воняє, а тоді б ти й знав, що пахне, а що воняє... Хіба так воняє? Начебто я зроду-віку не нюхала!
— Коли нюхала, так і нюхай на здоров'я, нехай воно тобі "пахне"... Нюхай, піди носа приложи...
— А щоб ти не діждав, щоб я свого носа притуляла, господи прости, до !
— Годі вам,— озвався я,— у чужому дворі завелись... Дворище баба вподобала і зараз розписала по-своєму:
"Отут,— каже,— качки у мене полоскатимуться, отут гуси, отут поросятам загородить можна, а осьдечки коло саду стане місце на саж; можна вигодувати яку свинячку,— свої ковбаси будуть..." Подивилися в домі — і тут добре. Опанас каже, нібито стеля низько, мало воздуху, а баба спорить, що "так краще, теплій зимою буде"... Ходили, дивились, роздивлювались... А як би його у кого тямущого спитати, що воно варто?
— Як, бабо, на твою гадку?
— Хіба я знаю! Воно гарно, та хто його знає. Якби на хуторі, у нас,— ну, одні гроші, а в Києві другі...
— Розумна твоя річ.
Спитали квартального — і він не знає, але напутив нас до будівничого. Дали будівничому десять карбованців і почули від нього, що "коли що і на кого: можна дать і п'ятнадцять тисячів, а як на охотника — і більш; а як самому будувати, більш не вийде, як десять, одинадцять тисячів".
От сим я й заспокоївся. Значить, совість буде чиста, коли куплю за десять тисячів, і, глянувши на златоверхий, перехрестився та й кажу:
— Помагай, господи, час добрий! — а далі до жінки.— Чи купувати?
— Купуй.
— А ти, бабо?
— Куди люди, туди й я.
— Хоч і в соціалісти? — дратнув Опанас, не втерпів-таки.
— А бодай ти не діждав, стара собако! Щоб тобі на тім світі соціалісти лою гарячого за шкуру налили!..
— За що?
— Мало хіба ти допік мене?
— Ну, а твоя, Опанасе, яка рада: чи купувати, чи ні?
— Про мене — не треба, бо...— глянув на бабу і зупинився,— бо... дорого.
Баба визвірилася; немовби хоч і до зубів, так готова... Я аж затремтів. Коли ж несе господь квартального.
— Чи купувати? — питаю.
— Обома руками благословлю!.. Пора вам покинуть невідь-що... отой пролетаріат чи як його там! Пора, як і всі добрі люде... А нуте могорича! — Випили.
— Таке діло, що не можна... Станете господарем-власником, зовсім нове життя піде,— каже квартальний.— Станете побиватись не аби про які там незаконні речі, а про те, як би виконати свої обов'язки... А обов'язків чимало буде: перше діло, щоб дворник був "надежний"...
— Не злодій? — перебив Опанас.
— Не те! Злодій дарма, а щоб знав, коли і куди ви ходите, хто до вас ходить, про що розмовляєте, що гадаєте, і коли що — зараз давать знать...
Опанас аж поблід.
— Так се ми,— каже,— знов в опеку, та вже до дворника!..
— В яку опеку? Ніякої опеки! Закон по-твоєму опека? — гримнув квартальний.
Я швидше йому склянку калганівки... Випив, закусує і каже:
— Далі треба дивитись, пильнувати, щоб на улиці проти двору було раз у раз чисто, щоб у дворі не воняло, щоб з помийниці не лили де попало, а в одну яму; щоб з ями і з "місця" не воняло... От найважніші обов'язки господаря.
— Та й годі?
— Ні, єсть і інші, але вже не такі важні; приміром: світить "плошки" в царські дні, викидать флаги і якомога показувати радість в царські дні...
— Не купуйте, кажу вам, не купуйте! — радив Опанас на самоті.— Пом'янете моє слово, що наберемось ми. великої халепи... По-моєму, краще вже хоч у Камчатку, ніж такі "обов'язки" нести...
— А що ж діяти, коли у нас інших нема?
— Хіба справді нема?
— Нема.
— Гарні ми "громадяни", чи нехай і "обивателі"! Се так до ладу... Не диво ж, що соціалісти...
— Що, що? — захрюкала баба з-за дверей.— Думаєш, я не чую, як ти пана на бунт напучуєш, у соціалісти підмовляєш? Та за се тобі знаєш що?
— Геть, стара відьмо! Остогидла ти мені! Іди доказуй! Чортового батька докажеш!.. Іди!
— Опанасе! Голубоньку! Що се ти! Подумай! — став я прохати його.— Схаменись! Ти, бабусю, не вір йому, се він з п'яних очей...
— Та вже на сей раз нехай, подарую... Справді, він п'яний... хоч в огонь, одначе, не полізе... Пам'ятуй же! Ось тільки нехай пан не купить дворища,— так от чорна земля, щоб і я так почорніла, коли не видам...
Оцим словом баба все діло порішила! Тут вже нічого міркувати було. Купуй, та й годі!
Купив! Купив якось чудно: грошей банкові я не давав, а купив якісь векслі у Мукосія, а він їх якось в банк, а банк якось засчитав... купив я якось руб за коповика, а банк узяв ті векселі знов руб за руб. Походило на якусь нісенітницю або наче на мошенство; але, як вияснив мені діло Мукосій, "по-людськи", так ніякої нісенітниці, ніякого мошенства не було, а просто тільки настоящий "законный коммерческий оборот". От як "по-людськи" і по-бабиному, а Опанас верзе, що се якийсь "гешефт"... Але ж...
От я й господар, власник. Тепер, бабо, зась тобі! Тепер я не соціаліст!.. Перебрались ми в свій д і м: як слід, по-християнськи освятили, панотець свяченою водою окропили усе...
Живемо! Баба землі під собою не чує. Жінка радіє, дітвора грається, Опанас сидить наче хмара, а я походжаю собі, заложивши, вибачте, руки назад, та згори дивлюся на всіх; на душі стало якось легко, тільки наче чого соромно, наче я що вкрав... Сам собі ради не дам, що зо мною діється: такого ще зо мною зроду-віку не було; ніщо й не болить і ніби нездужаю: на душі легко, а ніяк не засміюсь; наївся вволю, а ніби натще вадить...
— Опанасе? Що воно таке? — питаю.
— Не моє діло.
— А чиє ж діло? Хіба я вже не твій, а ти не мій? Кажи!
— Нехай Мукосій скаже, он приїхав... Мукосій в хату, поздоровився з хлібом, з сіллю.
— Гарно у тебе,— каже,— гарно. От ще як постановиш отут софу, а тут повісиш "Сусанну", а тут розкинеш килимець, а там постав "Амура з Венерою", так зовсім буде по-людськи. Та чи не забув ти, що треба справити вхідчини?
— Мабуть, що треба. Але кого ж кликати?
— Наших усіх треба. А ж ти тепереньки наш?
— Авжеж, ваш!
— Ну, наших і клич.
— Себто кого?
— А от у неділю приходь до мене увечері, так і знатимеш, хто наші. У мене щонеділі збираються усі наші: я тебе зазнайомлю з ними...
Наступила неділя. Прибрався я гарненько у нову одежину, виголився, причепурився наче під вінець — і до Мукосія.
Боже, як гарно у нього! Світло-світло, хоч голки нижи! Квітки, килими, бронза і пахощі... Людей невеликий тиск, але доволі: і голова, і поліцмейстер, і три професори, аж п'ять попів, два жандармські офіцери, генерали і дехто з "именитого купечества". Усі такі веселі, сміються, шуткують, розмовляють так щиро, жваво, тільки, звісно, не по-нашому, а на "общепринятом литературном языке". Мукосій з усіма зазнайомив мене: кожен вітає так любляче, щиро, наче брата; кожен хвалить, що я купив дворище і поздоровляє; а поліцмейстер так прямо сказав: "Нам таких людей давайте и давайте!" Жандарми нічого не сказали, тільки похвалили, зате протопоп аж поцілував мене і промовив: "Тако радуется добрый пастырь о единой овце заблудшей и паки обретшейся". Панійок було мало, а панночок ні одної.
Найсердечній вітав мене професор фон Хапугін, чоловік літ за сорок; хоч і лисий, але ще свіжий; чисто виголений, тільки під бородою стирчало кущами волосся. Очі у фон Хапугіна чорні, палкі, привітні, як у французьких "провокаторів". Але і цілком він увесь так нагадував мені провокатора, що коли б я певно не знав, що я в Києві, так гадав би собі, що я в Парижі за часу Наполеона III13 і що зо мною розмовляє настоящий провокатор.
— Давно чув я про вас, давно сердечно бажав спізнатись з вами,— говорив професор.— Такі люде, як ви... знаєте... світа стільки ви бачили...
— Довелось-таки поблукати...
— Мені аж заздро! Я от ніяк не виберусь, хоч би в Німеччину... Недостача грошей... дорожнеча... А може, й лучче, що я ніде не був... Самі добре знаєте, що тому, хто жив у Парижі, у Берліні, тяжко вернутися в рідний край... Тюрма у нас... ніякої волі нема!.. Ви згоджуєтесь на се?
(Продовження на наступній сторінці)