Сам цар мовчав. Від його імені перемови вели його дорадники. Спершу вони прийняли чималу скриню з дарами від маврських посланців, довгенько про щось із ними гомоніли, потім обдарували і їх царевими дарами — всіляким золотим і срібним узороччям. Маври ще раз покланялися й рушили до виходу.
Трон знову опустився вниз. Цар встав з нього й вийшов із зали з своїми мужами-дорадниками через бічні двері…
Раніше Векша гадав: ото щасливо живеться всім при царських теремах! А далі придивився: не таке вже й щастя тут. Ні сміху, ні жартів не почуєш, розмовляють тільки пошепки і то ще й рот прикривають рукою.
Ось хоча б і дорадники, служки царські чи ратні мужі. Все, здається, у них є — і шана велика, і одяг розкішний, і харч смачний. Зустрінуться, вклоняються один одному улесливо, а одвернуться, супляться, очима хижо блискають. Ворожнеча, видно, між ними якась…
Навіть сам цар немовби чогось побоюється. На люди рідко показується, у теремах його увесь час гвардійці чатують, цілу ніч світильники в покоях горять, по темних кутках і переходах із смолоскипами служки нишпорять, чи не притаївся там, бува, хто з умислом лихим. А що не охоронник біля царя, то й із землі іншої, і тримають їх нарізно, щоб дружби між собою не вели. По-грецькому вчать розуміти тільки самі накази. А як багато в нього цієї охорони! Мабуть, чимало зла накоїв, коли так боїться…
Служба нова, як звик до неї, була для Векші не важка, але нелюба. Гнітила вона його повсякчас. Однак він зносив її, сподівався, що колись, може, до царя прибудуть і від київського князя сли. Тоді вчинить те саме, що Синко колись учинив. Упаде перед ними на коліна, впросить, ублагає визволити з неволі.
Та слів від князя Ігоря все не чути й не чути, хоч минуло он скільки часу.
На гостей уже не надіється. Може, вони й знову приїжджали (еге ж, напевно, що приїжджали, бачив, як одного разу несли в царські хороми в’язки хутра, таке тільки на Русі буває), та хіба побачиш їх за мурами цими. Відколи тут, ще ні разу з двору не пустили.
Не витерпів, запитав якось мимохіть дідка-варяга про слів і гостей руських.
— Забудь ти про них, не згадуй більше, — невдоволено відказав на те дідок. — Не дуже їм тут раді… Це ваш Олег, зборовши колись Царград, змусив данину давати Русі й приймати її гостей. Та Царград не забув про відплату за цю ганьбу. І коли своя рука до помсти коротка, то інша за дари знайдеться… Отож цькував потроху цар гостей ваших печенігами, а тепер час настав і зовсім їх позбутися…
— Позбутися? — мимоволі вихопилося у Векші.
— Авжеж позбутися. Їде днями василевс Роман до межі болгарської, зустрітися там з каганом печенізьким і намовити його, щоб порвав мир з Ігорем і всіма силами на Київ несподівано вдарив… Тобі ж нагода — супроводжуватимеш його, на землю ромейську подивишся…
ВТЕЧА
Ледве тримається на коні Векша. Не бачить ні городів-красенів ромейських, ні садів-зеленів розлогих, не чує дзвону церковного, захоплених вигуків людей, які шану складають цареві, путь його колісниці золотій квітами встеляють. Везе він присуд смертний отчині своїй та й собі заодно: бо як поневолить Греччина з дикими печенігами край, люд рідний, — як його, Векшу, оце зневолили, для чого ж тоді й жити.
Слово, одне б слово застережне кинути своїм! А де тому слову крила взяти, море, поля перелетіти?..
Диво дивне: відколи попав у полон, ні разу не видів Векша сну. А скільки вже часу минуло! Друге літо поневіряється на чужині. Йому ж так кортіло хоча б уві сні побувати вдома, глянути на своїх, погомоніти з ними. Та ось цієї ночі сон до нього, нарешті, таки прилинув!
Звечора Векша довго крутився, перевертався, голова гуділа, тіло нило, мов побите, лише опівночі задрімав.
…Чує, хтось торсає легенько, й над саме вухо шепоче знайомий, рідний голос:
"Тікаймо, поки всі сплять!"
Бере Яна Векшу за руку (долонька в неї ніжна, гаряча), виводить з намету. А там, надворі, уже світає. Глянув на дівчину — у віночку, простоволоса, така, як була в пущі біля Олегової могили.
Тільки-но вони ступнули на стежину, щоб майнути в хащі, бачать — на гілці стара недолуга ворона сидить. Повагом розплющує очі, каркає людським голосом:
"Пр-р-роданий, пр-р-роданий!.. Владар-р… ка-амінь твер-р-р-дий… Кр-р-раплі кр-р-рижані… пр-р-рикутий…"
І раптом, стріпнувши крилами, ворона перекинулася дідком-варягом.
"Забудь ти про них! Кинь ту діву знадливу! Вернись до найсвітлішого, найбоголюбивішого василевса!.." — почав умовляти-веліти.
"Хто це?.." — питає Яна й боязко тулиться до Векші.
Він нічого не каже, тягне дівчину далі від дідка.
Пробігли трохи, чують: позаду крик, лемент. Озирнулися — за ними гоняться маври, ті, які на прийомі в царя були, в довгому одязі й з накрученими на голові рушниками. І піші, і на конях і на отих потворах горбатих, що шиї в них — гусячі, а голови — зміїні.
Втікати важко, бо зарості попереду наче розтанули і пустеля піщана, розпечена, безкрая простягалась перед ними. Та не зупиняються Векша з Яною, хоч і вмиваються потом, як водою, все біжать, біжать, побравшись за руки…
І нараз пустеля перетворюється в трав’янисте поле, а маври на печенігів. Свистять печеніги, вигукують, метають з коней волосяні петлі.
Векші пощастило ухилитися од їхніх петель, а от Яна попалася. Тоді він, згадавши, як колись урятував Путяту, кидається з сокирою, що якимсь побитом опинилася у нього в руках, до Яни й перерубує петлю так само, як тоді.
Яна біжить до Дніпра, де мають бути руські судна, кличе з собою й Векшу, але він ще одбивається, стримує нападників, щоб дати їй змогу далі втекти…
Ось вона вже зникла за прибережним горбом, і одразу ж звідти, од Дніпра, лунає тривожний поклик рога…
І тут сон його обірвався. Векша глипнув, чує — голосно гуде ратна сурма, розбуджуючи царську охорону.
Наче знетямився Векша, не пам’ятає, як сам вбирався, як коня порав-сідлав, як у дорогу вирушали, — усе стоїть у нього перед очима Яна і кличе з собою.
О, недарма вона до нього в сні приходила! Серцем, мабуть, відчула, що йому тяжко, й прагла вирятувати з біди…
А може, то сама Русь кличе його до себе, втікати велить? Але де ті стежки, дороги, що додому ведуть?..
Хоча б хмара ото грозова, що видніється на обрії, насувала швидше, зливою своєю голову йому затьмарену освіжила, думку якусь рятівну в ній розбудила!
Та заклята, мабуть, ця сторона зрадливая, коли й хмара небесна її цурається, третій день ось на виднокраї стигне-синіє, а з місця не рушиться.
Аж вдивився ополудні — не хмара то — гори височіють удалині. Чи не ті це гори, про які Синко розповідав? Авжеж вони, і дідок-варяг казав, що цар зустрінеться з ханом біля межі болгарської. За ними, певно, й земля болгар починається. Ех, через них би тільки…
Калатає серце, дихання важке нагрудники крицеві розпирає, острах бере, щоб лице думки не видало.
В’їхали до підгірного селища. Цар із своїми дорадниками та служками в хорому високу, білу зайшов, охорона його ратна до річки попростувала. Розбрелися хто куди на лісистому березі, розсідлали, де хто схотів, коней, напувають, миють їх, самі досхочу купаються.
Одвів Векша свого коня подалі від гурту. Помив його, сам скупався, одягнув тільки сорочку та ногавиці коротенькі, до пояса меча приладнав. Присів і раз по раз на товариство крадькома позирає.
Врешті влучив мить — шмигнув у кущі, що розрослися над самою водою. Намацав каменюку, посидів трохи мовчки, потім жбурнув її в річку й закричав не своїм голосом, щоб рятували його. Раз… удруге…
Коли ратні кинулись бігти на крик, одрачкував з тих кущів у ліс, схопився на ноги і помчав куди очі дивляться.
"Нехай гадають, що я втопився, — гарячково билася в голові думка. — Прибіжать, побачать на березі шолом, нагрудники. А може, й кола на воді від каменюки ще не згаснуть. Довго шукатимуть, бовтатимуться в річці. А я тим часом далеко встигну втекти. Кінь не розкаже, він без’язикий…"
Все біжить і біжить, подиху не переводячи, аж доки ніч темна не настала.
Тут якраз під поваленими замшілими деревами яма з листям сухим торішнім лучилася. Зарився, немов їжак, меча в руці затиснув. Так і пролежав усю ніч, не випускаючи його. А як діждався ранку, зліз на сосну високу, видивився, де гори сині, й подався далі.
Іде, скрадаючись, прислухаючись, поміж деревами мовчазними, крізь чагарі густі продирається. Кожен шелест під ногою йому за шум-галас видається. Затріщить у хащах наполоханий звір, Векша й завмирає на місці. Та не звір той страшить його — людей лихих боїться більше за звірів. Проте зустрінеться з ворогом, добром вони не розминуться…
Отак і до гори добрів. Стоїть вона прямовисно, небо шпилем щербатим гризе, птахові хіба тільки на неї злетіти.
Так ось чим відгородилася од сусідів земля грецька!
Тільки не злякає його та гора високая, нізащо не повернеться в неволю осоружну! Ліпше вже загине тут, об каміння розіб’ється…
Пішов попід горою, придивляється, чи немає де хідника.
Раптом бачить — багаття погашене чорніє, біля нього струмок спадає з ярочка вузенького. Ярочок той кущами терновими притінений. Хоч і крутий надто, але дертися по ньому можна.
Збирається Векша на гору. Де об камінь обіпреться, де за кущ вхопиться, підтягнеться. Геть уже руки поколов. Але те його не спиняє, все вгору лізе.
(Продовження на наступній сторінці)