«Мандрівний вулкан» Борис Комар — страница 7

Читати онлайн фантастичну повість Бориса Комара «Мандрівний вулкан»

A

    — Та ні… я просто засинаю… я дуже втомився… жахливо втомився… Я вже не маю сили навіть говорити…

    — Не роби так, бо кожного померлого тут віддають акулам… Акули це дуже люблять…

    Та Віктор уже нічого не чув.

    Оксана потягла його за носа, щипнула за вухо. Він не просинався.

    — Все… Помер… — промовила вона, вибігла з будиночка й голосно зареготала.

    Почувши регіт, люди-риби збіглися до кімнати, побачили на канапі сплячого Віктора і також почали реготати, підстрибувати, ніби їм хто лоскотав п’яти. Від реготу тремтіли стіни-акваріуми, перелякано метушилися в них риби.

    Незабаром з’явилися два "санітари" з носилками, поклали на них Віктора й понесли до озера. Слідом за ними посунула вся юрба.

    Оксана кілька разів плеснула в долоні. Це був сигнал для акул, які відразу ж підпливли до берега. Але тільки-но "санітари" збиралися кинути Віктора хижакам, він прокинувся, скотився з носилок на землю, обвів усіх напівсонним поглядом, угледів у воді здоровенні зубаті морди акул і закричав перелякано:

    — Ви що, збожеволіли?..

    Юрба спершу притихла, заніміла, а потім почала розбігатися — хто куди.

    Десь зникла і Оксана.

    Біля озера залишилися два спантеличені "санітари" і Віктор. Він плюнув спересердя й почвалав утомлено до свого будиночка. Замкнув зсередини двері й, не роздягаючись, упав на м’яку канапу…

    ХУАНОС ГЛОБАЛІУС ПОГРОЖУЄ

    Важко сказати, як довго Віктор спав, бо ні ночі, ні дня у вулкані не існувало, годинника й календаря також. Про те, який нині рік і місяць, який день, година, знали лише путчисти, котрі слухали радіопередачі з усіх кінців світу.

    Умившись, він узяв фотоапарат і вийшов з будиночка. Складалося враження, що настав ранок, і вранішня прохолода бадьорила. Дивно було усвідомлювати, що це відбувається у самих глибинах моря, в кам’яній споруді, яка пливе собі, неначе велетенський уламок невідомого континенту.

    У голові клубочилися тривожні думки і без кінця виринали запитання, на які юнак не міг знайти відповіді.

    Пройшовши з півкілометра, побачив акваріум завбільшки з двоповерховий будинок. Біля нього тупцялося кілька людей-риб, дивилися на химерну потвору, що мала велику жаб’ячу голову, краб’ячі клешні і хвіст ящірки. Вона надимала балухаті очі й здоровецьке воло, розтуляла пащеку, каламутила воду. Віктор здогадався, що то улюблена потвора Роберта Конрада, ота Морська Красуня, про яку йому розповідала Оксана, й дістав з-за пазухи фотоапарат.

    Люди-риби так захопилися потворою, що не завважили, як він сфотографував морське страхопудисько, а водночас і їх біля нього. Побачили аж тоді, коли звернувся до них:

    — Скажіть, будь ласка, де мені знайти Оксану?

    — А що це таке?

    — Оксана… молода дівчина, що живе серед вас.

    — А-а… — протягнув чоловік-риба, високий на зріст, у якого чорнів на лівій щоці шрам. — Вона працює на городі.

    "Так це ж, мабуть, отой Венслав Кручек, заступник керівника експедиції Луї Жака Луп’є", — подумав Віктор.

    — І довго там буде?

    — А що таке "довго"? — перепитав Кручек.

    Таки правду казала дівчина: фіолетова рибка зовсім затьмарила професорові пам’ять, коли він навіть не здатен зрозуміти значення простого слова.

    — Скажіть, вас звати Венслав Кручек? — ухопив його за лікоть.

    Чоловік-риба рвучко відсмикнув руку і повернувся до Віктора спиною.

    — Ви — Кручек? — ще раз запитав і зробив різкий рух, щоб схопити чоловіка міцніше.

    Але такий порух люди-риби сприйняли, як щось загрозливе, небезпечне, і одразу розбіглися в різні кінці. Втік і Венслав Кручек.

    Потвора сердито роззявила пащеку й немовби застогнала. Віктору стало моторошно, і він рушив далі.

    Переходячи дорогу, натрапив на гурт старих людей-риб. Згорблені кістляві постаті оточили його і почали роздивлятися, неначе якусь дивину. Поводилися вони полохливо, як зграйка мальків біля черв’яка, що виконував на гачку свій останній танець. Коли Віктор розтуляв рота, щоб сказати щось, усі втікали, а потім боязко, обережно поверталися назад і починали його обнюхувати, обмацувати. Один дідок навіть лизнув язиком.

    — Не розумію… — розвів руками Віктор. — Ви щось хотіли?

    — А що таке "хотіли"?

    Говорити з ними просто неможливо. Ті, які ще дещо пам’ятали, на запитання відповідали запитаннями, а в решти взагалі нічого в голові не залишилося, крім двох–трьох слів.

    Підійшла якась бабуся, приклала крижану долоню до його чола і незграбно погладила. Хтозна, що в жінки прокинулося, що заворушилося десь на дні душі. Може, там, на землі, вдома, у неї лишилися діти чи внуки… Та тільки-но Віктор кліпнув очима, вона злякалася, відскочила вбік. Постояла трохи з заплющеними очима, заспокоїлась і знову підступила до нього.

    Невідомо, чим би все скінчилося, коли б не з’явилися вилицюватий і гостроносий. Побачивши Віктора в оточенні старих людей-риб, наглядачі повитягали з шкіряних чохлів при поясі гумові палиці й заходилися гамселити всіх підряд. Бабуся, яка щойно гладила його, впала. її одразу ж схопили наглядачі і потягли до акваріума, де жила потвора. Бабуся навіть не крикнула, навіть не зробила спроби оборонятися.

    — Куди ви її тягнете? Відпустіть! — вибіг наперед і перегородив наглядачам дорогу Віктор.

    — Віддамо Морській Красуні, — байдуже відповів гостроносий.

    — Навіщо?.. За що така кара?..

    — Вона ж стара, з неї вже ніякої користі, — сказав вилицюватий.

    — Але жінка в цьому ж не винна!

    — А що таке "винна"?

    — Ну, нічого поганого не зробила…

    — Як нічого? Кажу: вона ж стара, негодяща! — здивувався вилицюватий. — А згідно наказу Мудрого Капітана, всі старі люди-риби підлягають знищенню. Увесь цей табун піде на годівлю Морської Красуні та інших рідкісних істот, що живуть у акваріумах.

    — Це безсердечно! Злочинно!

    Вилицюватий поглянув на гостроносого:

    — Ти що-небудь зрозумів?

    — Нічогісінько, — тріпнув той головою, і вони потягли нещасну бабусю далі.

    Побачене й почуте так пригнітило Віктора, що він, мов сновида, поплентався назад, до свого будиночка. Однак невдовзі його наздогнали наглядачі.

    — Вірний помічник Мудрого Капітана пан доктор звеліли привести тебе до нього.

    Хуанос Глобаліус привітно зустрів Віктора. Посадив на стілець, сам сів навпроти.

    — Ну як, уже відпочив? — запитав.

    — Відпочив… — буркнув Віктор.

    — Ти що, ображаєшся на мене?

    Віктор нічого не відповів.

    — Я гадаю, ображатися немає підстав. Може, гніваєшся, що я трохи на тебе погримав, то вибач мені за це. Сам розумієш: прилетів ти до нас несподівано, непрохано, і про тебе всяко можна подумати… О, тобі ще пощастило! Ти сподобався нашому Володареві, і він піклується про тебе. Правда, був просто недогляд, що санітари замалим не викинули тебе акулам.

    — Я сам винен у тому. Мене ж попередили, щоб не спав.

    — Нічого, тепер ми приставимо до тебе когось для остороги, поки звикнешся.

    — Не треба. Я не хочу звикати. Краще, коли ви такі добрі, відпустіть мене звідси. Прошу, дуже вас прошу, відпустіть!

    Глобаліус холодно подивився на Віктора.

    — Ось цього зробити ми не зможемо. Хто сюди потрапляє, той довіку залишається тут. Забудь, юначе, назавжди світ, з якого сюди прийшов. Ти вже ніколи туди не повернешся. Утямкуй собі: ніколи! І зв’язку з ним ніякого не матимеш!

    — А як же мати… батько… друзі… університет?..

    — Їх, вважай, у тебе більше немає!

    — Це жорстоко! Надто жорстоко!.. — прошепотів Віктор.

    — Можливо, й жорстоко, але ми змушені так чинити. Розумієш: змушені! І давай домовимося більше не вести про це розмов. Я хочу дещо тобі сказати. У нас заведено, що ніхто не сидить без діла. У кожного є своя робота. Подумали ми й про тебе, яку тобі підшукати роботу, щоб вона й до вподоби була і щоб не переобтяжувала. І таки придумали! Ти, бачимо, хлопець відважний, кмітливий, міцний і, напевно, любиш військову справу. Тобто стріляти. Авжеж любиш? Бо всі хлопці в твоєму віці люблять.

    — Куди? В кого стріляти? — насторожився Віктор.

    — Не поспішай! Все поясню. Справа ось у чому. Ми самі добре справляємося з підводним флотом, а що стосується поверхні, — підняв угору палець Глобаліус, — туди, з деяких міркувань, не можемо підніматись. Отут ти нам і допоможеш. Одягнемо тебе в спеціальний гідрокостюм, у якому почуватимеш себе, як риба, дамо автомат, заряджений термічними набоями, й випустимо з вулкана. Ти підпливеш до якогось із тих кораблів, що сновигають по морю, і вистрілиш у нього. Робота не така вже й складна та важка, зате скільки в ній романтики! Прицілився, бах! бах! — корабель на дно, тільки бульбашки від нього пішли, а ти, переможець, герой, повертаєшся живий і неушкоджений додому, у вулкан…

    — А навіщо вам топити кораблі? Потім — там же люди! Вони ж загинуть!..

    — Не всі. Декого виловимо. Нам і те, що в кораблях, потрібне, і люди потрібні.

    — Ні, цього я не буду робити! — похитав головою Віктор. — Я ж не бандюга якийсь і не бездумна та покірна людина-риба!

    (Продовження на наступній сторінці)