Трава вже відвологла, лише жевріла, а запалюватися не запалювалась. Дим їв очі, дер у горлі. Нахилився, затиснув рукою рота, стиха почмихав через ніс. Полегшало.
Тоді, щільніше прикрившись піджаком, щосили почав дмухати в ледь жевріючий вогник.
Нарешті спалахнула тонюсінька травинка, язичок полум’я перебіг по ній на сусідні стебельця… І тільки хлопець відсахнувся, з-за річки війнув вітерець, ніби зрадів, що йому випала така робота…
Батька Павлик знайшов у гайку. Коли загорілися дрова, фашисти так заметушилися, що не вгледіли, як сарай спорожнів. Арештовані подалися в село, один тільки батько лишився чекати його, Павлика, в умовленому місці.
Хоч при зустрічі хлопець не сказав батькові й слова, проте той і сам здогадався, як усе було насправді. Не лаяв Павлика, не хвалив, лиш мовив докірливо:
— Бузувір ти, бузувір…
Стояли, дивилися, як у їхньому дворі все розгорялося й розгорялося яскраве вогнище. Видно навіть було, як біля нього бігають гітлерівці.
— Гарних ми дровець приготували за літо! — прошепотів батько. — Бач, згодилися!..
Коли на переправі стали вибухати снаряди, Павлик з батьком рушили глухими стежками до села…
— Важкі, дуже важкі були часи, — зітхнув дідусь. — Аж не віриться, що пережили.
— Краще вже й не згадувати про те, — сказала бабуся й запросила Сашка з батьком вечеряти.
Батькові, мабуть, ще хотілося й чарку випити, бо вже звик щовечора випивати. Довгенько м’явся за столом, не брав виделки, але сам попросити, певно, не наважувався, а бабуся і не думала давати, хоч у неї стояла в миснику пляшка вишневої наливки.
Додому поверталися пізно.
Батько цього разу був веселий і добрий. Розпитував Сашка про школу, про Валентину Михайлівну, бабусину та дідусеву квартирантку: чи люблять її учні, чи не бешкетують при ній у класі. Вона ж, мовляв, іще молода й маленька, сама як учениця. А під кінець запитав і про матір, Юрка та Олесю. Адже Сашко недавно в них гостював, то як вони там? Сашко охоче все розповідав, бо і йому теж було весело й гарно.
ЗЛИЙ ЖАРТ
Хоч Микола й не хотів робити Валентині Михайлівні прикрощів, але так вийшло, що він їх таки заподіяв знову.
Трапилося це вже весною під час екскурсії на колгоспний город.
В суботу після четвертого уроку п’ятий і шостий класи гамірливо, нерівною колоною простували в напрямку до річки, де понад берегом у низині простяглися родючі ділянки чорнозему.
Поруч колони йшли Валентина Михайлівна і учитель праці Тихін Федорович.
Бригадирка садово-городньої бригади, Миколина мати, ще здалека побачила школярів і помахала їм рукою:
— Ага, нарешті. Вже давно ждемо вас, помічників, — чи то пожартувала, чи то на докір сказала вона, коли учні наблизились. — Зараз ми роботу вам знайдемо…
Спершу повела їх до капусти.
— Ану, хто відгадає загадку: кому рубають голову, а кров не тече? — звернулася до школярів.
— Капусті, капусті! — хором відповіли учні.
— О, ви, я бачу, добрі відгадники, — похвалила. — Тоді, може, розповісте, де в капусти плід і насіння та як її сіють?
Микола хотів сказати, вже й рота розкрив, але мати його спинила:
— Ти помовч! Я тобі вже про це розповідала.
Учні дивувалися: ну, невже тітка Марія думає, що вони не знають? Ще й питає, щоб заплутати — "як її сіють?". Таж її зовсім не сіють! Беруть розсаду з парників і садять. Кожному доводилося садити вдома.
А Сашко ще згадав, як бабуся Дарина примовляє, коли садить капусту: "Дай же мені час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренаста, а з листя головаста. Щоб не росла високо, а росла широко!" Потім поставить на грядці горщик догори дном, кладе на нього камінець і накриває білою хусточкою, проказуючи нову примовку: "Щоб капуста була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок".
— Е-е, — безнадійно хитає головою тітка Марія, — таки бачу: ви ані шелесь у цьому ділі. Живете в селі й не знаєте таких дрібниць. Не цікавитесь, не придивляєтесь, як батьки ваші господарюють… То, кажете, в неї зовсім немає насіння? А як же оту розсаду виростити?
— І справді — як? З корінців? Ні. Листок закопати — не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм..
— Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так мені за них соромно перед вами, що аж-аж…
— А мені, думаєте, не соромно? — мовила вчителька і звернулася до учнів: — Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це…
Учні майже разом почали вигукувати:
— Однорічні!
— Дворічні!
— Багаторічні!
— Правильно, — підтвердила Валентина Михайлівна. — А капуста до яких належить?
— До дворічних, — перша сказала Світлана Коломієць.
— І це правильно, — ствердно кивнула вчителька. — Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дрібненьким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть плоди — довгі стручки із насінниками. Коли висіяти їх, вони проростуть — ось і буде вам розсада.
Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури — слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші.
Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.
Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.
Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.
Як оглядали ділянку синіх баклажанів, Віктор Троць запримітив на листочку якогось жука. Піймав його, показав тітці Марії.
— Дивіться — шкідник?
— То листогриз, — випередив матір Микола.
— Ні, це колорадський жук, — заперечив Олег.
— Приходьте у нашу лабораторію, — сказала тітка Марія, — там є колекція городніх шкідників, подивитесь. А це таки й справді листогриз.
— І не тільки городніх, — тепер уже втрутилася Шинкаренко Оля, мати якої завідувала колгоспною лабораторією. — Є і злакових, і садових.
— Дякуємо, Маріє Василівно. Ми колись і лабораторію відвідаємо, — пообіцяла Валентина Михайлівна. — А ще краще буде, коли зробимо свої колекції. Вони дуже нам знадобляться. Згодні? Троць, Антонюк, Шморгун?..
— Згодні, — без помітного ентузіазму відповіли хлопці.
Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась.
— Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю.
Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.
— Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо.
— Звичайно, допоможемо!..
— А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія.
— Ні! — загукали школярі. — Ми на цілий день понаїдалися.
— Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка.
Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.
За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю.
Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.
Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.
— Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!
По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко "завів мотор", увімкнув "важелі" на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.
Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:
— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.
Довелося пілотові робити "вимушену посадку" і разом із "пасажирами" сходити на землю.
Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:
— Покажіть, яких це ви квітів назбирали? Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.
— Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку.
— Жовтець.
(Продовження на наступній сторінці)