— Не буду я стругати! Хай сам струже!
— І кататися не будеш, — закричали школярі— Не пустимо.
— Плював я на вашу ковзанку! — кинув сердито.
Застебнув кожуха, натягнув шапку-вушанку і подався з шкільного двору.
Тоді од дівчачого гурту відійшла Світлана і погукала:
— Олег, підожди…
Він зупинився, заперечно крутнув головою, грюкнув хвірткою і зник за ворітьми.
Світлана постояла трохи, дивлячись на хвіртку, і зніяковіло рушила назад.
Довго блукав Олег засніженими вулицями. Нудно самому, одначе до школи не збирався повертатися. Додому теж не хотілося, хоч мати й просила не баритися — сьогодні варить смачні вергуни.
Потім подався на снігову гірку, де спускалася малеча. Випросив там у якогось першокласника саночки і з’їжджав, доки той не заплакав. Тоді посадив його на саночки і так штовхнув униз, що на середині гірки малий аж перекинувся.
Зимовий день короткий. Ось уже й вечір підкрався. У хатах і на вулиці спалахнули вогні, машини їхали із засвіченими фарами.
Олег вийняв з кишені свого продовгуватого блискучого ліхтарика.
Від школи йшла група учнів. По дзвінкому голосу Олег упізнав серед них Світлану і сховався. А коли всі пройшли мимо нього і дівчина звернула до свого двору, покликав її.
— Як тобі не соромно? — відразу накинулась Світлана на Олега. — Всі обурені. Я попросила, щоб ковзанку не вирівнювали. Сказала, що ти сам усе зробиш. А якщо ні — поставлять на піонерських зборах питання…
— Ну й нехай ставлять, що мені до того! То вони все з заздрощів.
— З яких заздрощів? — не зрозуміла дівчина.
— Та з яких же, з людських, — сердито мовив Олег. — Заздрять, що мама купила мені модного кожуха і модні чоботи.
— Та хто тобі сказав це?!
— Хто, хто? Сам добре знаю…
— Бач, який ти…
Помовчали.
— От що, Олег, — сказала Світлана. — Я винесу сікач або кельму в тата попрошу. Візьми і загладь оте місце на ковзанці. А тоді заходь і підемо до школи разом, сьогодні репетиція новорічного концерту, я помирю тебе з Миколою.
— Не буду миритися і ковзанку не хочу поправляти.
— Ох і вреднючий ти. Мені за тебе соромно. Всі кажуть: "Чого ти з ним дружиш?!".
— Ну й не дружи! Хіба це дружба, коли ти й не заступишся за мене?
— В тебе анітрішечки совісті немає.
— І нехай…
— Дивуюсь: як ти тільки не розумієш, що неправий у всьому? Даремно ж ніхто не стане нападати…
Мороз міцнішав. Лунко тріскались дерева в садках, порипував під ногами сніг.
Олег і одягнений тепло, і взутий добре — холод не пройме. А от Світлана змерзла, все кутається в легеньке пальтечко і чобітками вистукує. Вже кілька разів натякала, що пора розходитись, а він ніяк не догадається, та все відмовляє йти на репетицію, мовляв, обійдуться без неї.
Нарешті зважилася, сказала прямо:
— Олег, я дуже змерзла.
— Ходімо в Будинок культури, там тепло.
— Ні, вже пора додому.
— На репетицію хіба не підеш?
— Мабуть, не піду. Пізно вже… і самій неохота.
— Добре, давай тільки глянемо в сільмазі на світлову вітрину, що вчора поставили, та й годі.
Попростували до сільмагу. Олег довго розглядав і дивувався, як це можуть світитися різними кольорами скляні трубочки. Світлана ж стояла збоку і не виявляла до вітрини ніякого інтересу, все хукала на посинілі пальці.
Попрощалися біля її двору, і Світлана швидко потупотіла до хати.
Олегові не хотілося, щоб Світлана була на репетиції без нього. Тому й відмовляв її і затримував. Врешті сказала, що не піде туди. А може, тільки пообіцяла, аби відчепився?
Скільки розмов у Світлани про той карнавал, як готується! Хвалилася, що сестра черевички лакові прислала з Києва, тож закортить похвастатися. Та ще, як заливали ковзанку, Микола прив’яз: "Світлано, зарані попереджаю — сьогодні я танцюю з тобою". — "Там видно буде", — відповіла йому, наче й не зраділа, що він запросив її. Всі дівчата прикидаються. Насправді ж їм, і Світлані, мабуть, теж, хочеться з ним потанцювати. Вони чомусь вважають Миколу за найкращого в школі танцюриста.
"Мабуть, не піду. Пізно вже…" Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується…
"А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: "Куди це ти?" Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться".
Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад.
Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся.
Довго чекав, але Світлана не виходила.
Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся.
— Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його.
— Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу.
— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…
— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.
— Підожди, я сірнички принесу.
— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю по-видному. Хіба сірниками насвітиш?
— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.
І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.
Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.
Кинув бабусі тихе "до побачення", вбіг у ближній двір.
Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.
Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю й подався слідом. "Ага, і черевички несе, — помітив Олег у неї в руках невеликий пакунок. — Стривай, знатимеш, як обманювати!"
Біля воріт школи Світлана зупинилась і глянула навкруги.
Олег сховався за стовбуром клена.
Вікна в школі палали яскравим вогнем, світло від них простяглося до самої ковзанки, навколо іскрився сніг. Чути було музику, галас.
— Світлано! — гукнув, коли вона порівнялася з ганком.
Дівчина повернулася на голос.
— Олег, ти?.. — здивувалася.
— Ні, не я, — сказав презирливо. — Султан турецький. То як — "самій неохота"?.. І не соромно тобі?.. Чого ж мовчиш? А мені, бач, дорікала — совісті немає. Отакі ви всі. Прикидатися тільки вмієте… Ну, йди танцюй, вихваляйся своїми черевичками.
Губи Світлани затремтіли.
— На! — тицьнула Олегові до рук пакунок і схилилася на бильця ганку.
Олег не втримав пакунка — він розгорнувся.
Дзень! — випало з нього щось на кам’яні східці.
Олег швидко нагнувся, підняв.
То була кельма…
Друга сутичка відбулася після Нового року.
Дарма, що саме канікули, що надворі зривалася завірюха, — того дня до школи прийшли майже всі старші учні. Ба навіть малеча прибігла. Всіх цікавило, хто перший прийде до фінішу, а, значить, поїде на районні змагання лижників.
Болільники з самого початку поділилися надвоє.
Одні твердили: переможцем, як і минулого року, буде Петренко Микола.
Його оточила на спортивному майданчику велика група школярів. Кожен з його прихильників вважав за свій обов’язок підбадьорити Миколу, дати йому якусь пораду. Особливо старався Сашко. Він ні на хвилиночку не відходив від свого друга.
Інші палко доводили, що перемогу здобуде Олег Шморгун.
І Олег був не одинокий, круг нього також товпились болільники, правда, менше, ніж біля Миколи. Серед них стовбичив і його старший брат Сергій, якого Олег запросив подивитися на лижні змагання й порадуватися за нього, переможця. Що він цього разу вийде зрештою на перше місце, не мав ніякого сумніву. Торік йому просто не пощастило, гірші лижі вибрав собі, от і прийшов другим.
Олег, крутячись на всі боки, розповідав якусь дуже смішну історію — хлопці аж присідали од реготу.
На майданчик з червоним прапорцем у руці прийшов учитель фізкультури Петро Денисович, а сьогодні — головний суддя. Пославши двох своїх помічників на контрольний пункт, він звернувся до школярів:
— Всіх, хто не бігтиме, прошу відійти.
Як тільки болільники відступили під паркан, Петро Денисович дав команду учасникам змагання:
— Вийти на лінію старту!
Лижники швидко вишикувалися у рівну довгу шеренгу. Сашко і тут не облишив свого друга, стояв поруч, шепотів:
— Кажуть, Олег сьогодні з самого ранку маршрут вивчав. Гляди, якщо тебе обжене, знаєш, що ми тобі зробимо? — нахмурився грізно.
Що вони збиралися йому робити, Сашко так і не доказав, бо в цей час суддя подав нову команду:
— Перевірити кріплення!
Спортсмени нахилилися, посмикали на лижах ремінці, випросталися. Все гаразд.
(Продовження на наступній сторінці)