Стара здивовано глянула на них. Зазирнула в макітерку, накрила її рушником. Почала роздягатись.
— Прошу діда: полагодь шельменський гак, — як до стіни. Тільки сад у голові… Горе з ним. Не держиться дому й квит. Днює й ночує в тому саду…
Хлопці дожували пиріжки, подякували й швиденько чкурнули з хати.
— Ех, жалко, не дочитав до кінця! Там же про все сказано… Слухай, Сашко, про які то вона ключі пише, щоб їх підібрати?
— Таж ясно про які. Хіба ти не знаєш?
— Ні, — стенув плечима Микола.
Сашко усміхнувся, пожартував:
— Хоче, щоб нас замкнули на ключі у в’язницю.
— Невже?!. Оце влипли… — не зрозумів жарту Микола.
Довго йшли мовчки. Микола раз по раз тяжко зітхав.
— Та ти не журись так, — спробував заспокоїти друга Сашко. — Може, й не заявить у міліцію. Бачиш, вона й справді не така, як ми думали. Не розказала нічого ні директору, ні матері. І дідусеві навіть не заїкнулася про яблука. І тепер минеться, ось побачиш, — запевняв Сашко.
Микола був такий засмучений, що навіть не захотів іти додому. Пішли до Сашка, сіли робити уроки, але він ніяк не міг зосередитись.
— Знаєш, що я оце придумав? — усміхнувся Сашко. — Ніколи не догадаєшся!
— Ну кажи вже.
— Ходімо в сад і самі розкажемо про все дідусеві. Він добрий, простить, коли ми самі…
Микола довгенько розмірковував. Врешті махнув рішуче рукою:
— Добре, що буде, те й буде, давай признаємось.
Цього разу йшли до саду не яром, а дорогою, йшли відкрито, нікого не остерігаючись. Біля посадки, де ховалися колись від сторожа, звернули в яблуневе та грушеве міжряддя. Сад тепер уже не схожий на колишній, — буйнозелений, рясний. Плодів на деревах немає, лише де-не-де на верхівках осталися поодинокі яблука чи груші. Листя почало жухнути й осипатись.
Перше ніж показатися дідусеві Артему на очі, хлопці вирішили подивитися яблуньку, на якій вони відчахнули гілку. Чи не всохла, не пропала часом? Легко віднайшли її, примітну серед інших дерев, і були приємно здивовані, що гілка на ній ретельно перебинтована, підв’язана, підперта тичкою і вже почала приростати до стовбура.
— Це дідусь її вилікував, — промовив Сашко.
— Угу, — кивнув Микола і тільки торкнувся рукою гілки, як раптом позаду:
Ба-ба-ах!!!
Хлопці присіли на місці з розкритими ротами.
— Стій! Замри! — ніби з величезної порожньої бочки загримів сторожів голос.
Микола з Сашком, якби й хотіли втекти, то не змогли: від переляку ноги тремтіли, як у спійманих куріп’ят.
— Ну, що ви тепер скажете, герої? — підбіг до них Шморгун із дробовиком. — Нарешті я вас піймав!
— Ми, дядьку, не красти прийшли, — трохи очунявши від переляку, обізвався Микола.
— Го-го, "не красти"! Ціле літо за вами ганяюсь. Дід Артем усе питає: "Хто це сортові дерева обносить?" Тепер нехай знає хто — рідний онук та бригадиршин синочок! Бригадирша бачить, коли хтось хоч соломинку візьме в колгоспі, а що син її витворяє, того не помічає!
Шморгун, видно, ніяк не міг забути Миколиній матері виступу на громадському суді, коли його знімали з посади комірника. Вона тоді дуже лаяла його за пияцтво і розкрадання колгоспних продуктів.
— Чесне піонерське, ми не хотіли красти. Ми до дідуся Артема йдемо, — сказав Сашко.
— Так я вам і повірю, — скривив рота Шморгун. — Обдурюйте когось іншого, а не мене. Гарного має дід онука! Ось поведу, хай полюбується. Давай, завертайте дишло! Тільки не здумайте тікати. Це я угору пальнув, а то нажену солі в м’яке місце, знатимете!
Що могли вдіяти хлопці? Довелося підкоритися і йти до куреня під конвоєм. Одначе там дідуся Артема не було і сторож повів їх до сушарні.
По дорозі наткнулися на яму, в яку зносили й знищували отрутою обібрану з дерев гусінь. Шморгун заглянув у неї, звелів:
— Ану, залазьте туди, посидьте, поки я садівника знайду.
Микола з Сашком навіть не ворухнулися.
— Кому сказано — лізьте! — гримнув сторож.
Ніби не до них, стояли мов укопані, тільки носами шморгали.
Тоді він закинув на плече дробовик, схопив обох за коміри і, як цуценят, повкидав у яму. Сам далі погупав.
Яма глибока. Марне сподіватися вилізти з неї. Навіть коли б Сашко видерся Миколі на плечі, і то хтозна, чи дістав би краю.
— Тепер і дідусь не повірить, що ми самі до нього йшли, — зітхнув Микола.
— Дідусь повірить. Я його знаю…
Невдовзі знову почувся гупіт. Думали — сторож повернувся із дідусем Артемом. Аж то сам дідусь звідкись узявся.
— Що воно за мара тут бубонить? — з’явилося над ямою знайоме вусате обличчя. — О! Чого це вас лиха година туди занесла?
Микола і Сашко не відповідали, розгубилися від несподіванки.
Дідусь висмикнув з-під яблуні довгу тичку-рогачика, що нею підпирали влітку рясну гілку, подав її у яму.
— Ну, берись котрий, витягну.
Сашко перший міцно вхопився за тичку, і дідусь виволік його нагору.
Потім допоміг вилізти і Миколі.
— Так це, мабуть, на вас він стріляв? — запитав дідусь, поставивши підпорку на місце.
— На нас, — буркнули одночасно.
— І в яму повкидав він?
— Він.
— За що?
— Думає — красти прийшли. А ми до вас, дідусю, — мовив Сашко. — Хочемо про все чесно розказати. І хто гілку ото відчахнув на яблуні, і чого довго не ходили…
— Нехай, нехай, ще встигнете розповісти, — перебив його дідусь. — Куди ж він пішов, сторож?
— Вас шукати.
— Ай-я-я, ох і негарно ж вийшло, — похитав головою.
Хлопці не зрозуміли, що саме він вважає негарним — те, що сторож стріляв на них і в яму повкидав, чи, може, їх засуджує.
— Дідусю, невже і ви нам не вірите? — похнюпився Микола.
— Що кажеш?.. А-а… Ні, я не про вас, я про сторожа. Вредний чоловік цей Шморгун. Хитрий, як лис, і кусючий, як змія… Ну, та нехай, про нього ще побалакаю з ким треба, а з вами, коли вже прийшли до мене в гості, поговоримо зараз. Ходімо в мою штаб-квартиру.
Сашко таки добре знав свого дідуся. Як і сподівався, він пробачив їм і крадіжку, і шкоду, заподіяну колгоспному саду. Лише покартав і взяв обіцянку, що вони більше ніколи не робитимуть такого.
Микола і Сашко попрощалися й чимдуж подалися додому — задоволені, повеселілі.
ОЙ ХМЕЛЮ Ж, МІЙ ХМЕЛЮ!..
Батько ще не встиг навіть умитися після роботи, як у вікні пропливла величезна постать Шморгуна. Гупнуло тричі в сінях, і ось він уже на порозі.
На одутлому, неголеному обличчі — радість:
— Го-го-го, значиця, поросимо в роті свяченою!
Ступив у своїх важких чоботищах до столу, витяг із-за пазухи літрову пляшку сизого самогону.
— Первачок, — підморгнув батькові. — Шкода, закуски не прихопив. Не схотів додому заходити, там баба як нападе… Та нічого, і рукавом закусити можна, було б після чого.
З роботи батько повернувся млявий, насуплений, а це одразу ніби ожив, у очах застрибали веселі блищики. Віддав Сашкові рушника, сказав улесливо:
— Ану, синку, організуй нам по цибулині, — і зиркнув на ліжко.
Знав: там завжди стояла, загорнута в фуфайку, наготована йому вечеря. Зрідка суп, куліш, солодка гарбузова каша чи молода кукурудза, частіше — картопля, — печена, тушкована, варена — в "кожушках" або чищена.
Цього разу Сашко подав на стіл картоплю. Дарма, що була пісна і розварена, батько і сторож, випивши по склянці горілки, хіба ж так уминали її з цибулею.
Сашко сидів на лаві біля вікна набурмосений, злий. Гортав підручник ботаніки, який дала йому сьогодні Валентина Михайлівна. "Візьми, — каже, — в мене їх два".
— А ти чого не їси? — спитав батько.
— Не хочу, — відказав, хоч насправді під грудьми смоктало від голоду.
— Він, мабуть, жде, щоб і йому чарку налили, — промимрив Шморгун, набивши повен рот картоплею. — То я зараз, — простягнув руку за пляшкою.
Але Сашко з такою відвертою ненавистю поглянув на нього, що він і до горілки не дотягся.
— Ну, ну, чого?.. Не хочеш — не треба. Силувати не будемо. Виростеш, скуштуєш цієї водички, за вуха не відтягнуть. — Повернув закудлану голову до батька: — Давай, Павле, наливай пального.
Той зсунув докупи склянки, налив їх до половини. Поцокались, випили.
— Вогонь! — сказав сторож, занюхавши горілку шматком хліба.
— Стоградусна! Кхе! — кашлянув батько.
Заїли. Шморгун витяг із бокової кишені по цигарці. Чиркнув сірника, спершу сам припалив, потім дав батькові.
— Чув, ти завтра в город рибу везтимеш? — спитав, випустивши одразу з рота і носа хмару сизого диму.
— Везтиму. А що? — відповів батько, поклавши цигарку на лезо ножа.
— Не міг би до мене в сад завернути?
— Що там у тебе?
— Забув хіба? Я тобі вже казав.
— А-а, — згадав батько і похмурнів. — Знаєш, це таке діло…
(Продовження на наступній сторінці)