«Диваки» Борис Комар

Читати онлайн повість Бориса Комара «Диваки»

A- A+ A A1 A2 A3

— Чому ви босоніж бігаєте? Ще й пальці позбиваєте.

— Так легше, ніхто не дожене.

Засунув руку за пазуху, дістав велике червонобоке яблуко, подумав трохи, витяг ще одне, менше.

— На! — простягнув дівчині. Та, повагавшись трохи, взяла.

— Запашні, — похвалила.

— Їж, — сказав Сашко.

Витерла менше яблуко хусточкою, вкусила.

— Ох і кисле! — скривилася.

Покуштувала й друге.

— Таке саме… Навіщо їх рвете? Це зимові, зелені ще!

— Хоч таких попробуємо, бо спілих нам не перепаде, — відповів Микола.

Хлопці витягли й собі по яблуку і, неквапливо простуючи дорогою до села разом із дівчиною, так заходилися їх трощити, наче ніколи в житті нічого смачнішого не їли. А щоб скривитися — ні разу, лише прицмокували від задоволення.

— У вас дома немає садків? — спитала незнайомка.

— Чого б це не було? Є!

— Чому ж тоді в колгоспному крадете?

— А хай він не буде таким.

— Хто це "він"?

— Та хто ж — Шморгун! Весною, коли гусінь треба було оббирати, запрошували в сад. Усією школою ходили. А тепер і близько нікого не підпускає. Садівник дідусь Артем кличе, а цей — жене. Ще й дробовиком погрожує.

— Він тільки Олега пускає, — докинув Сашко.

— Якого Олега?

— Та сина свого меншого… А той хвастає, що все перепробував у саду. Вчора приніс і цих ось яблук, нового сорту, що дідусь Артем вивів. Відрізав ножиком нам по малесенькій скибочці.

— І старший його, Сергій, отой, що ти з ним їхала, теж пасеться на колгоспних яблуках та грушках… — обурювався Микола. — Як почав сторожувати, то викорчував дома весь садок і засадив помідорами та огірками для базару. Везе Сергій здавати колгоспні фрукти, то й матір з корзинами бере з собою на станцію, щоб спекулювала.

— Ні, що не кажіть, все одно недобре ви робите, — осудливо мовила дівчина. — Це ж не сторожів сад, а колгоспний. Упіймає котрогось, то буде непереливки. Знатимете!

Сашко перестав жувати яблуко. Микола не зважав на її слова, поглянув на дівчину зверхньо:

— Не бійся, аби тебе не піймав.

— Мене йому й ловити не треба, я не краду.

"Ох і причепа!" — сердився Микола. Сама три вершки од горшка, хіба що чемоданчик узяла, штани на себе натягнула, щоб дорослішою видаватися, а говорить з ними, як з першокласниками, — "буде непереливки… знатимете".

Догриз яблуко, дістав з кишені сигарети "Прима". Вирішив закурити, щоб вона не думала, ніби вони з Сашком ще малюки.

— То ти вже й куриш? — здивувалася дівчина, коли він узяв у зуби сигарету.

— А чого ж мені не курити?

— Я думала — школярам не можна…

— Чого це не можна?

— Хіба батьки і вчителі не забороняють?

— Ну й що з того? Нехай забороняють собі на здоров’ячко!

— У нас була така класна керівниця, — встряв у розмову Сашко, — що й чхати на уроці забороняла. Ніби навмисне це робимо. Так і хочеться все чинити наперекір. Я терплю, і всі терплять, а Микола візьме та й спересердя їй стола часником натре або кота в клас принесе…

— Дотепно, дуже дотепно… — чи то осудливо, чи то схвально мовила незнайомка.

— Пхе, я ще й не таке видумував, — гордовито сказав Микола.

— І вчителька не догадується, чиї то витівки?

— Може, й догадується, але ж не доведе, хто це робить. У нас клас дружний, не викажуть! Хоча Ольга Шинкаренко може й виказати. Думаєш, класна керівниця не боїться нас? Тільки пожаліється директорові або мамі, я таку вже їй штуковину підлаштую, що ого-го… Пам’ятаєш, Сашко, як Олегового кожуха вивернув і поклав під дверима?

Сашко згадав, почав реготати.

— Ну, а куриш навіщо? Це ж для здоров’я шкідливо.

— То шмаркачам шкідливо, а нам можна.

— Кому це "нам"?

— Та шостакам.

— Ви шостий скінчили?

— Ні, перейшли… Сашко, бери, — простягнув Микола пачку з сигаретами.

— Хай пізніше, я ще яблук не наївся, — сказав Сашко і знову поліз за пазуху, звідки йому просто в ніс било запашним яблучним духом.

Микола черкнув сірника. Було зовсім тихо, він же затулив вогник долонями, як це роблять курці вітряної погоди.

Припалив сигарету й зопалу так затягнувся, що аж сльози на очах виступили. Відвернувся, щоб дівчина не побачила, — начебто дивився на Кудлая, який погнався за горобцями.

Вона ж помітила, сміється:

— Ти й курити ще не вмієш. Кинув би оту гидоту.

Таке Миколу зло взяло! І яке їй діло до всього? Подумаєш — глузує…

Цвіркнув на дорогу крізь зуби, прискорив ходу, щоб позбутися такої причепи.

Сашко також пішов швидше.

І вона від них не відставала.

Коли попереду завиднілося в долині село, дівчина почала розпитувати, де в них сільрада, клуб, школа…

Микола мовчав, Сашко їй усе показував і розказував.

— Ти до кого приїхала? — і собі поцікавився.

— Та це я… — і не відповіла. — Гарне село у вас. І річка є, — мовила.

— А навесні, як сади цвітуть, іще гарніше, — відказав Сашко: так завжди говорили дорослі, коли хтось із чужих милувався їхнім селом.

Біля перших дворів дівчина з ними чемно попрощалася й рушила далі. Хлопці городами подалися додому.

ПОЇЗДКА НА СТАНЦІЮ

Тільки вгледіли Шморгуна Сергія, одразу звернули з дороги. Таке вже прилипало — почне теревенити, глузувати: або таблицю множення питать, або картузи на лоба натягувати, або по голові "гладити" проти чуба… Хоча вони з собакою, а він остерігається Кудлая, при ньому рукам волі не дає, лише базікає.

Але Сергій теж звернув убік, загукав:

— Чого, дурні, тікаєте? Не бійтеся! Діло є.

— Ми не тікаємо. Просто йдемо собі, — відповів непривітно Микола.

— Куди ви? — наблизився Сергій до хлопців. На ньому приношений робочий костюм, брудна квітчаста сорочка, маленька, схожа на гречаний млинець, сіра кепочка, з-під якої вусібіч стирчали довгі нечесані жмути попелястої чуприни.

Сьогодні Сергій настроєний на диво миролюбно. Наче й не збирається кепкувати або кривдити. А обзивати незлобливо хлопців дурнями — це вже його звичка, на те вони не ображалися.

Проте Сашко на всякий випадок зняв з голови картуза, мовив:

— Купатися йдемо на річку.

— Тю, дурні! Охота вам бовтатися з дітлашнею.

— Там не сама дітлашня, — заперечив Микола.

— Та йдіть, дурні, бовтайтесь, хіба я вас держу. Думав, зі мною поїдете. А не хочете, то й не треба.

— Куди поїхати?

— Не знаєте хіба? На станцію. Сьогодні груші везтиму. Ось запряжу Буланого, заберу в саду ящики. Збруя нова, вчора видали, віз, як пушинка. Ех, і прокатаюсь!..

— Чого ж ти Олега з собою не взяв?

— Допомагає старій помідори збирати.

— Поїхали, Сашко?

— Треба татові сказати.

— Навіщо їм казать, вони ж одпустили тебе.

— Так то ж на річку.

— Нічого, аби одпустили.

— Ну, добре, поїхали, — згодився Сашко.

— Тоді одведіть додому свого цуцика і шмаляйте до посадки. Там і ждіть, — розпорядився Сергій і перевальцем рушив до бригадного двору.

Микола заманив у двір Кудлая, прив’язав біля перевернутої діжки, що правила йому за будку, й почимчикував з Сашком за село до посадки.

Сергій і справді не забарився. Прикотив однокінною підводою, навантаженою ящиками. Колеса на гумі, від старого "Москвича", щоб не трясло в дорозі.

— Тпр-р-ру, — спинив Буланого біля хлопців. — Сідайте!

Вони повмощувалися на ящиках поруч Сергія.

— Но! — цьвохнув батогом коня. Відірвав дощечку на одному з ящиків, витяг із дерев’яних стружок дві здоровенні зеленаві груші. — Їжте, — простягнув Миколі і Сашкові.

— Соло-одкі, — покуштувавши, прицмокнув Сашко. — У нас дома таких нема. І у вас, Миколо, нема.

— Де б вони у вас взялися? Це діда Артема щепи. Перший рік уродили, — пояснив Сергій. — Ви беріть, їжте…

— Не треба. Попробували й досить, — сказав Микола. — Слухай, Сергію, що то за дівчина, яку ти підвозив зі станції?

— Я? Коли?

— Сашко, коли це було?

— Позавчора. Ні, позапозавчора.

— А ви звідки знаєте, що я її підвозив?

— Ми… ми… — зам’явся Микола. — Сама розповідала… Як розпитувала в нас дорогу… Там, у селі…

— Що ж вона вам іще казала?

— Більше нічого. Тільки те, що ти підвозив її зі станції. То хто ж вона така?

— Хтозна. Допитувався — не сказала. Мабуть, до когось у гості приїхала. У клуб на танці запрошував — не хоче, каже: "У нас із вами танців не вийде". А в мене з усіма получається. І "смикавку" ніхто краще не танцює.

(Продовження на наступній сторінці)