Нараз пригадалася їй її праця, і мов камінь упав їй з серця. Вона піднялася з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіплялися були до неї, і відітхнула легше. Нагадавши це, немов віджила.
Що вона могла забути свою працю!
Адже в ній спочивав її світ, ожидало її якесь щастя! І вперше відчула те цілковите вдоволення, яке подає праця тому, котрому здається, що життя не зберігає для його вже нічого більше. Так, праця не обманила ще нікого, бодай того ні, хто шукав в ній відради і шукав більше, чим буденного щастя...
XVI
Було це з кінцем грудня і між четвертою і п'ятою годиною по обіді.
Небо заслонилося одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снігу, що сипалися мов безтямки з небес, металися шаленим летом у воздусі. Вони клубилися, розліталися і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устелялися білим пухом...
Наталка придивлялася завірюсі з задумою.
З її вікна було видко в далечині одну часть міського парку. Він тягнувся далеко і становив великанську картину, котра пишалася кождої пори року іншою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступне, сповитий в білявих мряках, мов у заклятім сні.
А нині! Хто би відважився нині заглянути в його глибінь, підслухати, як перешіптуються старі великани дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галуззя і стане вгинати їх корони! Він божеволіє довгими пустими алеями, глузує собі з них і свище...
Вона пішла би.
Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось опертися примані такого вихору, і висунулася тайком надвір, щоб "летіти". Вітер грав її волоссям, розвіявши його буйно, і бив ним в лице і плечі. А вона, дрібна, мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними, мов крилами, сміялася голосним сміхом, викликуючи раз по раз:
— Бабуню! я лечу, лечу, лечу!..
— Дурненька, — ніби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге неподатливе її волосся. — Ти, певно, хотіла, щоби тебе кудись вітер поніс і щоб собі головку розбила!
— Я не дала би розбитися, бабуню. Я би вхопилася чого-небудь і держалася б сильно, сильно. Я хотіла би літати, бабуню...
— Лиш пташки літають, а ти не пташка!
— Я не пташка, але ж я твоя голубка, не правда? Ти казала!
— Я казала, донько, казала!
— Тому й я літала би, бабуню. — І прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо. — Куди б я залетіла, бабуню?
— Куди би хотіла.
— Де ж, напр.? Де птахи залітають?
— В полудневі, теплі краї, дитинко.
— В які теплі краї?
— В такі краї, де сонце дуже гріє, а ночі ясні, як дні, де тепла далеко більше, як у нас, і де немов вічне полуднє. Там, напр., ростуть дерева, а й цілі ліси дуже великі й красні, вічно зелені, буйні, горді, сягаючі аж під небеса. Там ростуть великоколисті пальми, кокосові дерева, мирти, олеандри, прегарні цвіти; там літають великі барвні птахи, яких у нас нема, і такі самі мотилі; там літають золоті мушки, прозорі, барвні комахи. Там живуть пишні олені, красні дикі звірі, леви, тигри; там ніколи не скошувані трави хвилюють, як море.
— Иой, бабуню! — кликнула вона і розсміялася з якоїсь нервової розкоші, а тілом її пробігала дрож, — йой, йой!
— Що, душенько?
— Я хочу в теплі краї!
Її широко створені оченята зоріли з лелієво-білого личка дивним блиском, мов бачили те все перед собою.
— Кажи ще, бабуню! — натискала нетерпеливо, не зводячи очей з уст бабуні.
— Там гарно жити! Там такі тихі, глибокі, цілком сині води, що перед ними аж страх збирає, і величезні ріки, що біжать із скал, а спадаючи з них, прискають шумом, мов перлами, і наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями й милями. Перед красою і силою того всього чоловік німіє!
— А на все те світить сонце? — перебила вона нараз без віддиху.
— Світить. Все миготить, блистить, гарно, мов у казці. Знаєш?
— Знаю. А потім?
— А потім є там такі ліси, котрих віку ніхто не знає; вони стоять вічно у воді, у дзеркалі. На тій воді плавають водні цвіти і різнородні дикі птахи. От таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глибінь таких лісів не годен жоден чоловік зайти. Там гарно жити; для того і птахи летять туди, однак туди летиться через море!
— І я летіла би через море.
— А якби утомилася?
— Ні, ні, я не втомилася би!
— Звідки ж ти то можеш знати?
— Але ж я не хотіла утомитися! Я би летіла, летіла, з цілої сили летіла би, щоби не втомитися. Ти чуєш, бабуню?
— Чую, рибчино!..
І так стоїть вона й тепер мов в ожиданні безнадійнім. Її лице бліде, утомлене. Уста стулені скорбно, лише очі в неї промінні і повні думок.
Кругом неї тишина. Її артистично уряджена кімната нині її пригноблює. Цвіти в коші, якісь пової і випещені пальми немов дрімають, в тій тиші вона неначе чує життя власної душі.
Її уста кривляться від легкого глуму, і вона думає: "Чому я жду? Чому вірю я?" Вона думає про свою працю. Їй відіслали рукопис повісті і то без всякого пояснення. Від часу до часу мучиться вона думками, з якої причини вчинили це і чому не прийняли її? Чи вона була без вартості? Чи, може, не відповідала "великій публіці"? Пишучи її, думала вона про публіку, хоч, щоправда, мало. Її товаришки упевняли її, що це неможливо, щоб ся повість не придалася, а однак... однак відкинули її! Вона гризлася дуже, була трохи не в розпуці, і чула, що коли повість не придалась би справді, то це був би найтяжчий удар в її житті. Опісля порадила їй Оксана одного видавця, про котрого знала напевно, що приймає подібні праці, як Наталчина. Вона й послухала її і відіслала рукопис туди.
Тепер вижидала відповіді.
Сама не знала, чому вірила, що там приймуть працю. Правда, поміж то чуття мішалося і почуття сумніву. Вона ніколи не мала щастя, однак чому не мала би його сим разом мати? А знов... чому б мала його мати?
Вона відвертається від вікна і проходжується повагом кілька разів по кімнаті.
І не знати, чому все таке мертве і бездушне? Таке тупе! Напр., ціле її окруження, меблі, образи, а навіть цвіти! Вона спинилася біля свого ліжка, над котрим находився образок. Христос на Оливній горі. Недалеко його висить револьвер. Він набитий. Пані Марко казала його якраз перед своєю недугою очистити і знов набити. Він висів завсігди у неї над ліжком; до того привикла вона ще з дому свого батька на Угорщині, котрий казав, що жінці зброя потрібніша, як мужчині. Тепер висить над її ліжком.
Вона усміхнулася іронічно.
Їй не треба зброї. До неї не прийде ніхто грабувати; впрочім, вона не боїться нічого. Але оця зброя — то одна річ, не така тупа і мертва, як всі прочі. Це була така річ, що вимагала на кождий випадок боротьби і сили...
Опісля спиняється її погляд знов на образі Христа. Вона любила цю картину дуже. Це також щось таке промінне, освітлене саме собою! Ніякий ум не сотворить людянішої науки від його. І Наталка нагадала собі це речення Христа, що покійна Марко повторяла у своїй недузі.
Приступивши до вікна, вп'ялила знов кудись свій погляд. Вона думала про смерть цієї женщини, про те, що потім сталося, і про Марка. І тут кепкувала собі доля з неї. Звела їх разом, щоб пізналися, а відтак розвела — чи не навіки? Він не пише до неї, мабуть, забув її, і вона не має про нього нічого. В глибині її серця спочивав його образ, мов свята пам'ятка, котру береться лиш раз в рік у руки. Так, він остався для неї чимсь, що піддержувало довір'я до людей, якоюсь оживляючою споминкою, її життя таке одностайне й безбарвне, що лиш ті у його матері прожиті роки є в її житті красні, особливо ті з ним прожиті шість неділь. Бо яке ж воно взагалі? Коли б вона хотіла писати історію свого життя, то яка ж була би то сумна й одностайна повість! Її життя — то лише те, що вона перечула! Чи це може бути інтересне? Або то, що вона стільки тужила, або стільки передумала! То не належить до офіціальної історії жінки і не мало би жодної вартості. Під "історією жінки" для "широкої публіки" розуміється щось зовсім інше...
Однак вона була собі сама винна, що в неї не було такої історії. Вона ворохобилася, не хотіла в ожиданні буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цілі, і попала в якісь конфлікти. Чи видобудеться з них і побідить те, що старається неустанно мутити спокій її душі і гамувати її в її намірах? За все те, т. є., що не ступає дорогою буденщини, покутує вона. Вона покутує радо, з якимсь вдоволенням, з гордістю. Нестерпиме було лиш те, що вона чулася з всім тим самотня, і що то почуття самотності гризло її, куди б і не повернулася. Щоправда, тому було винно почасти і її становище в суспільності, воно паралізувало її вартість.
Не раз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначалися або поважною умовою працею, або якими-небудь іншими спосібностями. Іншим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь роль, що в ній терпіла несказанно. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чулася вона такою самотньою? Чому боялася зрадити щось з своїх думок і почувань?
Але ні! Вона не боїться. Вона вискаже все пером і аж тоді стане їй легше, але чи її народ дасть їй право промовляти до його, чи вона спосібна до того?..
Надворі лютилася завірюха так, що заслонювала всякни вид.
(Продовження на наступній сторінці)