«Царiвна» Ольга Кобилянська — страница 46

Читати онлайн повiсть Ольги Кобилянської «Царiвна»

A

    Коли закривали домовину, я не тямилася з шаленої розпуки, скричала, мов божевільна, і зомліла. Це простили вони (свояки) мені, "компаньйонці" (говорила мені Оксана). Однак що син помершої вхопив мене якраз тоді під руки і майже на руках виніс із кімнати, не простили мені. Так само не простили мені сього, що й Орядин, котрий був при тій сцені (прийшов на похорон), хотів мені також помогти, і лише Марко не допустив його. Отже, були нараз "два лицарі", як глумилися. А вже просто загнівалися, коли довідалися про послідню волю помершої. Їм не записала вона нічого. Все припало синові, а много речей веліла дати мені, між іншим і срібла. Далі було її бажанням, щоб я мешкала доти в призначеній нею для мене кімнаті (в тій самій, що мала досі) її дому, доки або не схочу сама випровадитися, або її син не виступить із служби маринарської, не обійме сам заряду [117] дому або не продасть його. За те мала я удержувати порядок у домі, займатися його винайомом і т. д. Вони казилися з лютості за таку "несправедливість" і заявляли пізніше свої мислі зовсім одверто перед Оксаною і другими мені і помершій прихильними знайомими, а особливо перед Оксаною, щоб вона донесла те все мені і Маркові. Маркові, певно, листом, бо в два дні по похороні від'їхав.

    Тут (говорили) не ходить нікому о тих кілька безвартісних речей; без них жили, славити бога, стільки часу та будуть жити і далі. Але се все є лиш "дуже комічне" і одним доказом більше; що з небіжкою годі було справді жити. Впрочім, хто схоче присягатися, що померша жадала в послідніх хвилинах свого життя паперу і олівця? Чи було кому вільно до неї входити? Впрочім, в те ніхто вже не хоче входити, бо як то каже якась німецька по-словиця: "Nicht ist so fein gesponnen, dab nicht kame an das Licht der Sonne" [118], але на голову також не впав ніхто. Або тота "компаньйонка"! Чого поводилася вона так, якби померша була її мати або пара до неї! Адже мала якихсь свояків, і то, як знали з дуже певного джерела, навіть дуже поважних свояків (тітчині знайомі, як переконалась я опісля, були добре поінформовані!), і вона не мусила тут сидіти! Нехай собі говорить що хто хоче, але для порядної, роботящої, незіпсованої дівчини знайдеться завсігди дома заняття, іде лише о охоту до праці.

    В неї мусить взагалі бути славне серце! Ледве тиждень минув, а вона вже й картку виставила в вікно, що винаймає кімнати. Боже, змилуйся, така невдячність і грубість чуття! Пхати зараз чужих у кімнати сердешної небіжки, котрої дух ще там літає. А вже її кімната — то чисте варіяцтво. Жіноча, себто дівоча кімната з чисто мужеським характером, мати божа! Над ліжком висить револьвер, мов у якого поліцая. Фотографії божевільних писателів і якихсь мужицьких поетів, а божого образа хоч і до вечора шукай! Одно-одніське, що пригадувало щось подібне, то був малий образець, як Ісус Христос молиться на Оливній горі. Образ цей — то була видерта картка з якогось ілюстрованого часопису і (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над її постіллю. Але то було ще ніщо. В однім куті тієї її кімнати — саме коло якогось макартівського букету, висів також "образ". Він представляв цілком неодягнену женщину, обвиту лишень у якийсь серпанок, як вона ніби летить лісом, а в руках, піднесених високо вгору, держить якесь світло. Голову звернула позад себе, щоби бачити, чи за нею хто не слідить, а сама усміхалася приманюючим усміхом, мовби й на тім ніхто не розумівся.

    Коли по похороні треба було зійтися з сином помершої задля обговорення якоїсь там справи, а умовлено зійтися в неї, то він, ходячи по кімнаті, станув перед тим безсоромним образом. Вона, компаньйонка, помітивши се, сказала ніби рекомендуючи:

    — Блудне світло.

    А він?

    — Вона подібна коло уст до вас, — сказав він.

    — Се говорила пані Марко, — відповіла вона (навіть не почервонівши), — і тому що вона любила сей образ, я взяла його собі самовільно.

    — Не дарували б ви мені його? — спитав він. — Я любуюся в таких фантастичних творах...

    А вона пристала на те, не вагаючись ані хвильки, мовбито випадало! При тім чинилася така скромна! Нехай він бере (говорила), вона не має, розуміється, до образа ніякого виключного права, се було з її сторони навіть нарушенням його прав і т. д., однак не відтягала від його руки, коли взяв її та бог знає за що поцілував. А що вона й тоді не зарум'янилася, се мало також своє значення. Се лучалось їй, очевидно, не перший раз, хоч як приходила вона до такої довірчивості? Він, звісно, мужчина, як і кождий інший, нині тут, а завтра там, але вона?

    А коли всі розладилися, він при прощанні дякував щирими словами, що вона була для помершої мов донька, то вона розплакалася і не відповідала нічого. Те мало йому виявити її превелике чувство! Ха-ха-ха! Хто би в те увірив! Він балакав ще, що приїде на рік [119] і поставить помершій з її (компаньйонки) поміччю красний надгробний пам’ятник, що тепер не може цього вчинити, бо мусить якнайскоріше вертати, але оставяє дорогий гріб її опіці. А відтак попрощався, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував ніби в готелі, відколи помершу похоронено, і вона ніби сама мешкала, але ввечір таки того самого дня (другого дня мав від'їжджати) був у неї ще раз...

    Чи по образ?

    Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожню торбу у панни, котру вона схоронила на його просьбу в себе... Може! На кождий випадок визирала і з того якась тактика; впрочім, кого має вона обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?..

    Не знаю, чи сміятися, коли нагадаю те все, як Оксана, котра оповідала мені це на те, щоб розсмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчуття в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положення розуміти?

    Справді, не знаю.

    Щодо їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоч її інакше треба розуміти. Напр., щодо образа, щодо подяки, а навіть щодо вечірнього візиту. Справді, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папери, котрі находилися в мене, і щоб, як сказав, стиснути мені упосліднє по-товариськи руку.

    — Дайте мені слово, — просив при тім, — що дасте мені вскорі нагоду віддячитись вам хоч почасти за всю вашу щирість і пожертвування і що в прикрих хвилинах звернетеся до мене, — А я вагалася подати йому на се руку. Ні, я не хотіла за те подяки, що робила просто з вдячності і прив'язання для бідної помершої, котра сталася для мене в найкритичнішій майже хвилині мого життя справдішньою спасителькою. При ній пізнала я інше життя, як дотеперішнє, нап'ятноване самолюбством і ненавистю, у неї найшла я пошанування і любов, і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.

    Він спостеріг моє вагання, і воно заболіло його.

    — Ви вагаєтеся? — спитав. — Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких, і заким ваші слова дістались би до мене, то вони прийдуть до вас кождої хвилини. Я, очевидно, спізнився зі своїм проектом або мене вже забагато в кружку ваших вибраних. Жаль мені! — І по-мимо всього горя, що тяжіло на нім і майже зломило його, усміхнувся по-давньому напівгордо а напівсмішливо. А той усміх викликав в мені так само, як і давно, чувство ураженої гордості, однак я була смертю моєї опікунки так прибита, утрата її для мене була таким великим ударом., що все проче здавалося мені супроти того дрібницею, і я не могла боронитися по-давньому.

    — Я маю товаришів, то правда, — відповіла я, усміхаючись слабо. — Оксана і ще одна дама, ви її не знаєте, але...

    — Дама? — спитав він.

    — Дама. Одна молода малярка.

    — А більше ніхто?

    — Ніхто.

    — А той, що був тут на похороні? — спитав майже роздразнено і вдивився в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на його блідім марнім лиці здавалися ще більшими.

    — Хто ж тут був? Я справді не знаю. — І в тій хвилині я справді ще догадувалася, кого він мав на думці.

    — Не знаєте? А Орядин що? Він вам товариш!

    — Він? — Я усміхнулася болісно, опісля глянула повним, поважним поглядом на його, а чоло зморщилося в мене мимоволі хмарно.

    — Чи він того не гідний? Впрочім, він не мій товариш, хіба в деякім смислі... В деякім смислі! — повторив іронічно і, не вижидаючи дальшого пояснення від мене, сказав: — І тому ви не можете дати мені слово на те, про що я вас просив!

    — Пане доктор! — сказала я, благаючи словами і поглядом.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора