Він сів недалеко мене коло якоїсь старшої, дуже елегантно убраної дами з дочкою і завів живу розмову. Раз був і засміявся, і я відчула якусь ненависть до того сміху. Неустанно думала я собі: "Що ж він мене обходить? Марко не такий. Марко зачесний до такого поведення". А зараз по тім інакше думала: "Саме таким подобається він мені, саме тепер!" А опісля знов: "Марко відвернувся від мене..."
Неописана гордість піднімалася в мені, піднімалася і силувалася всі прочі голоси в моїм нутрі заглушити. Здавалося, підтримувала сама одна силу всієї істоти моєї і не допускала піддаватися ні жалю, ні болю.
Під час повороту заговорила Оксана.
— Відчит пана Орядина заносив надто консерватизмом... Чи ви його не замітили?
Справді так.
— Чому ж то так? Він має бути дуже талановитий і освічений, а я не можу такі прикмети споїти з поняттями консерватизму. Невже ж він про свою кар'єру тривожиться?
— Такий він не є, Оксано.
— Так? Чи ви того певні?
— Цілком певна.
— А я ні! Я пережила не одно диво.
— Мені здається, що саме задля свого таланту не має причини тривожитися про кар'єру.
— Ет! Ви берете річ з цілком іншого боку. Я так не думала. Він працює в адвоката Міллера, а той, мабуть знаєте, перший адвокат тут і чоловік з великим маєтком і впливом. Орядин — як я чула — один з його наулюбленіших конципієнтів [102] і тішиться у свого принципала, хоч він українець, а той поляк, великим довір'ям. Це все було би гарно, однак Міллер, як всі то аж надто добре знають, консерватист на цілу губу і приневолює своїх молодих помічників вирікатися, або щонайменше мовчати, про свої переконання і протегує (його протекція сильна!) лиш тих, що держаться старого закону у всім. Це у його політика, він хоче дістатися за всяку ціну до ради державної — і йому треба "доброї слави", щоби правительство його підпирало. Я не хочу сказати, що пан Орядин належить також до категорії тих, що добрий гріш ставлять вище своїх пересвідчень, — він видається мені заінтелігентним, захарактерним до того, — однак на його відчиті була жінка його принципала з дочкою, і я, знаючи дивацтво старого Міллера, майже переконана, що Орядин — писав свій відчит з увагою і на родину свого принципала.
— Я повторюю вам ще раз, Оксано, що він такий не є! — закинула.
— А я кажу вам ще раз, що я пережила не одно диво. Боротьба за існування впливає деморалізуюче. Впрочім, маємо стільки доказів сили впливу обставин і на найздібніших, найзавзятіших мужів, що я вже тепер в ніщо не вірю! Впрочім, скажіть, душенько, чому говорив, зійшовши на розвій соціалізму, майже з іронією? Ні, на мою думку, був цей відчит alles Lebens und aller Warme bar [103]!
— Ну, він, може, й не вірить в те, що читав, т. є. не вірить в соціалізм, або, може, не вірив, що його праця справді зацікавила нагромаджених слухачок. Подеколи — він химерний.
— Ет! Що химерний! Скажіть лучче: нудний. Ах, Наталко, коли б ви знали, як обридли такі люди, котрі в ніщо не вірять, все знають, все за собою мають, котрі в одній хвилі зо всім готові! Вони видаються мені мов та вода, що з самого стояння перемінюється остаточно в багно і тратить свій характер. Такі люди не є найсильніші як індивідуальності, Наталко.
— Перед трьома роками, — обізвалась, — казав мені: "Моє полуднє тепер".
— Що ж він хотів сказати цими загадочними словами? — спитала вона глумливо.
— Це, Оксано, що діпняв всього!
— В ділах? В інтелігенції? В змаганні до висоти?
— Може, і в тім; я не знаю, а може — в чувстві і думці...
— А тепер хоче, як та стояча вода, перемінитися в багно?
— Оксано, не говоріть так про його!
Вона розсміялася і кликнула:
— Ух, яка ж лінь, правдива українська!
— Ви не знаєте, — обізвалась я в його обороні, — який він життям утомлений!
— То нехай умирає! Чи чується гідним знищення?
— Може, він лиш став такий отяжілий, — відповіла я напівіронічно, напівзадумливо.
— Ах ви! У вас є завсігди щось ідеалізуюче на устах, однак я думаю щось інше. Він вступає в той вік, у котрім і ум любить супокій. В тім віку попускається трохи в одушевленні для інтересів загальних, а замість них кладеться більше ваги на інтереси особисті.
— Він не з тих, Оксано!
— Ви чудні, Наталко, впрочім, чи він має щось таке за собою, що було би запорукою і за його характер?
— Він сам є мені запорукою. Горе нашого народу йому не байдуже. То багата натура, котра вірить в інші вимоги життя, як...
— В ідеальні? — докінчила молода жінка саркастично.
— Ви глумитесь! — відповіла я дразливо (я хотіла, помимо своїх особистих почувань до його, бути в осуді його характеру і здібностей цілком об'єктивною). — Але він чоловік такий, що округ його можуть і душі других кристалізуватися!
Вона звернула свої великі темні очі допитливо на мене.
— Ви говорите цілком так, Наталко, якби ваша душа "кристалізувалася" також округ його... Прошу вас... чи він ваш "бог"?
Я спаленіла сильно, і мої уста здригнулися гордо.
— Оксано!
Вона подала мені руку.
— Nichts fur ungut [104]! — сказала, приязно усміхаючись. — Я забула, що вашим "богом" то література!
— Справді так!
— Це мертвий бог! Але прошу вас, коли будете писати вашу повість, то опишіть там мужчин з тими прикметами, які тепер у них перемагають. Це було би дуже інтересно довідатися, як душі деяких других істот, котрі, напр., мріють про "вищого чоловіка", є непорочні, мов голуби, є переповнені "незаспокоєною жадобою за чистотою", одним словом, є ніжні, ідеальні створіння, — отже, в який спосіб душі таких других істот кристалізуються округ мужчин з прикметами, які нині у них перемагають!
Я сміялася:
— Я це напишу, Оксано, напишу.
— Коли не помиляюся, то ви хочете писати з нашої верстви.
— Так.
— Тим ліпше. Тут знаходяться знамениті екземпляри!
— Може.
— Чому "може"? Пригадайте собі з ласки своєї вечірок професорів у панства С. і не забудьте характеристичних прикмет його, як: множество пляшок пива, багато їди, багато сигарового диму, груба ненависть до всього, що "не своє", і політика. Проміж те зігріті сонливі лиця жінок і так звана німецька "Gemutlichkeitї" [105].
Я мовчала.
— Окрім того, не забувайте і своїх тодішніх приватних чувств, про котрі говорили ви мені самі по тім вечірку! А тепер, добраніч вам, Наталко! Завтра відвідаю Маdame Stael [106] (так звала вона деколи паню Марко).
"Чи вона не противорічить собі? — думала я. — Раз каже, що лише той має вартість, що сконсумував [107] таку і таку силу книжок, а другий раз у неї лише етичний елемент є такий, що робить з чоловіка "вищого чоловіка". Коли чоловік є лиш "рівний, як лінія", "простокутний", тоді подобає якраз на сонячний промінь, котрий озолочує все, на що лиш упаде...
Марко її ідеал. Марко безблудний, характерний, всюди й у всім "Марко"! Ні, це чисте диво, що вона не згадувала мені нині знов про його! Вона завзялася на мене пригадувати мені його раз по раз, а тим часом я тону у всякій праці, щоб про нікого не думати, не піддаватися жодному впливові і бути духом свобідною, мов орел під ясним небом.
Чому сумнівається в щирості Орядина, знаючи його лиш з виду? Я майже погорджую ним, бо зобидив мою гордість, однак вірю про те все в щирість його патріотичних чувств, у його співчуття для людського терпіння, в його пишні здібності, в якусь вроджену інтелігенцію в його і в те, що він вийде на славу своєму народові. Ах, він гордий, і та гордість не допустить його ніколи до якого-небудь упадку. Вона песимістка, нудить світом і мірить все мірилом суб'єктивізму.
Вернувши додому, застала я на своїм столі лист. Це були освідчини о мою руку і походили від одного вдівця, що бачив мене в житті разів два і не говорив зі мною більше, як десять слів. Він був батьком п'ятьох дітей, посідав "дім" і був "цісарсько-королівським урядником".
Лист дрижав у моїй руці під час читання. Опісля зім'яла я його в пилку [108] і шпурнула далеко від себе, при чім лихий усміх заграв на моїх устах.
Ніколи не був би женився вдруге, якби не був побачив мене!
О, яка ж іронія долі!
Якесь чувство ненависті і обриди обгорнуло мене нараз супроти всіх мужчин, і ніколи не відчувала я так виразно, як в цій хвилі, які байдужі мені всі мужчини. Всі! Це слово говорила я собі майже з поспіхом, щоби в те почуття не вмішалося якесь інше поняття. Коли б вони знали, оскільки займається ними жінка, що пізнала раз високі ідеї і полюбила їх, соромились би своєї зарозумілості...
Сівши при столі, я сперла голову в долоні і задумалася.
(Продовження на наступній сторінці)