— Так? Пересаджую? Дай, боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік... Земля пай му пером стане! Щодо мене, — додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, — то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з білими латками... за вісімдесят п'ять з. р. [41] Такої ще наше село, мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона... Тепер біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, станула однак знов, наче вкопана.
— Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професора і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом [42]. Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, се певно, що так... Щоби, було, не здурів... Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсігди дає мені молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! — І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату... Трохи згодом пішла ціла родина до церкви...
* * *
Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням "свяченого". Старі бажали собі притім обопільне усього добра, здоров'я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складали бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили "любу молодіж" саму.
Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве, що відступала від нього. Для кождого з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з "певністю", що з них вийде "пара", і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він — о, він знав, що не належав до "перших-ліпших". Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий...
— Знаєте, панно Олено, — оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, — що я придбав собі уже до вісімсот з. р.?
— Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?
— З того куплю собі урядження до мого помешкання.
— Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
— О, панно Олено!
Він глядів на неї сяючими очима, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо — сама теж несупокійна...
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою, її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно. Зразу старалась вона цілий план тайком розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.
— Я не маю вже нічого до страчення, — говорила нервовим голосом, — а вам усім треба пристановища...
— Я не можу прийняти твоєї жертви, — відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.
— Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів... — потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була Іринка головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була б і пропала без неї.
Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, "лови". А нині... нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило все рішитись.
Ірина усіла до фортеп'яну і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.
— Ви прецінь дуже подібні до панни Олени! — обізвався нараз.
— Гадаєте, — замітила вона привітно.
— Так. О, панна Олена — пречудна особа!.. Чий се фортеп'ян? — спитав трохи згодом.
— Олени...
По його лиці промайнула немов блискавка, і він знову звернувся до Олени.
Нетерпеливо дожидала молода жінка від'їзду гостей, особливо ж Фельса. "Коли б лише не освідчився", — думала неустанно. Крім того, була нервова і сього вечора дуже утомлена. Старший син учителів видобував перед нею все своє знання. Маячив про різні системи виховання. Заявив з притиском, що читав теж Песталоцці "'Wie Gertrud ihre Kinder lehrt" [43] і що хоче ще лише J. J. Rousseau "Еmіlе" [44] переглянути, його мати, худа костиста особа, стріляла за ним лютими очима. Вдовиця була гарна, — він самий ще молодий. Однак вдовиця не внесла ще ніколи другому чоловікові щастя в дім... Се знала вона ще від своєї небіжки бабуні...
Було вже пізнім вечором, як гості попрощались. Олена шукала десь у третім покої за якоюсь хусткою, щоб провести трохи надлісничих, коли се нараз Фельс появився нечутними кроками теж у покою і біля неї. Вона переходила власне коло вікна й заглянула в нього.
— Яка знов нині чудова ніч, — завважила стиха напів до себе, напів до нього.
— Гм?.. Що?..
— Настала знов чудова ніч, — повторила знов півголосом.
— Чому? Тому, що місяць і зорі так ясно світять?
— Може, й тому. Красу і взнеслість у природі можна ліпше відчути, як описати. Не відчуваєте ж ви того, пане Фельс?
— Не знаю. В тій хвилі я відчуваю що іншого.
Голос його звучав м'яко. Вона поглянула на нього й перелякалась, його лице було бліде геть аж до густого волосся, наче б уся кров із нього зникла. Голубі, звичайно безвиразні очі палали гарячим огнем, її холодом обняло. Знала нараз, що сталося те, до чого вона стреміла і перед чим тепер сама задрожала, — пристрасть. Хотіла поступитися дальше, однак якесь незрозуміле чувство, немов струя електрична, перейшла від нього на неї, і вона задержалась.
— Олено!
— Що ж?
— Я не знаю. Я...
— І я не знаю... — вона усміхнулась насилу.
— Оленочко!.. — повторив він.
— Бажаєте чого-небудь?..
— Так. Се бачте... ви...
Він її боявся, її ж взяла колишня дика нетерпеливість й вона задрожала на цілім тілі.
— Ідіот! — виривалося на її устах, однак вона змовчала.
— Ви знаєте, що ви такі гарні-гарні...
Він станув нараз близько перед нею, і вона зачула від нього вино; але в тій же таки хвилі, заки вона змогла се завважити, пірвав її палко до себе. Вона скричала й відтрутила його далеко назад, її обняла сильна, несказанно глибока фізична відраза.
— Тихо! — кликнув він у сильнім зворушенню. — Я вас люблю, Олено; не завдавайте мені болю!..
Брови його стягнулися грізно; закусивши долішню губу, глядів на неї заіскреними очима.
— Чому відтрутили ви мене? Я вас люблю, Олено, будьте моєю жінкою! — сказав він пристрасно.
Вона стояла перед ним, оперта о стіну, бліда, з широко створеними очима, з дрожачими ніздрями, у важкій боротьбі. Сильно товклось в грудях її серце. Ноги дрожали під нею, і вона не змогла уст одтворити.
— Олено, дорога, відповіджте мені!
Вона мовчала.
— Чи ви втратили мову? О, скажіть лише одне слівце.
Вона ледве глянула на нього, опісля закрила розпучливим рухом лице й застогнала. Він зсунув лагідно з лиця її руки та шукав її очей. Вона відвернула голову від нього.
— Ви не любите мене? — прошептав, глибоко зворушений. — Не хочете бути моєю жінкою? Не хочете?
Минула мала хвилина, в часі котрої чути було лише її важкий віддих.
— Коли так, то простіть!
— Я хочу, Фельс! О, боже, я хочу, хочу... — вирвалося з її уст.
А він, почувши се, вже пірвав її в свої обійми, покривав смертельно бліде її лице гарячими поцілуями, шептав пристрасні любовні слова, сміявся...
Вона мовчки зносила ті любощі, й лише голова її опадала чим раз, то глибше на його рам'я...
Вже було пізно по півночі. Місяць світив ясно в кімнату обох сестер, а крізь створене вікно долітав із саду спів соловія. А як він співав, виспівував! Далеко-далеко лунав ніжний щебет серед тихої ночі! Здавалось, немов старий ліс дубовий, і тихе село, і все, сповите в синяво-срібне світло місяця, причаїло дух та прислухувалось пісні... Лише старий годинник ішов собі своїм спокійним ходом, одностайно; а його одностайне тикання переривав хіба часом гіркий нервовий плач...
Не плач, Іринко!
Я не плачу...
Плачеш...
— Плачеш! О, змилуйся, перестань, а то я здурію?
— Мені серце пукає [45], я не можу... І знов тихо, і знов плач, лише тихший, розриваючий серце.
— Іринко!
— Завернись, Олено!..
— Пощо? Се не мало б цілі...
— О, боже, боже, боже!
— І що ж на тім, Іринко? — прошепотіла скоро Олена. — І я, і ти, всі дістанемо пристановище...
(Продовження на наступній сторінці)