— Так, — сказала вона, — мій брат лірик, не написавши, як сам не раз говорив, ні одного вірша в своїм житті. Однак хто його добре знає, той і зрозуміє, що тягар буденщини, тяжкі фахові студії і всякого роду обов'язки, що набрав на свої молоді плечі, не давали йому досі ще настільки часу, щоб міг свобідно віддати й тому елементові данину, що добувався з його душі й просив і для себе одробину посвячення. Зрештою, він лиш ще до берега допливає, — додала, усміхаючися... — А як допливе, зачнеться аж тоді його властива діяльність.
* * *
(Знов далеко пізніше).
Тяжка зима оця ніяк не хоче уступати, хоч повинні б сніги дедалі забуватися.
Правда, гіацинти, орхідеї й інші цвіти цвітуть уже й на виставах пишаються, приманюють, мов напрошуються в кімнати. Сам я від часу до часу заношу їх до Мані, любуюсь її радістю на вид так пахучих весняних привітів. Лиш від Нестора, що потонув десь сам на полудні, доходять чимраз рідші вісті. Крім того, й невеселі вони. Хоч і як, здавалося, зразу поліпшився його стан, тепер однак він чим дальше погіршується. Одначе він терпеливий і жде. З листів його ні одне слово жалю про своє терпіння й поганий стан не говорило, хіба що тут і там споминає, що "багато роздумує він над своєю минувшиною, теперішністю й будучиною".
Чи передчував небезпеку яку?
Ніхто не знав. Листи його короткі, були без докорів на людей, окружения і все, що було й могло викликати щось подібне. Був сильний і в терпінні фізичнім, а дописами своїми піддержував у родини надію й добрий настрій. Так довгий час, поки одного дня не змінилося все. На просьбу Мані, я звернувся до лікаря закладу, де перебував він, о докладні інформації про його правдивий стан. Відповідь наспіла. Вона нам заявила в небагатьох словах, що для Нестора Обринського виходу нема. Він мусив гинути. Запізно звернувся він о поміч для свого хорого тіла. Забагато праці передвигали молоді сили.
Вість та звалила матір і сестру. Мов громом вдарила. Нестор мусив гинути!! Чи можливо? Не вірили. І мені припадала гірка задача освідомлювати їх на тій смутній точці. Маня ридала розпачливо по закутках, давлячися в присутності матері сльозами, а старушка, не говорячи про те більше майже ніколи — подалася раптом, мов заздалегідь бажала зрівнятися з землею.
І настала весна.
Легко, незамітно позеленяючи землю. Тут прибрала деревину в глибшу зелень, там ще ніжно, мов окинула її ледве замітним серпанком. По садах попристроювалися бози й інші деревинки в дрібні тверді пупінки. Повисувалися з землі, розвиваючися в подовгуваті трубки, листки й улюблені Нестора цвіти весни, — конвалії. Вже ось-ось на розцвіті, коли саме наспіла від лікаря телеграма — забрати хорого додому, бо дні його обчислені, і він погасає...
Ніхто не плакав, прочитавши страшні слова. Ні мати, ні сестра — радше кам'яніли. ...
Я рішився.
— Я поїду до нього, — були перші мої слова. — На чужині він не сміє вмерти.
— Ні, між нами! — сказала білоголова мати чужим голосом, вхопившися твердо стола...
— Між нами! — зойкнула Маня, зсуваючися на софу, й зарила лице в руки...
— Між нами!.. — повторив я півголосом...
Надвечір, о тій самій порі, о котрій півроку назад від'їздив Нестор, я вступив до обох женщин. Надворі падав дощ, колисався вітер.
Минаючи вікна, я поглянув у Манине вікно, через котре мене тепер іноді визирала. Стояла там. Ждала.
Я ввійшов. Застав її саму бліду, як смерть.
— Прийшов ще попрощатися, Маню, — сказав спокійно, щоб додати їй сили. Але вона не вислухала мене. Побачивши мене в подорожнім костюмі й пригадавши ціль мого від'їзду, вона без слова кинулась мені на груди й заридала гірко. По часі я вспокоїв її.
— Богдане! — сказала, непокоївшися врешті. — Оцим твоїм несамолюбним учинком для мого брата сплачуєш нам усім сторицею свій довг. Між нами не стоїть Нічого більше.
Без слова притиснув я її до себе. Тепер була вона моя. Сама прийшла...
Насилу відриваючися від дорогої дівчини, я пішов. Надворі обхопив мене свіжий воздух — вітер. Я поглянув у її вікно. З нього била темінь, її не було. Не могло бути. Залишившися в хаті, заносилася з плачу за вмираючим братом і починала, як впевняла мене посліднім своїм словом, мене з братом дожидати.
Я спішив скоро, рівним, певним кроком. Не міг я бути веселий, не міг бути врадуваний. Але не міг я почувати себе в цій хвилі й сумним.
Ні.
Сама судьба, само життя дало нагоду відплатитися, на жаль, погасаючому з найкращих приятелів і його сестрі, за їх колишній благородний учинок для моєї матері! Я був щасливий, хоч жалем прибитий.
Нелегкий був обов'язок, котрий я взяв так радо на себе. Не легкий і не веселий. Але з роду мужик, я мав силу, і моє нутро віщувало мені, що догоряючого голуба з чужини я завезу до рідної землі живого.
І довіз.
Через два тижні пізніше він знайшовся по піврічній відсутності знов у своїй кімнаті. Пригадував своїм видом і великими блискучими очима більше янгола смерті, як колишнього невтомимого трудівника.
Не знав, що має гинути, держався всіма силами життя, — й був повний надії, дарма що хвилями споминав й забував про смерть. Лежав спокійно, хоч терпів. Водив очима по своїй улюбленій кімнаті-товаришці.
Третьої днини по його повороті з чужини, саме вполудне вертаючи з уряду, я поступив до нього.
Він дрімав.
Сестра сиділа похилена коло нього й держала, його руку. Може, зачувши шелест коло себе, він нараз отворив очі. його погляд упав на створене проти нього вікно, через котре зазирало тут і там виноградне зелене листя.
— Піднесіть мене, — попросив. — Я б сидів. Ми вдоволили його волю.
— Маню... — прошептав, і по його ніжнім лиці промайнуло щось зболіле, що пригадувало усміх, якби добувався він з тяжкою мукою зо дна душі на молоді вуста. Однак, цілком як і тоді, коли дорога йому дівчина встромила жало в його душу, він і тепер наверх не добувся.
Він примкнув злегка очі, мов до півсну, й через час, коли, піддержуючи його, боялись ми обоє навіть відітхнути — молодого трудівника не стало.
Перейшов через свою кладку.
Третьої днини по тім зрання зайшла Маня впосліднє до мертвого брата, щоб попрощатися з ним назавше на самоті. Я вступив за нею. Дівчина схилилась низько над братом, щоб упосліднє зложити на його вуста поцілунок. Одначе в тій же самій хвилі, як схилилася, жахнулася з переляком назад.
Зчудований, підступив я до неї.
Вона вказала на чоло брата.
Я поглянув.
Саме між гарними бровами його, де вони з’єднувалися на мармурово-білім чолі його, сидів скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його з чола і, забравши дівчину, вивів її з кімнати.
— Його "омен", Богдане, — прошептала вона, усміхнувшися гірко. — Його "омен", що над ним сторожив. Він один приготовився з ним і до гробу йти...
— Видіння, Маню, — сказав я спокійно, але в душі не міг я позбутися прикрого почуття.
* * *
Два місяці пізніше, одної сльотної днини, коло шостої перед вечором, увійшла до моєї кімнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною працею — мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно від голови до ніг, й обізвалася:
— Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зібрався й поїхав зо мною в одне місце.
Як сказав, я був у тій хвилі зайнятий одною доволі важною справою й видивився трохи зчудовано на неї, не змінюючи своєї позиції.
— Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену до виїзду? — спитала вона сухо. — Як прошу тебе, щоб ти зібрався й зо мною їхав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого від тебе не буду вимагати.
Я поглянув удруге в її сиві мудрі очі, щоб вгадати з них план, а заразом щоб і збагнути й настрій її душі. Однак вона, відгадавши мою думку, відвернулася від мене і з тим неначе відтягнула тепло своєї душі, котре показала, вступивши до мене.
Я зморщив чоло.
— Мамо, — сказав я, знеохочений, бо такий був я від смерті Нестора, — простіть, але я нині вас не розумію. Чи я вічно маю бути тим Богданом, котрого ви колись призвичаювали слухати виключно вас одну насліпо? Скажіть, що можу для вас вчинити, до чого потрібне вам сьогодні моє "фігурування", бо про таке, я догадуюся, тут, мабуть, розходиться і я, може й не виїжджаючи, вчиню це.
— Що тебе обходить причина мого виїзду, сину? — спитала й підсунула брови. — Мені, власне, треба твого "фігурування", а більше нічого. Навіть уст не потребуєш відчинити, — відповіла.
— Скажіть, о що вам, властиво, розходиться, — наставав я на своїм нетерпеливо,
— За годину сам дізнаєшся, — відповіла. Я піднявся й оперся долонею о стіл.
— Мамо, — обізвався я поважно. — Хоч і як я довіряю вашому тактові й вашій любові до мене, що не забажає нічого "неможливого" з тим фігуруванням від мене, однак ради мого становиська я мушу знати, де й чому маю я фігурувати. Чей же не схочете, щоб я компрометувався, — додав я, як перше, з нетерпеливістю.
Вона всміхнулася загадочно.
— Чи я хочу, щоб ти компрометувався? Ти, урядовець на вищім становиську, внук владики, їдеш у товаристві своєї матерi. Яка тут грозить компрометація? Йди, прошу, одягнись ї їдьмо! Шкода часу на пусту балаканку.
Я розсміявся. Хоч і як був я звик до самостійних вчинків з сторони моєї матері, однак чогось подібного я ще з нею не переживав.
(Продовження на наступній сторінці)