— Не в тім річ, пане Олесь, — обізвалась вона. — Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора до свого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, — додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, — може, й не побачу перед від'їздом вдруге. — Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.
— Маню! — обізвався я півголосом і приблизився до неї. — Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би. так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої... і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також... звикла... до вас.
— Як хора, — докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом. — Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?
— Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, — сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче. — Я б думав, що саме по тім тяжко перебутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, — ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.
— Гадаєте? — опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.
— Я так думаю.
— А я — ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, — відповіла вона поважно.
— Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої "Sturm-і Drangperiode" [71]між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, е й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.
— А я буду досить твереза не повірити хвилевим настроям, пане Олесь! — відповіла вона й піднялась гордо. — Зрештою, і на що б це все здалося? За тиждень або й кілька день пізніше розійдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що піддержувалося тверезим розумом цілими роками? В кожнім іншім разі, — додала, — була б мене, може, зміна її поглядів до моєї особи ущасливила, але нині залишить вона мене холодною Внутрішньо ми однаково розлучені на все.
— На все, Маню? — спитав я. І я чув, як мій голос мимоволі задрижав.
— Так, пане Олесь. Чи як же? — спитала й підняла своє лице, що пригадувало блідістю в слабім освітленні якийсь білий цвіт. — Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартості в очах ваших і вашої матері, перейнятої матеріалістичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бігає по лекціях, щоб здобути матеріальні засоби... більше мати, як перше? Ні, пане Олесь... — сказала й потрясла гордо головою. — Якою й була Маня Обринська колись наївною, вірующою в безкористь людську сліпо, в здійснення ідеалів і мрій, то нині вона не є нею більше. Не годна більше бути. Ми були віддалені від себе, жили іншим життям і заняттям, — тягнула далі, під час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням і пірвав і мене з собою, — але я відчувала гірко, що лиш сама та моя вбогість відділила мене від вашої матері й від вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе і піддалась їм, переконуючись, що слушність по їх стороні.
Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потім обізвався:
— Чи справді ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як утримуєте, "матеріалістичним" духом до того? В які уявлення загнались ви, під яким впливом перебуваєте? Ви несправедливі, пані!
— Не можна інакше збирати, як засівається, — відповіла вона, усміхнувшися гірко.
— Я не розумію вас, куди прямуєте ви, пані?
Вона здвигнула плечима.
— Ви огірчені й упереджені проти нас, хоч мені не зрозуміло, з яких причин. Ба я піду навіть дальше, — говорив я спокійним голосом. — Я припускаю, що в моєї матері більше матеріалістичного духу, чим, може, в деяких інших жінок. Це в неї виробилося з деяких причин, котрі порушувати не належить сюди. Одначе крайньою матеріалісткою, як ви це заявляєте, вона не бувала ніколи. На те не допустила б уже її релігійність.
Дівчина вислухала мене мовчки, а відтак, перейшовши повільним, нечутним кроком кімнату, звернулася знов до вікна.
— Бачите, пані Обринська! — сказав я. — Ви не маєте фактів і доказів на свої заявления, з котрими, як міродайними, ми повинні числитися.
Вона все ще мовчала, опираючись до вікна, мов я не знаходився недалеко неї; і доперва по хвилі завзятого мовчання заговорила, ігноруючи мої слова цілковито.
— Понад усе ставила вона й ви матеріалізм. Той грубий матеріалізм, що нівечить безоглядно найтонші зворушення душі, найшляхетніші заміри й постанови людської душі. Понад усе.
— І я, панно Маню!.. І я? — спитав я, прокидаючися, мов доторкнений гарячим залізом. — І я, панно Маню?
— І ви також! — відповіла вона твердо.
— Я також! — повторив я і пронизав її своїм... я чув, у тій хвилі майже ненавистю спалахнувшим поглядом. — Маню, схаменіться! Ви могли б своїх слів пожалувати. Я мужик, — упімнув я, — ви з скоробіжучою аристократичною кров'ю в жилах, це правда; але мужицька амбіція, зражена раз до глибини душі, могла б статись для аристократів динамітом, яким би там спокійним і поблажливим не здавався мужик з поверховності. На точці честі він твердий, як камінь, а гордійські вузли, нав'язувані аристократичними руками з шляхетськими гербами на нігтях, розтинає він без вагання.
Вона стояла спокійна, бліда, з очима, що зоріли проти мене, мов ждали, щоб я цілком успокоївся. А відтак пішла до дверей, і мов переконавшися там, що слова наші не дійшли ні до матері, ні до пані Міллер, вернулася знов повільним кроком.
— Я хочу доказів і фактів, хоч би яких незначних! — наставав я на своєму, сильно зворушений.
— Добре, — сказала вона, — я їх вам подам кожним іншим разом, лиш нині ні, пане Олесь! — Із тими словами відвернула своє лице, мов ховала його від мене. — Нині ні.
— Нині ні?
— Так, — відповіла вона зміненим голосом.
— Коли ж я хочу їх саме нині мати!
— Нині ні, пане Олесь, — повторила вона й цим разом (о, диво!) прохаючим голосом. — Нині ні.
— Чому нині ні? — спитав я, і в моїм голосі продзвенів мимоволі грізний тріумф побіди.
— Бо ви нині щасливі, пане Олесь, як самі сказали... а... я... нині обезсилена...
— Ага! — кликнув я, сміючись злорадно. — Аристократка не хоче псувати мужикові "неділі". Чи не так? — спитав я і з тим словом приступив до неї ближче. — Ні, пані Обринська. Я настаю на те, щоб аристократка попсувала мужикові святочну днину й почислила факти, що потвердили б закиди її та обвинувачення про нашу матеріалістичність. Могла вона знати їх і про них мовчати, можу й я про них дізнатися.
Знов стулилися дівочі вуста до мовчання, знов той самий прохаючий вираз у карих очах — не силувати її. Але я не втерпів. Вона боролась, очевидно, щоб, бути може, не завдати мені своїми висказами болю, між тим коли я, саме внаслідок того, тратив чимраз більше супокій і моя душа неначе видющою ставала. Заразом я не міг при тім усім і не відчути, що оця чудна дівоча душа перейнята до мужика чистою несамолюбною любов'ю, не міг і не сказати собі, що між нами панує якась таємнича перепона, — сила, що спиняє цілковите довірочне зілляння душі в душу... Я почав по хаті проходжуватись, оставляючи їй і собі час до заспокоєння, а остаточно спинився
перед нею.
— Чи факти, наколи ви їх маєте, е такого роду, що їх висказ справить вам і мені прикрість? — спитав я. — Ви ж бачите, саме ваше мовчання не може нам обоїм також добра принести.
Коли вона ще мовчала, вагалася, тоді я обізвався вдруге.
— Ви не вмієте неправдою орудувати, .Маню! Які несправедливі й "божевільні" буваєте ви подеколи проти себе й других! Однак своїх уст нею сплямлювати ви не годні; це я бачу ясно. Тому я прошу вас не опиратись моїй просьбі довше, а виявити .мені все, що знаєте. Всі, які б вони не були, ті мої й моєї матері провини на тлі нашої матеріалістичності. Я хочу їх з ваших уст почути. Зрештою, ви помиляєтесь, коли думаєте, що я неспосібний вислухати їх нині, бо буцім я нині щасливий. Поки що, — додав я, всміхаючись гірко, — моє щастя, як бачите, не осліплює мене. Але сядьте, — додав я нараз, підсуваючи їй фотель, побачивши, що вона з зворушення й утоми ледве на ногах держалася.
(Продовження на наступній сторінці)