«Битва» Ольга Кобилянська

Читати онлайн новелу Ольги Кобилянської «Битва»

A- A+ A A1 A2 A3

Великі й сильні, з слов'янськими чертами, в мальовничій одежі, так сиділи й лежали вони тут. Ось одна молода жінка, з трохи зжитим, але гарним, майже дитячим лицем, одягнена, за звичаєм свого народу, барвно й багато. Вона курила люльку й дивилась байдужно вперед себе, не дбаючи о те, що ціла громада чужих людей неначе пожирала її очима. Її товариші, прегарні мужчини, стрункі, мов смереки, і еластичні, сиділи в хаті тут і там, у найвигідніших позах на світі. І їх стрій був не менш оригінальний. Червоні ногавиці, до того біла вишивана сорочка й багато вишивані киптарики. Широкі барвні шкіряні пояси, прикрашені наперстками й різними блискучими дрібницями. Малі чорні капелюхи, прибрані в павичі пера, доповняли стрій.

Се було свято,— тож вони зібрались тут до гульби. Двоє з них грало на скрипках коломийку. Інший знов лежав на лаві, простягнувшись на цілу свою довжину, і глядів поглядом, повним невиразних мрій, отвореними вікнами кудись у простір. Давався цікаво оглядати. Всі давалися оглядати, не відчуваючи сього в ніякій спосіб,— немов ті діти. Самі не показували зацікавлення ані для подорожніх чужинців, що з'являлися ледве раз у рік в їх околиці, ані для інших прояв. Під час коли поїзд кожним своїм приїздом зворушав усіх сусідніх їх жителів, вони ледве звертали голову в ту сторону. Се було для них з'явище таке чуже і таке їм далеке, вони мали з тим так мало спільного, неначе-б були іншого світу і мали в усім тим так мало стикатись, як із облаками на небесах!

Більше похожі були вже на тих, що, сковані в залізні пута, везлися тепер в низини. Так ненарушимо виростали й вони, так гармонійно, питомо в своїй красі і в своїх звичаях. На гордих вершинах, в самотніх кутах вели своє життя — без панів і без наймитів. Не-освічені такі, що аж диво й жаль бере, і для всеї величі цивілізації неприступні, стрічали вони її здобутки з дитячим усміхом на устах.

Такі були ті діти лісів, що за ніяку ціну не хотіли прикладати рук до звалювання велетів з їх висотні

— Що ви за віра? — питали вони недовірчиво тих, що прибули обчисляти хосен битви.

І кажучи се, морщили грізно чола, стискали в руках топірці.

На зброї розумілися вони.

Коли вперше побачили поїзд, то перехрестилися й сплюнули від себе. В тім була, мабуть, нечиста сила, і вони не хотіли жодного діла мати з тими, що кермували тим всім. Вони й держалися здалека від цілого того підприємства, і між численними наємниками, що брали в битві участь, не знаходився ні один гуцул.

— Рубайте самі, що бог сотворив, а нас оставте у супокою! — відповів один з ненавистю на поклик помагати при зрубуванні дерев.

І їх оставлено в супокою. Їх світ був ліс і гори, і лише тут дозрівали вони вповні! Неначе прегарні понсові цвіти миготіли в своїх гарних мальовничих строях між зеленню дерев або пролітали на скорих густогривих конях, котрих плекання належало до їх наймиліших занять.

Лісами розходилася луна їх сумовитих пісень.

Се були тії, до тамтих подібні люди!..

Коли поїзд знов рушив і чимраз скорше з місця уходив, бачили ті, що знаходились в останнім возі, через повідчннювані вікна й двері шинку, як тут, у весільнім колі, гуляли жінки й чоловіки в дикім запалі. Незабутній вид, перельотний, мов блискавиця, а й такий палкий!

Проста мелодія двох скрипок увела їх в такий запал. З непогамованою розбуявшою охотою гуляли вони. Їх одежа й хустки аж повівали в кружанні, а вони від часу до часу ухкали з розбурханої, майже дикої веселості. Здавалося, неначе-б з танцем мало покинути їх все щастя, і вони хотіли насититися ним на ціле життя...

Перед хатою стояли інші групами або лежали, курячи з коротких люльок, розтягнені при своїх осідланих конях. Здавалось, що хата з цілою пишнотою барв і багатством життя пролітає попри поїзді Одна гарна жінка, вдовиця якась, поскакала на молодім пів-дикім коні до прочих. За нею мчався, так само шалено, рій молодих хлопців. Вона не дала здогонитися. Звернувши голову аж через плечі за ними, оставляючи з простягненими руками коневі свободу в поводах, реготалася голосним безжурним сміхом! Ще не відчували жодної дрожі при приході й відході того страховища, що неприязно сичить, що приносить своєю появою світло, але — і несказанне горе! Ще не мали жодного прочуття о тій глибокій розкладаючій тузі, з хорим усміхом на устах, яку викликує лиш образовання й культура. Вони жили з дня на день, не дбаючи о будучність і її безнадійність; їх бажання були прості й прозорі, а умова їх щастя — блиск сонця й синє небо...

В низині кипіло голосне життя.

Там гомоніла велика парова трачка.

Цегляно-червоні комини предивної великості знімалися з землі і викидали чорні хмари диму під небозвід, під час коли в самім будинку фабрики панував гук, і свист, і жужжання, що всі прочі звуки заглушувалися цілковито.

Округ фабрики на складі лежали тисячі дощок, укладених високо вверх, приготовлених до транспорту і зложених наохрест, вузьких і широких. Безліч непотятих пнів дожидало ще своєї смерті. Тут лежали велетні в об'ємі майже кількох метрів, справдешні чудеса старості й краси, і стрункі молоденькі ялинки. Майже безперестанку закочувано свіжі пні до фабрики, щоб їх вже по недовгім часі, порозтинані на тонкі дошки, висувати знов надвір. Поїзд привозив щораз нові жертви, а ніколи не спочиваючий Молох переробляв їх у чудно короткім часі.

І сим разом знов.

Локомотив віднято від возів, і ті покотилися самі з своїми невільниками о кусень уперед на місце складу. Тут розковано пні з їх залізних пут і відладовано.

Коли кочено їх попри вхід фабрики, донеслась до них бесіда майстра від трачки до якихось гостей.

— Праліси закупила фірма О-ба від "Релігійного фонду". Пилимо вже сім років і маємо ще три роки перед собою. Денно пилуємо сімсот пнів.

Сімсот пнів денно!

Як же безсердечно-виразно звучало се!

Сімсот товаришів їх нищено денно, а кожний з них потребував десяток літ, ба сотень літ, щоб розвинутись до оцього славного об'єму! А тут лежали ще гори пнів, ще тисячі й тисячі лежали там, дома, ще й на вершинах гір, звідки рішено котити їх уже на самім остатку; а знов масами лежало їх, здержаних на мостах у підніжжя гір, а три рази денно привозила залізниця жертви сюди! Для того квапилися так знищенням їх, так дорожили кожною годинкою в дні!..

Розпаленим залізом нап'ятнено новоприбувших, а відтак оставлено їх, щоби розглянулися округ себе.

Вони бачили, як такі самі наємники, як ті, напівздичавілі на горах, працювали й тут, в долині. Як вони роями, мов невтомимі мурашки, вешталися в фабриці й вокруг неї надворі. Як вони крикливого залізного Молоха, що в нищенні доказував справдешні дива, плекали й майже жертвувались, щоб йому лише на нічім не забракло.

— Так, так,— чути між іншим, як оповідав один робітник, котрого звали Клевета,— так нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять [5] їх зле і будуть раз за те перед богом відповідати. Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того? Спитайте тих, що правлять тими маєтками, що живуть у розкоші, що їх грішні тіла аж розходяться,— спитайте їх, що наш край з того має?! —А по хвилині якогось лютого мовчання говорив дальше: — Вже будують і в другу сторону звідси залізну дорогу; чую — ліси продано далі на нових десять років ! Так, ще "лиш десять років, а відтак — знов на десять років, і пропав маєток нашого краю!.. Проклята правда!.. Чому не протинаю радше її погане тіло, як оцю невинну деревину? Чому всі ті пекельні печі тут, під нашими ногами, не поженуть лучче їх чортівських тіл?..

Бесіду перервав йому голосний удар у лице майстра до пил.

— Чому не доглядаєш лучче твоїх мавпячих лап, а лопотиш ротом безумства, неробо?!

Відповідь укараного згубилася в оголомшаючім гуку, бо новоприкочені пні мали сунутись під пили. Одні пішли під пили десятиножові, другі — під п'ятнадцять, а знов інші, столітні,— під двадцяти ножові. З сиком, роздираючим уха, яким вперед пні заголомшено, заким їх убито, пірнули пили в їх тіло. Гостро-кінчастими зубами прорізували з блискавичною скорістю прегарні пні, а трачиння, [6] немов кров вибухала в них, обсипувало їх і покривало коло них поміст.

Коли ножі метнулись крізь них по раз послідній, то по фабриці пронісся гострий, проймаючий сик, і колишні горді великани розпалися вахлярувато в тонкі білі дошки й перестали існувати навіки.

Робітники з величезними тачками з'явилися поквапно й відходили.

Вони змітали трачиння, напрятане на землі, вивозили його й висипували в пащі печей в приземнім забудуванні. Без перерви, з дня на день сповняли вони сю працю. Другі знов витягали дошки, розпадаючіся з-під пил, і кидали їх з такою вагою на склад, що вони, падаючи, вививалися упосліднє, мов спружисті сталеві листки. Знов інші підпихали стрункі ялинки під жужжачі пили, розтинаючі дерево в вузькі лати, а ще інші кували й гострили пили та розсівали коло себе червоно-блискучі іскри...

І довкола фабрики вешталося багато людей. Одні виносили дошки зсередини, другі відбирали та подавали їх дальше, треті складали їх одних верх других, вначили, розділювали на вузькі й широкі, або як там уже треба було. Всюди панував рух, гамір, клики, неустанний прихід і відхід; гарячкова, з математичною акуратністю вичислена діяльність, викликувана страшно жужжачим колосом-машиною, від котрої била майже невиносима спека.

Здавалось, що нечутно обертались величезні чорні колеса, обведені шкіряними пасами; однак воздух був переповнений їх гуком, і околиця була оживлена аж під ліси...

(Продовження на наступній сторінці)