В кімнату неначе щось вступило.
Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра.
Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.
Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.
Він був такий чудний сьогодні.
*
Се діялося перед полуднем.
По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.
Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.
Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.
"Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо — та се х о ч м у с и т ь бути."
"Що ж, мамо, так склалося", — відповів Юліян, вспокоюючи.
Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що матір відчуває се так сильно — а її шанував і любив він понад усе.
Коли його батько іноді ранив словом, що був би з жалю й урази одіж на грудях розривав — мати була тією, що усмиряла амбітного молодця й піддержувала послух і теплі почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказівкою на його інші цінні властивості й все добротою, все доти, доки він не успокоювався й не признавав їй рацію.
"Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати?" — обізвалася Оксана, притягнувши якийсь підніжок близько брата, що був схилений при вкладанні річей в куферок, і усіла коло нього.
"Вже порішено".
"Отже, до панства Ґанґів. І до Покутівки чи до другого їх села".
"Здається, вперед до Покутівки. Та, може, відвідаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо… вже довше, коли буду при війську. А знов по тім, — додав, — як мені виявив Едвард, подамося в подорож також на рік, за границю. Се посліднє з перервами побуту в деяких містах (особливо в Швейцарії[37], в Цюріху[38]), де б мали слухати відчити славних професорів про соціологію й економію. Ще й у Німеччині[39]; опісля звиділи б Скандинавію[40], Лондон[41], Оксфорд[42], Етон[43]… ох, що я сьогодні ще можу знати й казати, як те, що чув побіжно від нього!" Він мав почуття, що мусить здержати віддих з радости, з самої лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить і почує. "І аж відтак поворот до вас — з поширеним горизонтом, з набутими досвідами, пізнанням світа й людей — до поважних студій з певною ціллю".
"Стій сину — ти убогий з дому, — вмішався батько, що появився на хвилину, переходячи кімнату з карафкою в руках, щоб набрати собі свіжої води самому, як любив се не раз робити. — Чиїм коштом?"
"Едвардового батька". І тут пояснив Юліян, що сей постановив нагородити сина подорожжю за границю, коли сей скінчить середню школу з гарним успіхом — по перебутій військовій службі. Один молодий технік в його родині з Мюнхена[44] вибирається до Англіїї[45] на довший побут і Едвард мав би з ним їхати. Та, щоб він, крім Англії, пізнав і інші міста й країни, гідні звиджування, а не їздив сам, він рішив дати йому за секретаря його (Юліяна), що мав би йому не лиш секретарювати, але й про його фізичний стан дбати і його батькові зі всього якнайдокладніше звіт здавати. Сей чин сповняв би він за гонораром, а кошти за подорож для його особи не вчислялися б.
"І я собі чесно на оцю, так сказати б, нагороду за свою працю від долі заслужив. Будьте спокійні, тату, я не з тих, що нагороди даром приймають. (Ви й ніхто в нас не учив нас того); а добродій Ґанґе числиться як що своєму синові дає, а не то, як з чужими має до діла".
"Так майся на бачности. Панська ласка до порога[46], каже народна приказка. В подорожі чоловік багато скористує й се може буде найкращий здобуток твоєї молодости. Але… час минає, ти хватай за тим, коли воно справді так мало б бути, й застановляйся. Едвард не потребує з кожним роком числитися, як ти. Він син заможних родичів — ти одначе…" — й тут урвав. По хвилі додав, що на його місці зрікся б сього, забравсь до свіжих фахових студій і гонив до пристані.
"Без віддиху, тату?" — спитав син з нетаєним докором в голосі.
Що там таке "віддих". Поїхав би на кілька неділь знову в гори й скріпився б. Чи один так поступав! А й за одиноких свояків, яких вони там мають, не треба забувати. Самі вони знають, як щиро вони до них відносяться. Правда, чужина, подорожі збагачують духа. Але з другої сторони, треба пам’ятати, що люде є роджені в зависимости й через одну струну сполучені з тим, що має нам поживу давати.
Юліян слухав батька, а коли сей скінчив, він відповів, що чує, що "подорожування" не відбере йому те, що дасть йому колись поживу. Противно. Воно може його умислово вище поставити. До тітки Софії в гори нехай сього року котра з сестер їде, він не може.
Сестри майже в один голос запротестували, зачувши Юліянову пропозицію.
Як же се так! Марія набрала свіжого матеріалу до гаптування; їй треба грошей "на ріжні свої видатки…" Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, він не такий сильний, якого з себе вдає. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що "дякує Богові", що дістала поправку (й не втратила рік), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. "Числить", каже, "числить" дні, коли стане вчителькою, а з тим самостійною. Отже, кому відвідувати свояків?
Вона оглянулася за батьком, але його вже не було. Він віддалився з кімнати спокійно і безголосно, як прийшов; і через час запанувала тишина.
*
"Отже, кажи, Юліяне, — перебила перша Оксана мовчанку й сіпнула брата за блюзу. — Чи Покутівка те село, з котрого отець Захарій?"
"Так, Оксано. Або що? — спитав. — Батько Едварда є властителем двох сіл. Сього літа, як казав мені, будуть вони перебувати почасти в Покутівці, почасти у другім".
"То ти будеш якийсь час і в отця Захарія гостювати. Ти ним найперше запрошений. Пригадуєш?"
Оксана говорила з натиском.
"Він мені вже кілька разів і через Едварда пригадував і поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Ґанґів хочу, то й не споминав о тім. Пощо про зайве говорити".
"То не будеш в нього?" — спитала сестра Марія.
Брат здвигнув нетерпеливо плечима.
"Може, й зайду колись до них. Або я знаю?"
"Він тебе дійсно щиро запрошував, Юліяне, — докинула Зоня. — Не забудь се, такий добрий і чесний священик, і як тато слушно каже: "наш чоловік"".
"В т і м — т о й р і ч, що наш; що маєш його зараз на плечах, — відповів Юліян роздражнено. — Я сповнив йому, мимоходом сказавши — як сказав вже раз, фірманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем під назвою — "гостя". Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Ґанґів я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в їзді й т. п. а тут…"
"А тут — хто тут такий, хто б не годився з тобою?" — вмішалася знов Оксана.
Юліян зморщив брови й дивився через хвилину вигрібущо на сестру, а відтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: "Пощо ви мені отсю торішну глупість пригадуєте?"
"Глупість, Юлій?" — повторила Оксана уражено.
"Глупість, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужикові може в дорозі трапитися".
"Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…"
"І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить в моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, в тій хвилі, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагається брати наді мною верх".
"То упорайся з нею", — промовила рішучо сестра Марія.
"І то все, неначе мені навмисне улаштовано", — відповів брат нетерпеливо.
"Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком — і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!"
"Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався".
"З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, — докінчила любим усміхом сестра. — Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем".
"Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?" — спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.
"Нехай би й попом…"
"Попом, а може, й філологом, — поправила авторитетно наймолодша сестра. — І се так можливо. Не правда?"
"Правда. Може, й так, а може, й цілком інак".
"Тобі б уже час і залюбитися, брате".
(Продовження на наступній сторінці)