— Вуйку, Господь з вами! — кликнула. — Спам’ятайтеся. Ми ще не знаємо, що сталося. Є й лист від вашої Ціллі, він нам пояснить усе, — вспокоювала і, приступивши до нього, взяла його за руку і присилувала сісти. Сама розтяла лист від кузинки і, попросивши старого чоловіка не зворушитися, читала звільна вголос: "Ольго, не дозволь, щоб мій батько зворушувався, бо і в мене вже небагато сил. По шлюбній вечері я просила обох залишитись у нас ще хоч на ніч і не від’їжджати в дощ, бо вже їзда до церкви була дуже прикра. Він забув шаблю і приладжені обручки не міг віднайти (нечуване при його військовій педантерії!) так, що треба було наборзі другі купувати. Молоді не послухали нас, вперлися і від’їхали. З ними і я поїхала. Егон просив мене ще перед вінчанням відвідати тітку тепер разом з ними і мені жаль було його щирому проханню опертися. Я їхала в окремім купе, бо була дуже втомлена. Дві години їхали ми поспішним, але яка то була їзда, громи били та заглушували слова, а дощ не падав, а лив. Нараз недалеко одної стації вдарило нашим вагоном так сильно, начеб викинуло нас із шин. Залізничний міст, де наш поїзд над’їхав, заломився, — перша частина його впала з висоти в ріку, решта висить у повітрі. Ніч темна, хоч око виколи, а громи-блискавиці не вгавають. Ольго! Як оповісти, що там діялося в той час? Крики, зойки, плач, оклики розпуки: "де ми", "що сталося", "рятуйте!". Я кричу, напівбожевільна, і теліпаюсь із перестраху. Кидаюсь від одного вікна до другого, бігаю між пасажирами, вискакую з вагону в темряві і біжу їх обох шукати! Коли смолоскипи освітили катастрофу, я побачила, як перша частина поїзда лежала справді вдолині у воді, що бісилася дико довкола заліза, і всіх відразу рятувати було неможливо. Дора впала у воду і, на щастя чи нещастя, Егон за нею. Вона не вміла пливати, він славний пливак, виплив з нею на берег, залишив її тут і завернув по нещасну жінку полковника. Врятував її так само, залишив біля Дори і сам кинувся у воду шукати за мною і шукати інших. Егоне, Егоне! Ти був би все вчинив, що твоє шляхотне серце наказувало! Але, о великий Боже, смерть простягла руку за тобою! Грубий бальокрозваленого моста, нанесений розшалілою водою, вдарив його в чоло!
Переодягнену в чужі сукні Дору, неначе божевільну, привезли ми з жінкою полковника додому. Вона лежить безнадійно хора, без пам’яти, омліваю з остраху, що стратить розум. Бідний батько, довідавшись про трагічну смерть сина, вдарив головою об стіну і там впав. Двох лікарів щоденно буває в хаті. Дору рятують, бо що нам залишиться, коли збожеволіє або загасне?
Бідний мій батько, бідний дідуньо, бідне і твоє серце, Ольго. Сумний буде ваш нинішній вечір. Доглядай батька. Коли можливо, приїжджай. Ні, не приїжджай, прилітай. Я сама хитаюся між життям і смертю. Чи є правда, чи є справедливість?
Ваша Цілля".
Скінчивши читати лист, тета Оля глянула на свого вуйка. Він виглядав страшно. В його очах горів огонь болю і жалю.
— Їдь, Ольго, — сказав, опускаючись обезсилено у фотель, — залиши мене. Ти бачиш, що я переживаю всіх. На те Господь мене і тримає. Їдь, доки ще вони живі, доки б’є в них живчик. Я ще маю надію, їдь.
*
Коли два тижні пізніше тета Оля вернулась із столиці, проти неї вийшов директор Альбінський і спитав уже здалека:
— Як там, донько?
— Ліпше, славити Бога, — відповіла. — Потрохи Дорі пам’ять вертається, вона в неї була наче засипана. Почала до мене горнутися, гладила по лиці, лиш не знала, як мене назвати. Треба при ній із кожним словом рахуватися, казав лікар. З поясненням пережитого і його наслідків треба починати обережно і то лише тоді, коли сама рушить ту тему. Лікар має надію, що до кількох місяців вона буде вилікувана і що зможемо її сюди забрати, бо галас міста впливає шкідливо на її потрясені нерви.
Сталося, як лікар передбачив.
Тіло і змисли Дори кріпшали з тижня на тиждень, пам’ять верталась і хора сама почала згадувати страшну пригоду та ставити питання. Щоб сказати їй правду — це сумне й нелегке завдання перебрав на себе батько померлого її чоловіка — її тесть, купець Вальде. Зразу на її питання, повні зачудовання і несупокою, де знаходиться Егон і чому вона в чорній одежі, відповідав натяками, а пізніше виявив їй усю правду. Сам прибитий нею, батько з жахом у серцю попрохав її, притуливши її до своїх грудей лише одну хвилину, і над тим застановитися, що з утратою свого єдиного сина, він утратив все, що мав найдорожчого на світі і що тепер лиш вона одна йому сина заступає. Тому вона мусить старатися для нього, своєї тети та їх усіх виздоровіти. Дора, вислухавши ці слова з якимось німим послухом, після хвилини застанови обняла тестя за шию і довший час не рухалася, та вслід за тим, якби аж тепер зрозуміла цілу вагу своєї втрати, вибухнула сильним і конвульсійним плачем.
Коли панна Альбінська прийшла повідомити Дору, що збирається до від’їзду, Дора притиснула хустину до очей, щоб стримати сльози, які поплили по змарнілім її обличчі.
— Я цього не пережию довго, побачите, — сказала. — Я не буду довго плакати і вас турбувати собою. Егон сам покличе мене. Що ви знаєте, як ми любилися! Який він був для мене, яка це була людина!
Та як усі великі почування болю чи радощів уміють у людській душі проминати, так і молоденька вдовиця вспокоїлася небавком так, що не було остраху, що її нервова хвороба повториться.
Тета Оля своєю щирістю, тонким почуванням, часами і рішучою енергією, що не любила накидатися, а лиш кріпити духа, стала для неї, як для всіх страждаючих, правдивим янголом-опікуном. Дора, стративши маленьким дівчатком батька, опісля, шестилітня, і маму, у домі діда звертала свою дитячу душу до панни Альбінської. Коли приїхала вдруге до хати діда, оповита у глибоку жалобу, знов тільки теті Олі заявила:
— Я буду вашою, тіточко, аж до хвилини, доки мене не покличе Егон до себе.
..........................................................................
Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла пані Цезаревич до своєї братової пані Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою, тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку.
Дора помагала теті у господарстві і обі перебували разом на пожиточній праці довгий час. Під впливом тети Дора ставала чимраз спокійніша. Тета Оля не говорила багато, вона і не любила пестити, але те, що притягало до неї, це була свіжість її духа, природність. Хто і не хотів, мусів покладати віру в її слово і виявлятись перед нею щиро і одверто.
*
Дора полюбила Мельниківку і заходила туди часто. Зразу ходили з панною Альбінською, а далі й сама. Особливо, коли треба було від дідуня важніші припоручення передати Олексі, вона йшла на гору сама.
Годинами ходила на проходи. То лісом, де почувала себе, мов у святині, то каменистими стежками, де стрічалась із гірськими людьми і вислухувала супокійно їх жалі та радісні події, то споглядала задумливо на сусідні заліснені верхи та тонула у божеській красі природи.
Любила пересиджувати над потоками, що спадали голосно, заглушуючи інші звуки, у розгоні почерез скалисті стіни. Там, де плила гірська ріка і місцями, здавалося, наче сунулася вперед, вона ті місця обминала. Зелена, понура вода манила її своєю лякливою тайною і викликала мороз на тілі. Як дика серна, що іноді з нічого, від одного несподіваного, ледве замітного шелесту в лісі сполошена, утікала, так утікала і Дора. Ліс мав свої тайни, а вона їх ще не знала. Не хотіла знати. Зате так, на самоті, без товариства, полишена виключно на свої сили, ніби дужчала.
Любила Дора заходити на Мельниківку і тому, що тут пригадував їй кожний куток дитячі літа. Сюди приносили її з великого мешкання, коли сильно плакала і нелегко було чим-не-будь її заспокоїти. Коли була слухняна, особливо при науці, бувало, дозволяли їй іти з тетою Олею на Мельниківку. Тут в одній з кімнат відкрила Дора одного разу одну річ, яка зачудувала її і врадувала чимало. Була це прядка з колесом, на якій пряла ще її покійна бабуня Альбінська, а пізніше й тета Оля. Прядка не стояла тут невживана. Видко було, що вона ще недавно була в руху. На куделі при прядці знаходився гарно приготований лен, а на гребені звиті напрядені нитки.
— Тіточко, — сказала вона ще того вечора до панни Альбінської, коли обі розходилися до своїх кімнат на супочинок, — ви мусите мене навчити прясти. Наші бабки і прабабки всі вміли прясти. І моя бабуня, напевно, теж.
— Твоя бабуня дуже любила прясти, а дідо гнівався, що вона підтримує старосвітчину, бо з жінок гірничих урядовців ніхто цим не займався. Він все тримався здалека від демократичних почувань і не любив, щоб його хата нагадувала село і "низи".
— А чому ж дідо з попівською донькою оженився? Урядничих доньок, певно, було досить.
— Ах, тоді бабуня була донькою вже не звичайного душпастиря, а вище поставленої духовної особи і з літературної праці знаної особи. І гарна була, Доро. Із своїм білим личком і очима, як у серни, із своєю незвичайною солодкістю в усміху, і виразом обличчя вміла чарувати. Та все бували моменти, де він… — і тут урвала.
Дора не питала більше.
Вона знала бабуню лише з портрету і перед ним могла вистоювати годинами.
(Продовження на наступній сторінці)